Найсвіжіше:
• Богдан Левків: відомі та невідомі сторінки життя колишнього мера Тернополя • У Тернополі будівельник заліз на частину парку (+фотофакт) • Завтра на Тернопільщині 101 населений пункт буде без світла • На Гусятинщині є футбольна команда, гравці якої 70% жовтих карток отримували не за порушення правил, а за розмови • У Чорткові підрахувалися скільки чоловік скористалися послугами громадської вбиральні • Спеціалісти ТОВ «БМБУД» розповіли про роботи на дорогах області у листопаді • Виходець з Лановеччини за кілька годин пробіг майже 300 км • Вчені придумали, як обдурити коронавірус • «Атакує дрібний та середній бізнес», – «УДАР Віталія Кличка» про законопроєкт № 5600 • Приставив ніж до шиї та наказав віддати гроші: у суді Тернополя розглядають резонансну справу • Як «Велике будівництво» змінило дорогу Збараж – Підволочиськ • Моторошна смерть у Тернополі. Неповнолітня вкоротила собі віку • Куди щезла українська шляхетність, або Чому ми котимося вниз • На Тернопільщині заборонено відвідувати театри, фітнес клуби. Нові карантинні обмеження • Завдяки відкритому антитілу буде створено універсальну вакцину від COVID-19 • Із 1 грудня збільшився розмір пенсії • Вчені з’ясували, як поширюють вакциновані COVID-19 • У МОЗ розповіли, як безпечно комбінувати вакцини від COVID-19 • Колектив Центру науково-технічної творчості школярів та учнівської молоді готовий боротися за своє існування на усіх рівнях влади • На Тернопільщині зареєстровано 50 випадків ВІЛ-інфекції та 21 випадок СНІДу • Завтра, 2 грудня, на двох вулицях Тернополя не буде світла • Завтра на Тернопільщині 87 населених пунктів будуть без світла • Новий штам коронавірусу “Омікрон” дуже небезпечний • Чому можуть закрити пологовий будинок у Зборові та інших колишніх районах? • Нафтогаз повідомив про підвищення тарифів
rss
Історія політв’язня з Тернопільщини Ігоря Олещука: «Працюючи на шахті, кожних 2 місяці лягав до лікарні як «доходяга» або «дистрофік»

Опубліковано: 25 Жовтня 2021р. о 22:00 Переглядів: 31



Ігор Олещук – український інженер, громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольних змагань. Попри свій поважний вік, а йому 90 років, бере активну участь у житті Тернопілля, розвиває історико-меморіальний музей політичних в’язнів, оскільки є старшим науковим співробітником там. До речі, музей, заснований 14 жовтня 1996 року, є одним із найбільших в Україні, який зробили самі політв’язні. У ньому налічується багато унікальних артефактів, які десь-інде знайти неможливо. Журналісти «Номер один» поспілкувалися з Ігорем Олещуком і весь його нелегкий життєвий шлях описали в ексклюзивному інтерв’ю.

У 1996 році разом з Ігорем Геретою пан Олещук створив історико-меморіальний музей політичних в’язнів

«Уже в 10 років прочитав трилогію «Мазепа»

– Розкажіть, будь ласка, де і коли Ви народилися, з якої родини походили?

– Народився я 21 травня 1931 року в невеличкому селі Чорний Ліс, яке розташоване біля Збаража. Тоді там жили багаті люди, оскільки була родюча земля. Згодом побудували будинок «Просвіти», в селі працювали гуртки. Зростав у патріотичній родині Олещуків, п’ять братів мого батька брали участь у Першій світовій війні, двоє з них ще й у визвольних змаганнях. Мама родом із Чернихівців. Її батько був дуже багатим, він купив маєток в українського дідича. В сім’ї мого діда було 10 дітей, усі навчалися в гімназії, тільки мій вуйко закінчив університет в Австрії. До речі, у будинку діда збиралося багато студентів і завжди йшла мова про те, чому програли війну. У 30-х роках в Чорному Лісі заснували приватний садок і мене віддали туди. Перші вірші, пісні, журнали, які виходили, я побачив саме там.

– Де здобували освіту?

– Навчався у середній школі в Збаражі. Мій вуйко був районним лікарем у Чернихівцях і готував мене до вступу в гімназію, тому я навіть у 4-му класі не був, а одразу пішов до 5-го. Із квітня 1943-го по 1944 років навчався у Тернопільській гімназії, створеній ще при німцях. До речі, німці не давали середньої освіти, але український комітет, який очолив Кубійович, випросив три гімназії: у Тернополі, в Бережанах та Чорткові. Називався той заклад, де я вчився, дуже цікаво – Німецька державна гімназія з вивченням української мови у Тернополі. Тут зараз знаходиться товариство політв’язнів. У мого вуйка була дуже велика бібліотека, і вже у 10 років я прочитав трилогію «Мазепа».

«Слухай, більшовики не люблять вишитої сорочки. Повернись до стіни»

– За своє життя Вам довелося пережити багато різних перипетій. Розкажіть, будь ласка, про воєнні часи, польську окупацію.

– Пам’ятаю, як поляки ув’язнювали наших хлопців, закривали гімназії, університети, пластунів. У моєму селі навіть була вулиця, де переселили 200 поляків у Галичину. У ті часи наші люди мали дуже маленькі наділи землі, на яких важко працювали. І для того, щоби прогодувати сім’ю, достатньо було посадити технічні культури. У 1937 році вже був Березовицький цукровий завод, на маленькому клаптику землі можна було б посіяти буряки, але українцям цього не дозволяли. У 1939 році прийшла радянська влада. Зранку проїхали танки, а ми захотіли на це подивитися. У вересні в неділю прийшли вже більшовики. Їх усі зустрічали, але, правда, без квітів. Тут до мене дядько каже: «Слухай, більшовики не люблять вишитої сорочки. Повернися до стіни». Я й повернувся. Зайшли вони до хати, почали кричати і шукати польських панів, перевертати перини. А на подвір’ї у дядька був сад, а там – багато яблук. Він більшовикам запропонував їх, а вони казали, щоби спершу сам їв, боялися, що яблука можуть бути отруйні. Так за 3-4 дні більшовицька армія «почистила» всі магазини, навіть купували по 5 пар черевиків, усе мило забрали. Доводилося людям його виготовляти самостійно вдома.  

– Як проходили повстання проти більшовиків? Вони ж були не лише на території Збаражчини, правда?

– Так. Існувала тоді організація українських націоналістів, а мій двоюрідний брат, Андрій Ющишин, був її головою. По своїй секретній пошті оунівці отримали повідомлення, що 19 грудня у Збаражі починається повстання, усі райони області беруть участь, з Тернополя приїжджає допомога. Як уже почали збиратися, то з Чорного Лісу пішло десь 12 чоловіків, а зять моїх сусідів не хотів іти, тому йому пригрозили. Наступного дня раненько ми з дідом вирушили на край села, аби подивитися, що ж там робиться. Побачили таку картину: північні села йдуть на повстання, а наші послали тільки розвідку. Це тривало недовго. Кожному дали завдання: чи молокозавод захопити, чи пошту або ж інше військове відділення. А у Збаражі є гора, де сидів НКВС. Вони з кулеметів близько 12 години розстріляли це повстання. З нашого села поранили одного із братів Мізюків, але він вижив. Згодом, у 1939 році, вони і Андрій Ющишин пішли у підпілля. На другий день НКВС приїхав у село і шукали тих бійців. Фактично всі вони були легалізовані, але залишилися настільки об’єднаними, патріотичними, що до кінця 1941 року нікого не видали.

«Мій вуйко, той лікар зі Збаража, прислав нам одного єврея-фармацевта»

– Розкажіть, будь ласка, щось про німців, пам’ятаєте?

– Коли прийшли німці, у нашому лісі на спортивному майданчику зразу організували  січ, де вивчали зброю. А у моїй хаті жили німецькі прикордонники, які навчили мене розмовляти їхньою мовою, тому коли я ходив до Збаразької школи, а згодом – у гімназію, чудово нею володів. Наше село було розташоване на границі з Волинню, там повстанська армія створилася раніше, тому що це була зона партизанської дії. Мій вуйко, той лікар зі Збаража, прислав нам одного єврея-фармацевта, десь 2-3 тижні ми його тримали у себе на горищі. Мама готувала йому їсти. Пройшов час, прибули хлопці й забрали його на Волинь.

Унікальні експонати музею. Одна із камер, де перебували в’язні

– Відомо, що у 17 років Вас арештував НКВС, чому так сталося, яка причина?

– У нашому селі фактично вся молодь була заарештована. Коли мені виповнилось 15 років, я був прийнятий в юнацьку ОУН, де отримав псевдонім «Грушка». Троє чоловік, які приносили мені підпільні журнали, часто давали ще й програму, за якою я мав працювати. Мені казали, щоб як секретний співробітник слідкував за тим, хто до кого приходить, кого видають, заарештовують, у кого обшук зробили. Зранку ходив до школи, то навіть голова сільської ради давав вказівку, щоби мене без претензій пропустили. У 1947 році за Луб’янками була викрита криївка «Новий Роговець». Можна сказати, що це було польське поселення. Того ж року вислідили ще й Збаразький районний провід ОУН і там знайшли мій звіт №3, який був підписаний псевдонімом «Грушка». Як я вчився у Збаразькій школі, в нас був історик Заводяник. Коли ми проходили період Петра І, він почав називати Мазепу зрадником, а нам це не сподобалось і ми стали на його захист. Цю дискусію я записав у той звіт. Крім цього, ще була одна суперечка, коли НКВС знущався над людьми, які після війни залишилися каліками. Їх із 1945-го по 1965 роки не визнавали, то вони робили саморобні візки, їхали ними на базар і там заробляли гроші на прожиття. Одного разу до них підійшов співробітник НКВС, захотів їх з тих візків зняти, оскільки це ганьба для Радянського Союзу. Дійшло до того, що люди заступилися, й НКВС не вдалося зробити того, що хотів. Це також було у звіті. Ще я там про Сталіна написав…

«Мене агітували, приставляли до голови пістоль, говорили, що повішають біля церкви»

– Через це Вас арештували?

– Та ні. Коли зробили експертизу почерків, а потім у мене провели обшук, знайшли конспект з історії, написаний тією ж самою ручкою. За це мене так побили, що відливали водою. Після цього я зрозумів, що вже дороги назад немає. Арештували, агітували, приставляли до голови пістоль, говорили, що повішають біля церкви. Перебував я у страшному приміщенні, де вікна з металевими гратами, троє чоловік били. Взагалі приємного було дуже мало. І це все відбувалося в Збаражі. Оскільки там не було військового трибуналу, то мене привезли у в’язницю, де зараз музей політв’язнів. Мама знала, що мене везуть, то дала покривало, сухарі, шкварки зі смальцем, теплі рукавиці… А приймав мене у в’язниці найгірший наглядач. Забрав мене у карцер, роздягнув повністю і почав гострити ніж, а потім накинув куфайку на голову. Я вже думав, що зробить мені харакірі, але тільки обрізав шнурівки, все забрав, що мама дала, і кинув у 3 камеру. Прийшов туди, а там сиділо 60 чоловік. Двоє були із Чернихівців, вони знали мою родину і забрали до себе в кут, коло «параші» не поміщали. Одного прекрасного дня підписав я 200-ту статтю, яка передбачала вищу міру покарання – 25 років позбавлення волі, але пані адвокат сказала, щоби врахували мою молодість, проте до уваги її слова не взяли. Після суду мене посадили у карцер, але я добре освоїв азбуку Морзе, за допомогою якої відстукував, скільки років буду тут перебувати. Посидів так одну добу, а потім відправили мене туди, де зараз управління поліції в Тернополі. Через деякий час відіслали вже на Львів, а потім, у лютому 1949 року, відправили на Воркуту. Після смерті Сталіна термін перебування зменшили до 8 років.

«Шахтарю давали 450 г рідкої каші, 10 г олії, хвіст із риби, 650 г хліба і баланду з турнепсу»

– Що довелося пережити у Воркуті? Малолітній хлопець, якому ще жити й жити.

– Було страшно. Нас везли у звичайному дерев’яному холодному вагоні. Інколи давали щось їсти, але води взагалі не було. Замість «параші» – дірка, оббита навколо дошками. Вночі по 2-3 рази перераховували в’язнів, тому що були випадки, що вони через ту дірку втікали. Привезли нас на пересильний пункт, 2 тижні тримали на карантині. За цей час постійно була медична перевірка. Після неї вже ділили на групи, де визначали, кому належить важка, середня і легка фізична праця. Мені дали середню, оскільки я був уже підготовлений. Через 2 тижні відіслали у шахту, і там розпочалося найжахливіше. Працював по 10-12 годин неповних 2 роки. За цей час кожних 2 місяці лягав у лікарню як «доходяга» або «дистрофік». Щоби ви собі розуміли, шахтарю давали 450 г рідкої вівсяної або схожої до пшона каші, 10 г олії, хвіст із риби, 650 г хліба і баланду з турнепсу. Зі мною у шахті працював естонський фармацевт, то він сказав, що у мене жовтуха. Я пішов до лікаря, вже ходити навіть не міг, падав з ніг. Мене поклали у терапію, там були двоє лікарів – Бойко і Квіташвілі з Грузії. За 2 тижні я моментально поправився, бо добавили у раціон ще 200 г каші.

«Хотів вступати у медичний інститут, але почалися мадярські події»

– Перебуваючи у Воркуті, Ви не втратили сенсу до життя?

– Ні, але я втратив усю свою молодість. Стільки було мрій! Я добре знав латинську мову, і мені з Житомира Петро Прокопович дістав медичний атлас. 8 місяців я вивчав усі розділи медицини, успішно склав на медбрата екзамен на латинській мові. За цей час працював санітарним лікарем у 4-й шахті, поки не списав робітникам 300 кг гнилих оселедців, через це був відісланий у каземати. Вже під час виходу на волю працював у терапії. Хотів  вступати у Тернопільський медичний інститут, але почалися мадярські події (угорська революція 1956 р., – авт.), мене почали викликати у Збаразький КДБ, залякували і змушували поїхати на Східну Україну, відректися Тернопільщини. Я вирішив не їхати, а пішов до першого ректора медичного інституту на співбесіду. Здав документи. Потім вирішив спробувати себе як співробітник цукрового заводу «Поділля». Там познайомився з колегою, який вчився у Львівському політехнічному інституті. Він мене туди загітував, і у 1956 році я вступив у цей інститут. Таким чином за все життя працював 6 років на цукровому заводі, 34 роки – в «Обленерго» і вже 25 – в історико-меморіальному музеї політичних в’язнів.

– Як потрапили в музей?

– У 1956 році я жив у В. Березовиці, там познайомився зі священником Геретою і ще двома хлопцями. Для Ігоря Герети навіть екзамен з історії робив, бо багато прочитав про Давній Рим, Грецію, Єгипет. Герета жив біля мене, я йому ремонтував сантехніку, світло, машиною возив на розкопки, до художників на виставки у Львів, ми з ним ходили зимою на лижі. У 1970 році я був на його вінчанні. Весілля було дуже цікавим, ми там навіть у футбол грали. У 1990 році Герета заснував у Тернополі інститут національного відродження України. Він запропонував заснувати тут музей. Я в цьому не розбирався, але ідею підтримав. Сталося так, що 14 жовтня 1996 року ми створили історико-меморіальний музей політичних в’язнів.

«Друкувався у Всеукраїнському журналі «Зона»

– За 90 років прожитого життя чого Ви досягнули?

– Я виховав трьох синів, маю 8 онуків. Сини живуть у Львові, бо в Тернополі не могли вступити до інституту, тому що мене до 80-х років переслідували. Вони також для України багато чого зробили. Бригада старшого сина Тараса у 1993 році змонтувала тризуби на Верховній Раді. Середущий Роман привіз зі Львова сценарій «Вертепу» і у 1989 році разом з колегами започаткував неформальну громадську організацію «Вертеп». Наймолодший Володимир закінчив художню академію у Львові, реконструював Михайлівський Золотоверхий монастир і Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври. Якщо говорити про мене, то я член Національної спілки журналістів України з 2009 року, маю 3 державні нагороди: орден «За заслуги» II (2016) і III ступеня (2006) — за значний внесок у збереження та популяризацію історико-культурної спадщини України та розвиток музейної справи, орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009) — за значний особистий вклад у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України, довічна державна іменна стипендія відповідно до Указу президента України Петра Порошенка від 26 листопада 2001 року. Друкувався у Всеукраїнському журналі «Зона» та інших місцевих і всеукраїнських ЗМІ.

– Порівнюючи тогочасну і сьогоднішню політику, над чим українцям варто задуматися? Чого нам не вистачає?

– Спершу потрібно, щоби молодь вступала у молодіжні організації. Нам треба більшу матеріальну підтримку, аби озброювати армію, вчити військових дисципліни, забезпечувати житлом. Крім цього, необхідно відроджувати мову і об’єднувати православну віру. Ну і ми страшенно відстаємо від Росії в інформаційному просторі. Хоча це не Росія, а Московія. До речі, 21 жовтня буде 300 років, як москалі вкрали нашу назву. Була Київська Русь, а вони грецькою назвали Росія…


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , ,



Новини
2 Грудня
1 Грудня
Чи будете ви вакцинуватися від COVID-19?
  • так, але якісною вакциною 44%, 438 votes
    438 votes 44%
    438 votes - 44% of all votes
  • не буду за жодних обставин 20%, 199 votes
    199 votes 20%
    199 votes - 20% of all votes
  • ще вагаюся 13%, 132 votes
    132 votes 13%
    132 votes - 13% of all votes
  • так, якщо це буде безкоштовно 10%, 103 votes
    103 votes 10%
    103 votes - 10% of all votes
  • так, навіть якщо це буде платно 6%, 60 votes
    60 votes 6%
    60 votes - 6% of all votes
  • так, але не раніше ніж за рік 6%, 59 votes
    59 votes 6%
    59 votes - 6% of all votes
Total Votes: 991
10 Лютого, 2021 - 1 Грудня, 2021
Voting is closed
Погода
Реклама
ЖК ЩАСТЯ
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше