Футболістка з Тернополя: “Мої герої – українці та Збройні сили України”

Це частина серії «Футбол у часи вторгнення». Цього тижня свою історію розповість українська професійна футболістка грузинського походження та одна з ключових гравчинь жіночої збірної України з футболу, харківського ФК «Житлобуд-2», ФК “Тернополянка”, румунського ФК «Хеніу» (з березня по червень) – Натія Панцулая.

Натія Панцулая — українська професійна футболістка грузинського походження та одна з ключових гравців жіночої збірної України з футболу. До початку повномасштабної війни з боку росії, Натія виступала за ФК «Житлобуд-2» і проживала в м. Харків, місто, яке з перших годин війни продовжує перебувати під постійними обстрілами.

Натія була змушена покинути країну разом з іншими українськими футболістками. З березня по червень вона жила в Румунії і захищала кольори румунського клубу “Хеніу” Натія готова поділитися своєю історією.

– Натія, з минулого року були регулярні розмови та попередження про ймовірне вторгнення росії, оскільки вони активно збирали війська біля наших кордонів. У 2022 році західна розвідка, зокрема сам президент Байден, почали називати конкретні дати цього вторгнення. Наприклад, одним з таких днів було 16 лютого. Цей день став Днем Єднання. Читаючи всі ці новини, чи вірили Ви, що росія розпочне повномасштабну війну проти України?

– Я відношусь до тої когорти людей, яка скептично сприймала таку можливість. Якщо брати  першу дату можливого вторгнення (16 лютого), то я чомусь не вірила в це. Я розуміла, що вони щось зроблять, але що буде масштабна війна, я в це не вірила. Я думала, що якщо вони планують на нас напасти, то, мабуть, це буде Харків чи Донецьк, але, чесно кажучи, я ніколи не могла уявити, що вони підуть на Київ. Це стало великим шоком. Після 16 лютого, коли було оголошено нову дату можливого вторгнення, я і мої друзі були в збірній. Ми говорили про це щодня. Після тренування ми збиралися в кімнаті і розмовляли про це. Ми розуміли, що щось відбувається. Було дуже важко, бо наші рідні були в Україні. Вже тоді ми усвідомлювали, що щось починається. Але віри в те, що вони підуть аж на Київ, не було.

– Перед тим доленосним для всіх українців днем наша ​​жіноча збірна виграла міжнародний турнір у Туреччині, і ви всі з позитивними емоціями були готові відправитися до Києва. Скажіть, будь ласка, як Ви дізналися, що почалася війна? Якими були Ваші перші емоції, думки?

– Ми були в аеропорту і мали вилітати. Але рейс весь час переносили. Почала з’являтись маленька паніка, з чим це пов’язано. 24 лютого ми були в потягу, який прямував до Харкова. Нам залишилося їхати десь півтори години. До нас почали телефонувати рідні, всі знайомі, друзі і питати: «Де ви?». Більшість гравців були в одному вагоні, ніхто не спав. Нам хотілося якомога швидше доїхати до Харкова, щоб зрозуміти взагалі, що відбувається. Звичайно, ​​це був шок. Ми зустріли війну у Харкові. Ми не могли вийти, нам потрібно було доїхати до кінцевої станції. Я жила в районі Харкова, що називається Шишківка, неподалік є ще один район, який називають Жуки, і там все почалося. Це дуже близько. Коли я приїхала додому і почала збирати валізу, я розуміла, що з кожною хвилиною звуки були все ближче й ближче. Вони були потужними. В нас було обмаль часу з дівчатами. В нас було три машини, ми збирали людей з команди, щоб нікого не залишити. Це було страшно, бо виїхати було неможливо. Ти в машині, ти їдеш, а люди з дітьми бігли пішки.

– Натія, я знаю, що у Вас є кіт, якого звати Віскі. Через звірства російських військ люди були змушені залишити своїх домашніх улюбленців. Зараз ситуація залишається критичною, оскільки тварини продовжують гинути через відсутність їжі, води та належного ветеринарного догляду. Як Ваш кіт витримав таку довгу поїздку?

– Він в мене дуже спокійний. Я везла ще одного кота і собаку. Мій домашній улюбленець нікого не турбував, 26 годин сидів спокійно і тихо.

– Скажіть, будь ласка, які джерела інформації Ви використовуєте, щоб бути в курсі того, що відбувається в Україні?

– Спочатку я дивилася все підряд. Але потім я зрозуміла, що потрібно це змінювати. Інформації дуже багато. Ти просто не можеш спати, інформація не переварюється в голові. Дуже багато ночей я засинала о четвертій ранку, а мені потрібно бути на тренуванні вже о дев’ятій. Я видалила майже всі ресурси і залишила лише декілька. Я дивлюся офіційні канали, які транслюють правдиві новини моєї країни. Я підписана на офіційний акаунт Жіночого батальйону. Я залишила мінімальну кількість каналів, щоб мати чітку інформацію і щоб не розпиляти свою увагу.

– Не могли б Ви мені щось розповісти про організацію Жіночий батальйон? І чи допомагаєте іншим благодійним фондам?

– Я можу допомогти фінансово, допомогти у створенні якогось відеоролика. Дівчата молодці, вони працюють, зв’язуються з людьми і дізнаються кому що потрібно, збирають кошти, доставляють. Вони знають свою роботу.

– Чи спілкуєтеся Ви з іншими футболістками, тренерським штабом збірної, Української асоціацією з футболу в такі непрості часи?

– Так, звісно. Не кожен день, бо в кожного свої справи. Ми постійно на зв’язку. Вчора, наприклад, нас зібралося п’ять людей у відеоконференції. В нас дуже багато чатів – збірна, команди, наші друзі. Тренерський штаб завжди на зв’язку, постійно питають, що нам треба, в яке нас самопочуття, контролюють нашу ігрову діяльність тощо. Вони завжди пишуть, що якщо нам щось потрібно, то ми можемо звертатися у будь-який час. Вони дійсно молодці, адже не залишили дівчат в біді.

– Через російське вторгнення страждають усі наші футбольні клуби, особливо ФК “Маріуполь”. Це буквально серце військових злочинів у нашій країні. Ситуація трагічна. Чи знаєте Ви щось про долю наших футболісток цього клубу?

– Я спілкуюся з людьми, які спілкуються з гравцями ФК “Маріуполь”. Ситуація дуже трагічна. Ми досі не знаємо, що сталося з деякими гравцями. Ми не можемо вийти на них, цю інформацію ми поширюємо. Я навіть не знаю як їх знайти. Ті, хто виїхав, розповідають страшні речі. Чесно кажучи, я не знаю, як з цим жити.

– Ваша рідні, друзі залишилися в Україні?

– Моя сестра виїхала за кордон. В неї маленький син, і ми вирішили, щоб він не знав, що таке сирени, що таке по п’ять раз вставати вночі і бігти в підвал, щоб він просто спокійно спав. Усі мої родичі, більшість друзів, особливо чоловіки, залишилися  в Україні.

– Як проходить Ваша адаптація в новій країні та новій команді? Ваші нові одноклубники підтримують Вас і Україну?

– Я їм дуже вдячна. Раніше я ніколи не була в Румунії, в мене нічого не зв’язано з цією країною, я відверто і чесно про це говорю. Але, на сьогоднішній день, я скажу, що вони чудові люди. Я не знаю як би вони відносилися до когось іншого, так як вони відносяться до мене. Я буду говорити про себе. Це круті люди. Вони роблять все максимально, щоб ми відчували себе комфортно. Була навіть ситуація, коли ми їм сказали, будь ласка, досить, давайте ми будемо на рівні з вашими гравцями. Ви можете говорити нам зауваження, кричати на нас, сварити, тому що ми все розуміємо. Вони нам дуже допомагають, навіть коли ти нічого не просиш. Вони все роблять за тебе. Тренера, колектив —  дуже хороші люди. Буквально пару днів тому, я говорила зі своїми одноклубницями Іриною Саніною та Веронікою Андрухів про те, що реально це крута команда. Ми не очікували, що до нас так добре будуть ставитися.

Відповідаючи на питання, чи важко емоційно перемикатися під час матчів, знаючи, які військові звірства вчиняє росія в Україні, Натія не приховала емоцій та сліз. Найважче виходити на поле з українським прапором за плечима.

– Ви зустрічаєте наших людей у ​​Румунії? Бо ця країна перетворилася на потужний гуманітарний центр і досі допомагає нашим людям, які тікають від війни.

– Я зустрічаю багато українців (місто Бистриця) ми бачимо багато українських автобусів, які збираються, є церкви, де збираються українці. Якщо чесно, зараз не новина зустріти десь українця. Навіть якщо ви не знаєте якусь людину взагалі, ви вітаєте її так, ніби ви знаєте її все життя. Українці є всюди. Отримати допомогу зараз будь-де дуже просто, ніби ми в Україні.

– Зараз багато благодійних матчів для збору коштів на підтримку України, чи є шанси організувати благодійні матчі за участю жіночої збірної України?

– Я гадаю, що в нас не буде благодійних матчів, в нас, мабуть, немає такої можливості. Я дуже сподіваюся і вірю в це, що в нас будуть офіційні матчі.

– Що Ви думаєте про перспективи жіночого футболу в Україні після війни. Чи отримає він інвестиції або залишиться на задньому плані?

– За останні роки я бачила, що український футбол росте, умови покращуються. Потрібен був час, потрібно було зацікавити людей цим. Проблема не в тому, що люди не люблять жіночий футбол, люди про нього просто не знають. У нас була велика проблема з рекламою. Звідки людині знати, якщо ніде про це не пишеться. Я впевнена, я вірю в це, що жіночий футбол отримає інвестиції. Якщо це розвивається в Європі, а ми плануємо бути там, то будуть інвестувати. Більше того, багато наших гравців з легкістю взяли грати за кордон, і вони грають в основних складах, вони не відсижуються. Тому будуть звертати увагу на таких гравців і на наш футбол. Звичайно, ми не будемо на першому плані, як завжди, але ми будемо.

– Яка Ваша позиція щодо футболісток, які досі грають у російських клубах і не висловлюються про те, що відбувається в Україні, не висвітлюють війну?

– Є люди, які говорять, що моя позиція радикальна, але я так не рахую. Зрадник не той, хто пішов зараз в росію, бо все це триває не лише сьогодні, а з 2014 року.  Неважливо 2016, 2018 роки, війна шла. І коли людина їде в країну-агресора грати у футбол, бо спорт “поза політикою”, це як? Це як бути напівпатріотом. Я цього не розумію. Я відношусь погано до тих гравців, які до цієї другої повномасштабної війни туди пішли. Якщо говорити про сьогодення, я, м’яко кажучи, дуже і дуже погано до цього відношусь. Бо я знаю, хто я, я українка, я знаю, хто така росія, я трохи знаю історію. Моєї ноги там не буде. Скільки б мені не платили, що б не дали. Мене там ніколи не буде. Я не розумію дівчат, які пішли туди раніше, і ніколи не буду їх виправдовувати. Я бачу зараз, що деякі виправдовуються, що “зробив вибір, дойшло”. Я ставлюся до всього цього радикально. Як до тебе мало дійти, щоб померло десятки дітей, людей…тоді? Ні, ми дорослі і свідомі люди. Нам не потрібно, щоб сталося щось погане, щоб зрозуміти, що я патріот. Я не українка, я приїхала в цю країну, коли мені було півтора роки. Але мене виховала ця країна, і я рахую, що я патріот цієї країни. Я не підтримую навіть тих, хто зараз повернувся. Це моя позиція.

– Яка Ваша думка щодо санкцій ФІФА/УЄФА? Оскільки їхня реакція була досить повільною на введення будь-яких санкцій проти росії. Зокрема, президент УЄФА Олександр Чеферин сказав, що “російські спортсмени відчувають на собі обмеження, хоча вони не винні у тому, що відбувається і вони страждають”. Що Ви про це думаєте? Чи повинні футбольні санкції залишатися, наприклад, на 5 чи 10 років після цієї страшної війни?

– Я рахую ці санкції мають бути до останнього, поки Європа і всі люди не зрозуміють те що, їх думки змінилися, те, що вони дивляться на речі зовсім по іншому і вони визнають цю вину. Якщо це просто так для галочки, звичайно ні. Ці санкції мають діяти і діяти. Якщо вони кажуть, що страждають, то просто від того, що в них не вистачає мізків. Більше ні від чого вони не страждають. Ми всі розуміємо, що таке санкції, можливо, якість життя змінюється трошки, айфони дорожчатимуть. Але я говорю про життя. Що може бути важливішим за життя людини, взагалі особистості? Ніхто не має права це забирати. Санкції мають бути максимальними. Якщо Європа завжди говорить про мир, то це їх слова, тоді дійте. За кожне слово треба відповідати. За принцип треба стояти до останнього. Я б сказала, що санкції мають бути не на 5 років, а на багато більше. Люди мають зрозуміти, мізки мають видозмінитися і думати зовсім по іншому. Коли ми зрозуміємо, що це процес відбувся, лише тоді можна їм давати щось в цьому світі: знімати санкції, полегшувати їх, дати їм жити як нормальні люди. Зараз ні. Ми не говоримо про 5 чи навіть 10 років.

– Хто Ваші герої в цій війні? Багато хто жартує “Ким чи Арестович?”

– Я відношусь 50 на 50 до Арестовича. З однією сторони я його підтримую, з іншої – мені не завжди подобаються його висловлювання. Мої герої – українці, Збройні Сили України. Керувати це одне, а бути на передовій, на фронті це зовсім інше. Тому що ти в безпеці, можеш поспати, ти живеш, а там люди не живуть. Герой – це кожен, хто зараз там і боронить нашу країну.

– Ви вірите, що ми виграємо цю війну? Ви вірите в наш вступ до ЄС?

– Я не вірю, що росія виграє. Я знаю історію, Україна завжди перемагала. Чому так важко з Україною росії? Тому що ми незламні люди. Я завжди казала що, Україна хоч і не має потужну зброю, але поняття сили волі, духу, це просто неймовірно. Я впевнена, вірю і знаю, що ця країна незламна. Це говорить лише про те, що МИ ПЕРЕМОЖЕМО! Якщо путін запустить ядерну війну, то це кінець світу. А якщо це кінець світу, то не важливо хто виграє. Україна має вступити до ЄС, тому що ми прагнемо цього. За останні 7 років я бачу розвиток. Моя країна змінилася, виросла і має право бути в списку найкращих країн. Якщо ми виграємо цю війну, то Європа буде хотіти вступити до України. Я не знаю більше такої потужної країни як Україна, на сьогодення. Якщо взяти, наприклад, німців, то вони не ми, я думаю, що вони не витримали б такого тиску.

– Як Ви ставитеся до ролі президента Зеленського у війні, що триває?

– З одної сторони, я не розуміла чому в нашій країні є якісь “малороси” в державі. В його політичній партії є деякі проросійські політики. Я не могла зрозуміти чому можна було просити одне від людей, нашої країни, а мати при владі цих людей. Зараз я його поважаю, він молодець і не здається. Після закінчення війни він повинен задуматися про очищення від проросійських сил. Треба чистити все. Якщо ти російська людина, тобі не подобається Україна: ти береш валізу, їдеш у Білгород і до побачення. Тобі не подобається Україна: ти їдеш у росію, Білорусь, куди хочете. Всі знали, хто такі Медведчук, Шарій, але чомусь їм дозволяли спокійно жити і працювати в нашій країні. Ось що я не розумію. А коли почалася повномасштабна війна – всі почали про них згадувати. А вони завжди були під боком: і вчора, і позавчора. Зеленський на 50% все класно робив, але решту 50% все рівно я не розуміла його. Сподіваюся, що після війни Зеленський зробить все на 100% правильно.

Христина Карельська – випускниця Коледжу Європи, студентка Європейської академії дипломатії