Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року щодо Любомира Г.

Вироком Кременецького районного суду від 12 квітня 2021 року Любомира Г. визнаного винуватим і засудженого за ч. 5 ст. 191 КК України (привласнення чужого майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, вчинене повторно, в особливо великих розмірах) до покарання у виді позбавлення волі строком 7 років із позбавленням права 2 роки обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно – розпорядчих та адміністративно – господарських функцій, із конфіскацією усього майна, що належить йому на праві власності.

Разом із тим, засудженого виправдано за недоведеністю винуватості у вчинені злочинів, передбачених ч. 2 ст. 357 (умисне викрадення печатки шляхом зловживання службовим становищем, вчинене з корисливих мотивів, що спричинило порушення роботи підприємства), ч. 1 ст. 366 КК України (внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей).

Відповідно до вироку Кременецького районного суду, Любомир Г., перебуваючи на посаді директора ТОВ “Агропродукт Шварцвальд”, у період із жовтня по листопад 2011 року шляхом зловживання своїм службовим становищем привласнив 225 тис. грн. готівки й 329 986 кг зернових культур, що належали Товариству, вартістю 324 тис. 757 грн. Загалом на суму 549 тис. 757 грн., що в 1168 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян станом на 2011 рік, чим спричинив агропідприємству шкоду в особливо великих розмірах.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року вирок місцевого суду змінено в частині призначеного покарання. Суд застосував ст. 69 КК України в редакції на час вчинення злочину та призначив Любомирові Г. покарання у виді позбавлення волі строком 5 років без позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно – розпорядчих та адміністративно – господарських функцій, та без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбуття покарання з випробуванням із іспитовим строком на 3 роки та покладено обов’язки, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1; п. 2 ч. 3 ст. 76 КК.

Не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, представник публічного обвинувачення подав касаційну скаргу, в якій, не оспорюючи фактичні обставини справи та кваліфікацію дій засудженого, просив ухвалу Тернопільського апеляційного суду скасувати через невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м’якості. Прокурор вказав, що, застосувавши статті 69, 75 КК України, апеляційний суд зазначив, що Любомир Г. повністю визнав свою винуватість. Однак він це зробив уже в суді апеляційної інстанції, а завдані збитки повністю відшкодував після винесення вироку місцевим судом. Тому вважав, що призначене покарання не сприятиме виправленню засудженого та запобіганню вчинення ним нових злочинів.

За результатом розгляду касаційної скарги Верховний Суд прийшов до переконання, що ухвала апеляційного суду належно обґрунтована та вмотивована і відповідає вимогам кримінального процесуального законодавства.

Так, застосовуючи інститут звільнення від відбуття покарання, суд апеляційної інстанції врахував позицію представника потерпілого, який не наполягав на реальному позбавленні волі Любомира Г., і те, що він позитивно характеризувався за місцем проживання, мав міцні соціальні зв’язки, проживав удвох із неповнолітньою дитиною.

Також Верховний Суд відзначив, що перебування Любомира Г. протягом тривалого періоду розгляду кримінального провадження в стані невизначеності в передчутті можливого покарання не могло не мати відчутного виховного впливу на його свідомість, у зв’язку з чим засуджений з часом визнав свою винуватість у вчиненому. Крім того, протягом усього часу розгляду кримінального провадження засуджений не вчинив інших злочинів і вів законослухняний спосіб життя, що вказує на можливість його виправлення без ізоляції від суспільства. Тому призначення покарання із застосуванням статей 69, 75 КК України у конкретному випадку є допустимим і може розглядатись, у тому числі, як засіб компенсації за тривалий розгляд справи. Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі Dimitrov and Hamanov v. Bulgaria.

Тим часом, представник публічного обвинувачення у касаційній скарзі переконливо не довів, на підставі яких даних про особу засудженого можна зробити висновок про неможливість його виправлення без відбування реального покарання.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 8 вересня 2021 року залишив без зміни, а касаційну скаргу прокурора – без задоволення, – повідомляє пресслужба Тернопільського апеляційного суду.