Найсвіжіше:
• Богу – Богове, кесарю – кесареве: Верховний суд поставив крапку в суперечці за жіночий монастир на Тернопільщині • «Служу ФСБ Расії»: хто і далі кришує Московський Патріархат в Україні (+відео) • Михайло Головко отримав відзнаку «За заслуги в розвитку освіти, науки та економіки» (відео) • Плакала згорьована родина, плакало небо за своїм сином, який віддав життя за майбутнє України: Тернопільщина попрощалася з ще одним своїм Героєм • Стрілянина у гімназії Тернополя: убивство професора згадали на процесі над таємною організацією молоді • Легенда тернопільської “Ниви” розпочав збір коштів на автомобіль для ЗСУ (+відео) • На Тернопільщині очікують пориви вітру 15-20 м/с • Тернопільщина втратила ще одного свого Героя: загинув на Херсонщині • На Тернопільщині вперше цього місяця померло дві людини • Ще одна болісна втрата для Тернопільщини: на Сумщині помер командир кулеметного взводу • Тернопільщина втратила ще одного свого Героя: загинув під час мінометного обстрілу на Херсонщині • Стало відомо, скільком військовослужбовцям посмертно присвоєно звання Почесний громадянин міста Тернополя  • Закриті двері до європейської освіти або чому студентів-чоловіків не випускають з України на навчання: нардеп з Тернопільщини • У сусідній з Тернопільською області біля школи загинула поліцейська • На Тернопільщині судитимуть псевдоволонтера, що продавав бронежилети, ввезені як гуманітарна допомога • Малолітній та семеро дорослих отримали на вихідні травми в результаті автопригод, які трапилися на дорогах Тернопільщини • У Тернополі розшукують чоловіка, який викрав товару на чималу суму (+відео) • Водій з Тернопільщини, з вини якого в аварії один юнак загинув, а другий отримав тяжкі тілесні ушкодження, вважав достатнім покаранням іспитовий строк • На Тернопільщині на ковід захворіла 31 людина • Втрату одного з найкращих синів України оплакувало і небо, яке рясно лило дощем: Тернопільщина віддала шану загиблому бійцю • Тернопільщина втратила ще одного свого Героя: на Донеччині загинув навідник аеромобільного батальйону • В одній з громад на Тернопільщині сьогодні оголошено Днем жалоби  • Глава УГКЦ відвідав одну з лікарень Тернопільщини • Перша футбольна ліга Тернопільщини: синхронні перемоги лідерів з Підволочиська, Заліщиків та Вікна і нічиї середняків та аутсайдерів (+фото) • В Україні скасовано осінній призов на строкову військову службу
rss

Історія Копичинецького футболу: найфутбольніше місто Тернопільщини та його найголовніший трофей


Опубліковано: 6 Вересня 2022р. о 15:24 Переглядів: 654


Завжди з приємністю навідуюся у Копичинці. Напевно, всі жителі цього містечка знаються на футболі, а кожен другий грає у цю улюблену в усьому світі гру. Люблю спілкуватися з тамтешніми вболівальниками, ветеранами, тренерами, тому кожна моя поїздка в це славне містечко залишає помітний слід. Нещодавно вкотре там побував, відвідавши два благодійних матчі за участю місцевих футболістів та зірок тернопільського футболу і ветеранів тернопільської «Ниви», а також суперкубок Тернопільської області. Знаєте, яка перша теза лунає з вуст тамтешніх вболівальників? Вони безапеляційно заявляють, що «Копичинці – найбільш футбольне місто Тернопілля!» Особливо не посперечаєшся, адже й справді, який би рівень футбольних змагань не проходив у місті, завжди на це дійство сходиться чисельна глядацька аудиторія.

А ще у Копичинцях є легенда, згідно якої, як стверджують старожили, копичинецькі футбольні команди безперервно брали участь у всіх чемпіонатах Тернопільської області починаючи від повоєнних 1940-х років і практично до початку XXI століття, при чому завжди грали серед обласної футбольної еліти (тоді вища ліга йменувалася першою групою). Як людина, яка цікавиться історією тернопільського футболу, не можу підтвердити чи спростувати цю інформацію, адже дані, особливо по післявоєнних чемпіонатах, практично не збереглися. Можу лише говорити, що не завжди команда з Копичинців виступала у першій групі, були винятки, коли колектив грав по другій групі. Але в цьому випадку акцент робимо на слові – «виступав», а не пропускав сезони, тобто ця стабільність – вже великий плюс для футбольних Копичинців. А щодо безперервності, то приймемо на віру інформацію колишнього голови Гусятинської районної федерації футболу Миколи Тадейовича Вілька (на жаль, нині покійного), яку він опублікував у районній газеті в 1999 році. У ній, зокрема, зазначається: «Дуже прикрий факт, адже таке футбольне місто як Копичинці вперше за п’ятдесят останніх років не матиме своєї команди. Невже там не знайдеться людини, яка б продовжила славні традиції місцевого футболу Тим більше, що обіцянок напередодні виборів міського голови про підтримку команди було чимало. Пустує і стадіон, який на кожному матчі заповнювався вщерть вболівальниками». Зважаючи на ці дані відомої та шанованої у футбольному середовищі людини на Гусятинщині, вирішив детальніше дослідити копичинецький футбол від його зародків до початку 1980-х років. Для цього до розмови запросив місцевих ветеранів, тренерів, функціонерів – В’ячеслава Івановича Баб’яра (1940 р.н.), Ярослава Антоновича Клизуба (1935 р.н.), Ігоря Дмитровича Сагайдака (1940 р.н.), Михайла Григоровича Маркушевського (1949 р.н.) та Ігоря Івановича Підлипського (1955 р.н.). Що з цього вийшло, читайте далі…

Ветерани копичинецького футболу (зліва на право): Ігор Підлипський, В’ячеслав Баб’яр, Ярослав Клизуб, Михайло Маркушевський, Ігор Ухач

 

Футбол у Копичинці привезли австрійські солдати

Як стверджують старожили, з’явився футбол у Копичинцях в 1920-х роках минулого століття.

– Його, за розповідями старожилів, «привезли» копичинецькі солдати, які служили в австрійській армії (1916-19 рр.). Вони першими в Копичинцях мали м’яча, яким грали футбол на долині (так називавали містяни галявину, де вперше ганяли бальона – авт.), адже тоді повноцінного стадіону в місті ще не було, – починає розповідь В’ячеслав Баб’яр.

Перші спортивні арени у Копичинцях з’явилися у 1920-х роках минулого століття.

– Перший стадіон у місті був збудований у 1924 році і знаходився він на вулиці Чортківській, де свого часу розміщувалася стара автобусна станція. Побудувала спортивну споруду громада товариства «Український дім». Спонсорував будову очільник товариства, бізнесмен-ковбасник, один з найбагатших у місті українців Мамотюк. А в 1927 році поляки з військово-спортивного товариства «Стшелець» збудували центральний стадіон (той, що до нині вважається головним у місті). Там були футбольне поле і стрільниця. Футбольних команд у Копичинцях в 1920-х роках було чотири: українська – «Стріла», військова – КОП (корпус охорони пограниччя), польська – «Стшелець» і єврейська – «Гасмонея». Хоча команд, як ми бачимо, у Копичинцях було багато, однак в офіційних змаганнях Тернопільського воєводства участі вони не брали. Грали здебільшого між собою, інколи їздили по навколишніх селах (Пробіжна, Гримайлів, Хоростків) Копичинецького повіту. Найсильнішою тоді вважалася військова команда, якій українська «Стріла» погравала, натомість вигравала у жидів та «Стшелеця», – зауважує пан Баб’яр.

Команда “Стріла” (Копичинці) – 1936 рік

 

Найвизначнішою спортивною подією тих років у окрузі був приїзд у 1938 році до Чорткова однієї з найсильніших футбольних команд того часу – «України» зі Львова. – Поляки на цю гру зібрали копунів зі всіх місцевих гарнізонів – з Бучача, де розміщувалися артилеристи, 9-го полку Малопольських уланів з Теребовлі, четверо гравців представив Копичинецький погранполк. Але ці всі зусилля виявилися марними, «Україна» тоді було потужним колективом і перемогла 5:1. Як розповідали старожили Копицинців, щоби подивитися той матч, люди їхали на підводах до Чорткова, на стадіоні ж яблуку не було де впасти, глядачі сиділи навіть на деревах та дахах навколишніх будинків. А далі був прийшов 1939 рік, радянська влада, війна і грати футбол на деякий час у місті перестали, – каже В’ячеслав Баб’яр.

Команда “Стріла” (Копичинці) – 1937 рік

 

Повоєнний «Спартак»

По завершенні війні у Копичинцях поступово відновлювалося мирне життя, а з ним і… футбол.

– Перша повоєнна команда у Копичинцях називалася «Спартак». Її гравцями у період 1945-52 років були: Гречка (воротар), Дусан, Палій, Черниш, Бульчак, Петро Опир, Степан Самборський, Дерчук з Котівки та інші. Восени 1952 року з армії прийшли нові гравці: Ярослав Трембовельський, Мирослав Черниш, Мирослав Мартинишин, Адам Костракевич (усі – нападники). Згодом до них добавився Володимир Гриценко – майбутня зірка копичинецького футболу, а також у команді були захисники – Леонід Трішкін (лівий), Володимир Бульчак (правий), Зеновій Сагайдак (центральний), Ярослав Клизуб (центральний або крайній), півзахисник – Олег Росолович, та воротарі – Євген Дзюмак. Грали ми за тактичною система W, згідно якого на полі футболісти розміщалися на такий позиція: один – воротар, три – захисники, два центральні півзахисники і п’ять нападників, – пригадує один з гравців тієї команди Ярослав Клизуб, який приєднався до неї у 1953 році.

Про одну з тодішніх футбольних легенд Копичинців розповів В’ячеслав Баб’яр: «Нападник Адам Костракевич був худорлявий, з вигляду не помітний, на якого не завжди звертали увагу захисники суперників, однак він мав дуже різкі рухи. Він міг всю гру нічого не робив, лише стояти під воротами опонентів, але свої кілька м’ячів забивав. Йому партнери по команді давали зазвичай передачу на груди, секунда на безпомилкову обробку м’яча, Адам його прокидав вліво або в право і швидко біг до воріт опонентів. Бувало забив по 6-7 голів за матч. Його за німецької окупації через футбол ледь не побили. У Копичинцях стояла мадярська частина, солдати якої вирішила зіграти з місцевими футболістами. Так от, Костракевич, маючи тоді років з 16-ть років обвів всю мадярську команду і п’ятою забив гол. Пригадую ще один епізод пов’язаний з Адамом, вже пізніших років. Поїхали ми на першість України по «Колгоспнику». Я в 17 років одягнув футболку Адама Костракевича і… забив гол у матчі з Івано-Франківськом. Той поєдинок ми виграли 3:1 і мали грати у фіналі з сильною командою із Закарпаттям. Наше керівництво привозить на гру Адама Костракевича, котрий виходить на поле, замінюючи мене. Гра була дуже жорстка, він практично за всю гру жодного разу не отримав м’яча, залишалося 15-ть хвилин до фінального свистка. На нього захисники не звертають увагу, думаючи, що якийсь «доходяга» ходить по полю. І ось Адам отримує м’яча на груду, робить кілька швидких рухів і забиває гол у ворота суперників. Через 10 хвилин він теж саме повторяє і рахунок стає 2:0. Мадяри почали… плакати. Костракевич тоді фізично вже не витримував два тайми, адже був віковим, але за тайм свою роботу нападника виконував належно».

Команда “Спартак” (Копичинці) 

Копичинецька команда тоді не визнавала авторитетів, навіть чортківським льотчикам, які в ті часи були найсильнішими в Тернопільській області, давала бій, а також тернопільським командам, які теж задавали тон в обласному футболі.

– Підсилений молодими футболістам копичинецький «Спартак» грав доволі впевнено. Зі старту сезону-1953 команда одразу почала «бомбити» багатьох суперників з великими рахунками. Пригадую, приїжджає до нас колективі зі Скалата. Вже в першому таймі рахунок був 6:0 на нашу користь, на другий тайм суперник не виходять, сіли в машину і поїхали. Перед тим в Чорткові з’явилася команда льотчиків «Зірка», за яку виступали офіцери Булигін, Скворцов, Хромов, решта – солдати. У першій грі в Копичинцях в 1952 році вони нас впевнено перемогли. На наступний рік льотчики приїздять до Копичинців і нічого не можуть зробити. Тоді рахунок був 3:3. Проти Булигіна персонально діяв Леонід Трішкін, який не дав зірковому футболісту розвернутися. З пересердя Булигін вигукнув: «Прилетел бы, розбомбил», – пригадує пан Клизуб.

Колегу доповнює В’ячеслав Баб’яр, котрий почав грати за копичинецьку команду наприкінці 1950-х: «Провідного гравця копичинецької команди Мирослава Черниша забрали в Тернопіль, де він грав за тамтешнє «Динамо» під №10. Правда пограв він там рівно пів року, бо… отримав 15 років тюрми. Виявилося, що він перебував у банді грабіжників. Останню гру за «Динамо» Черниш провів на виїзді проти «Спартака» зі Станіслава, і там його арештували. Команда приїхала за день до матчу та розмістилася в якійсь військовій частині. Виявилося, що того дня у Станіславі сталося три великих пограбування, зокрема «почистили» місцевого зубного техніка та єпископа Станіславського. Слідчі дослідили, що Черниш був ледь не головний у тій банді. У 1953 році він отримав строк, через 10 років повернувся до Тернополя і, що найцікавіше, після звільнення з тюрми знову почав грати футбол, але вже за «Спартак» (АТК), і ще кілька років відіграв за цю команду. Він полюбляв говорити, що він злодій у законі, хоча таким не був, але, правду кажучи, Черниш був сильним футболістом, а помер він у Копичинцях».

Подвійний успіх у кубку ДССТ «Колгоспник»

У 1953 році до копичинецької команди прийшов перший великий успіх на обласному рівні.

– У 1953 році команда виграли кубок Тернопільської області по ДССТ «Колгоспник». Фінал відбувся у Копичинцях. У ньому ми перемогли шумську команди. Суперник був цікавий тим, що в його складі у нападі грали два бразильці – рідні брати Вишковські Володимир і Павло (приїхали з родинами з Бразилії), а ще був у них Михайло Никифорчук, виходець з Уругваю. Загалом у Тернопільській області в ті часи грали чотири іноземці, ще одним був аргентинець у Збаражі – білий блондин, котрий згодом виступав за тернопільські команди. Шумчани відрізнялися від інших футбольних колективів Тернопільщини тим, що це єдина команда, яка грала в чорній формі. Також варто сказати, що більше такої сильної команди, коли в ній грали брати з Бразилії та ще один футболіст з Уругваю, у Шумську ніколи більше не було. Хоча той фінальний матч колектив з Копичинців виграв десь під чотири м’ячі, однак суперник продемонстурвав достойну гру, – пригадує учасник того поєдинку Ярослав Клизуб.

Ще одна перемога у кубку ДССТ «Колгоспник» у копичинецької команди була наступного року. Фінальна частина відбувалася у Теребовлі, матч з господарями, як пригадує В’ячеслав Баб’яр, копичинецькі футболісти зіграли внічию, а у всіх решти суперників – виграли. Натомість теребовлянці доволі несподівано зіграли внічию з командою Білобожниці і в підсумку колектив з Копичинців другий рік поспіль виграв кубок серед кращих колгоспних команд Тернопільської області.

Зірковий тренер у Копичинцях

Зірковий період копичинецького футболу наступив з приходом тренера Григорія Яковича Латишева, за якого команда з Копичинців постійно грала в еліті обласного футболу і навіть боролася за високі місця. 

– У той час професійних тренерів у Тернопільській області було всього три. Тернопільське «Динамо» очолював Григорій Якович Латишев, Юрій Андрійович Карасьов працював з кременецьким «Лісотехнікумом». За цю команду грала практично вся збірна школярів Тернопільської області. А самим головним тренером в області був Зеновій Петрович Савіцький, котрий працював у тернопільській ДЮСШ. Це був тренер від Бога, рівних йому не було! На мою думку Савіцькому варто було б у Тернополі поставити пам’ятник. Після того, як тернопільське «Динамо» розформували, в 1958 році копичинецький «Авангард» (наприкінці 1950-х копичинецька команда змінила назву – авт.) очолив Григорій Латишев. Коуч поставив тренувальну роботу на професійні рейки, добився того, щоби команда їздила на передсезонні тренувальні збори у будинок відпочинку в Яблунові (Гусятинський район), де працювала за розпорядком – підйом, зарядка, тактика, теорія, фізо. Перед відповідальними матчами футболісти мали так звані заїзди на базу, а саме на стадіоні розкладали військову палатку і два дні готувалися разом, харчувалися в ресторані без повернення додому. Як пригадує Ярослав Клизуб, дружина приходить, кличе додому, а вхід на стадіон був оббитий чіткою і без варіантів, хочеш грати – додому не підеш, – каже Ярослав Клизуб..

Поставлена на професійні рейки робота Латишева дала свої результати. У 1960 року «Авангард» виграв відомчий кубок Тернопільської області і представляв Тернопільщину на всеукраїнській першості по ДСТ «Спартак».

– Півфінальні відбіркові змагання проходили у Копичинцях. Пригадую, що грали ми з командою з Житомира. По ходу гри програвали 0:1 і мені вдалося зрівняти рахунок, – розповідає Ярослав Клизуб і додає: «Ми пройшли далі на тому турнірі, а мені особисто за той гол місцева влада виписала шифер і домовилася, щоби майстри перекрили будинок, де я мешкав, адже моя родина тоді жила бідно, хата була під соломою, батьки не мали змоги самостійно її накрити».

Фінальні змагання першості по «Спартаку» відбувалися на Закарпаття – у с. Березинка (Мукачівський район).

– Там копичинецька команда зайняла почесне друге місце після господарів поля, виграти в яких було не можливо, адже у них був сильний склад, майже команда складалася з професіоналів. У матчі з господарями я був травмований. Сталося це у сутичці з Ціцеєм (лобами зіштовхнулися). На ношах мене винесли з футбольного поля і швидка зі струсом мозку завезла в лікарню. Пригадую, Ціцей відвідував мене в медзакладі, приносив всякі смаколики. Мабуть, відчував за собою вину в тому епізоді, – пригадує копичинецький гравець Ігор Сагайдак.

Футбольна команда з Копичинців – чемпіон Тернопільської області по «Авангарду» (1960 р.)

Зліва на право: 1 – Юрій Трофіменко (з Тернополя), 2 – Ярослав Сокіл (воротар), 3 – Йосип Дочумінський, 4 – Володимир Гриценко, 5 – Ярослав Клизуб, 6 – Анатолій Міхеєв, 7 – Мирослав Мартинишин, 8 – Ярослав Шпікула, 9 – Ярослав Трембовельський, 10 – Роман Баран (з Тернополя), 11 – Ігор Сагайдак.

 

А в 1961 році до копичинецького «Авангарду» прийшов найбільший успіх в її історії. Команда вперше і поки що востаннє здобула один з двох найголовніших трофеїв обласного футболу – кубок області. Тоді система розіграшу була такою, що команди на попередніх етапах визначали за олімпійською системою півфіналістів, а далі чотири кращі колективи у так званому фіналі «чотирьох» в одному місці боролися власне за кубок. Обласна федерація футболу, призначивши цю пульку в Копичинцях, планувало за два дні її завершити – у суботу (15 липня) провести півфінали, а на наступний день (16 липня) переможці мали у фінальному протистоянні визначити володаря кубка. В перший ігрових день бережанський «Спартак» переміг команду кременецького автопарку (2:0), а господарі поля були сильнішими за бучацьких футболістів (4:1). У півфінальному матчі, за словами В’ячеслава Баб’яра, він забив один з чотирьох колів Авангард», а якщо точніше, то другий, якого можна назвати вирішальним: «Справа виконав подачу Роман Баран, я ж, випередив бучацького захисника Давида Епельбойма, в падінні головою точно пробив у кут воріт, які боронив Анатолій Бойко»

І ось наступила неділя, день вирішального протистояння між фаворитом фіналу – бережанським «Спартаком» і місцевим «Авангардом».

– Судив той матч, напевно, найвідоміший у ті часи тернопільський арбітр Сванадзе. А найбільшої шкоди нам наробили… вихованці копичинецького футболу Аркадій Піонтковський та Йосип Дочумінський, котрі раніше захищали кольори «Авангарду», а потім перебралися до Бережан, де грали футбол за тамтешню команду. У тому матчі нам довелося грати 120 хвилин. У першому таймі ми вигравали 3:1, однак суперники в другому зуміли зрівняти рахунок. Один з м’ячів у бережанців забив Йосип Дочумінський. Арбітр призначив додатковий час, у який команди голів не забивали. За регламентом тоді не передбачалося пробиття пенальті і організатори кубка призначили на наступний день перегравання. Другий матч знову закінчився внічию (2:2), але додаткового часу вже не було. Знову нам забив Дочумінський, цього разу два м’ячі. У тому поєдинку сильно у воротах відстояв, хоча й пропустив двічі, наш воротар Ярослав Сокіл, – пригадує В’ячеслав Баб’яр.

Представники федерації футболу один день дали футболістам відпочити, щоби в середу, 19 липня, провести третій фінальний матч.

– З Бережан на той матч приїхали 10 ЗІЛів та ГАЗонів з вболівальниками. Якщо на попередніх двох поєдинках копичинецькі глядачі суттєво переважали, то на третьому поєдинку на стадіоні вже було досить багато бережанських глядачів. «Заруба» була неймовірна. Той матч ми таки виграли 3:2, а вирішальний м’яч забив Роман Баран (1939 р.н.), котрий ударом з 30-ти метрів сходу поцілив у самісіньку «дев’ятку». Роман – вихованець тернопільського тренера Зеновія Савіцького (у копичинецькій команді було ще кілька тернополянин – Юрій Трофіменк, Вадим Страхольот, Федір Бокач, Юрій Юханов), свого часу грав за юнацьку збірну України разом з Лобановським та Базилевичем, був невисокого зросту, накачаний, грав у нападі, технічний, сміливо йшов в обіграш). Загалом за Копичинці Роман Баран відіграв близького 12 років. Так за Латишева команда з Копичинців єдиний раз у своїй історії виборола кубок Тернопільської області, – зазначає пан Баб’яр.

Дещо іншу кінцівку матчу переповідає інший учасник цього історичного фіналу Ігор Сагайдак: «Я, почувши вигук Ярослава Шпікули, віддав йому передачу і той забив вирішальний гол, красивим ударом з-за меж карного майданчика ударом під штангу».

«Авангард» (Копичинці) – володар кубка Тернопільської області 1961 року.

Зліва на право: 1 – Ігор Сагайдак, 2 – Іван Марак, 3 – Роман Баран, 4 – Ярослав Шпікула, 5 – Ярослав Трембовельський, 6 – Анатолій Міхеєв, 7 – В’ячеслав Баб’яр, 8 – Ярослав Клизуб, 9 – Антон Мінюк, 10 – П. Кеблиш, 11 – Юрій Трофіменко, 12 – Євгеній Дзюмак (воротар), 13 – Лев Полиняк (капітан, з кубком). На фото відсутній: Володимир Гриценко (у попередніх матчах грав, а в третьому  –його не було).

 

Як переможець кубка області на початку серпня копичинецький «Авангард» представляв Тернопільщину в аматорську кубку УРСР, де в суперниках був «Шахтар» з Сокаля. 

– Через дві неділі після перемоги в обласному кубку, маємо гру в Сокалі на кубок УРСР серед команд колективів фізкультури. Так вийшло, що ту гру мали провести на виїзді. Думали підсилитися найкращим гравцем бережанської команди Василем Абрамцем. Але, щоби його отримати, нам довелося піти на певні домовленості з бережанцями. Голова Бережанського райсоюзспорту Мартиненко звернувся до нашого голови Миколи Гордійовича Свирипчука (завідуючий комітетом фізичної культури і спорту Копичинецького району), та запропонував по дорозі до Сокаля, зупинитися в Бережанах, щоби зіграти товариський матч. Сказав, що по всьому місту будуть розклеєні афіші, а футболістам з Копичинцях дадуть хороші преміальні за гру. Тоді телевізори були рідкістю, тому навіть на костилях з сіл приїхали на підводах вболівальники на футбол, щоби подивитися на гру володаря кубка області. Не секрет, що місцева команда хотіла нас «хлопнути». Ми приїхали в Бережани і так сталося, що розгромили суперників з рахунком 5:1, з їхніми зірковими виконавцями – Йосипом Дочумінським, Аркадієм Піонтковським, Тарасом Гнидою, Василем  Абрамцем, Іваном Герасимівим тощо. Той матч ледь не завершився трагедією. Тарас Гнида у боротьбі зіштовхнувся з нашим воротарем і в бережанця трісла кишка. Якби він поїв перед грою, напевно би помер. На щастя, лікарі його врятували і він ще багато років захищав кольори бережанської команди, – каже В’ячеслав Баб’яр.

У підсумку Іван Абрамець і Аркадій Піонтковський поїхали в Сокаль грати за копичинецький «Авангард» підставками, але це команді з Тернопільщини не допомогло.

– Наш суперник – «Шахтар» з Сокаля був дуже сильним. Там зібрали практично всіх гравців, які свого часу виступали за команди майстрів або першості України, а тренером був колишній гравець київського «Динамо». Місто гірників зустріло нас суцільними назвами «Шахтар»: стадіон –«Шахтар», команда – «Шахтар», готель, у який нас поселили, – «Шахтар», ресторан – «Шахтар»… Ми ж приїхали, як бідні родичі. Однак у першому таймі чинили гідний опір сильним опонентам, але в другому таймі таки клас суперника дався взнаки і ми справедливо поступилися з рахунком 0:4. Після матчу господарі проявили надзвичайну гостинність. Наші футболісти завдяки місцевим меценатам мали змогу поїсти та відпочити у тамтешньому ресторану. Лише на третій день після того кубкового матчу повернулися до Копичинців, – пригадує пан Баб’яр.

Ветерани з Копичинців під час благодійного матчу між копичинецькою командою та тернопільською “Нивою” (2022 р.)

 

Офіційний протокол матчу:

«Шахтар» (Сокаль) – «Автомобіліст» (Копичинці) – 4:0

6 серпня. 1961 рік. Сокаль. Стадіон «Шахтар».

Склад «Автомобіліста»:

Основа:

Воротар – Дзюмак Євген

Центральний захисник – Трофименко Юрій

Лівий захисник – Полиняк Лев Павлович (капітан)

Правий захисник – Минюк Антон

Лівий захисник – Клизуб Ярослав

Центральні півзахисники – Шпікула Ярослав, Кеблиш П.

Правий нападник – Гриценко Володимир

Лівий нападник – Марак Іван    

Центральні нападники – Міхеєв Анатолій, Баран Роман

Запасні гравці: Трембовельский Ярослав, Сагайдак Ігор.

Тренер: Григорій Якович Латишев

 

Вперше зіграли у чемпіонаті України серед колективів фізкультури

Команду у другій половині 1960-х років віддали під повну опіку місцевому автотранспортному підприємству. Спершу справи в «Мотора» (так команда називалася з 1967 по 1973 рр.,) були не досить успішні, і лише 1968 року команда всерйоз боролася за призові місця в чемпіонаті Тернопільської області, зайнявши в підсумку четверте місце.

У Копичинцях завжди було багато футбольних талантів-самородків. Один з них – Ігор Іванович Підлипський, нині великий любитель і меценат футболу, а на початку 1970-х років гравець основного складу юнацького колективу, який був одним з найсильніших в області.

– У 1972 році по дублю команда з Копичинців взяла друге місце в першості Тернопільської області, – пригадує Ігор Підлипський. – Поступилися ми лише команді з Бучача, а третіми були однолітки з Заліщиків. Я був штатним пенальтистом копичинецької команди, воротаря клав у один кут, а сам відправляв м’яча з підкруткою у другий. Був гравцем основного складу, часто виконувати стандарти, на полі вирізнявся ще у… кучерявим волоссям (сміється – авт.). Однак скоро одружився, не було де жити, мусів забезпечувати свою сім’ю, тому великий футбол відійшов трішки в сторону, але та юнацька любов до нього збереглася й до нині. Намагаюся не пропускати жодного матчу копичинецької команди, допомогою морально і фінансово місцевим ветеранам, які є постійними учасниками та призерами обласної першості. 

У 1974 році основна копичинецька команда, але вже під назвою «Автомобліст» вперше в своїй історії взяла участь у чемпіонаті України серед команд колективів фізкультури (КФК), заявившись туди замість обласного чемпіона бучацького «Колоса».

– Копичинецька команда грала на КФК не маючи на те заслуг, адже в чемпіонаті області 1974 року зайняла тільки 5 місце. Однак, оскільки бучацький «Колос» відмовився грати на КФК, а Тернопільська область мала надати туди свого представника, то цю місію запропонували «Автомобілісту», який тоді міцно стояв на ногах завдяки місцевому АТП. Цю команду утримував цілий автопарк – 150 вантажних машин і 150 автобусів. Той рік на Україну я тренував «Автомобіліст», а її колишній гравець Володимир Дац був начальником команди, обіймаючи на АТП посаду начальника контрольної служби. Хоча моя тренерська посада була умовною, я всього на всього заповнював протоколи на матчі, а тренера і тренувального процесу, як такого у нас тоді не було, у команді виступали майже всі приїжджі, як то кажуть, з колес. З Тернополя приїжджали – Юрій Науменко, Микола Філь, Мирослав Остапенко, Любомир Голуб, Гліб Антонюк, Анатолій Філатченко, Броніслав Чувахін, з Чернівців – Володимир Мельник, з Івано-Франківська – Віктор Козін. Воротарями були Анатолій Томків з Великих Бірок (Тернопільський район) та Роман Колодійчук зі Збаража, який тоді служив у Чорткові і грав на область за команду військової частини, а на Україну за Копичинці. Також на деякі матчі під’їжджав воротар з Чернівців. Навіть не пригадаю, щоби хтось тоді грав з Копичинець, хіба запасним воротарем рахувався Яросла Цвях. Більшість гравців «Автомобіліста» пройшли школу команд майстрів, мені ж тоді було всього 34 роки, що ж я їх міг тоді навчити. Пригадую перед якимось з матчів Броніслав Чувахін питає мене, ну як будемо сьогодні грати. А я кажу, що будемо грати «клином», а Антонюк каже, а вчора ми грали «свинею» і сміється, – розповідає В’ячеслав Баб’яр.

Той сезон на Україну «Автомобіліст» грав з перемінним успіхом, однак у підсумку опинився на 4 місці серед 6-ти команд своєї зони, пропустивши поперед себе такі сильні колективи, як львівський «Сокіл», «івано-франківський «Електрон» та ДОК з Вілок із Закарпаття.

1974 рік. Першість УРСР. 1 зона.

Команди

І

В

Н

П

М’ячі

О

Копичинці

1

«Cокіл» Львів

10

8

1

1

28:4

17

0:3

1:1

2

ДОК Вілок

10

6

1

3

12:9

13

+:-

2:3

3

«Електрон» Івано-Франківськ

10

4

4

2

13:8

12

1:1

0:1

4

«Автомобіліст» Копичинці 

10

2

3

5

14:14

7

5

«Схід» Чернівці

10

2

2

6

8:23

6

3:0

2:2

6

«Цементник» Миколаїв

10

2

1

7

10:27

5

0:2

5:1

P.S.: Анульований результат матчу “Автомобіліст” – ДОК 2:1.

У тому ж році «Автомобілст» став призером чемпіонату Тернопільської області, поступившись лише сильним командам із Заліщиків та тернопільському «Буревіснику».

1974 рікЧемпіонат Тернопільської області.

Команди

І

В

Н

П

М’ячі

О

 

1

“Дністер Заліщики

18

12

5

1

24:10

29

 

2

“Буревісник” Тернопіль

18

11

3

4

48:23

25-1=24

 

3

Автомобіліст Копичинці

18

7

5

6

38:18

19

 

4

“Мотор” Чортків

18

6

6

6

37:30

18

 

5

“Дружба” Микулинці

18

7

3

8

29:35

17-1=16

 

6

“Збруч” Підволочиськ

18

6

4

8

29:39

16

 

7

“Будівельник” Монастириська

18

7

2

9

20:32

16

 

8

“Кристал” Збараж

18

5

1

12

14:38

11-1=10

 

9

“Механізатор” Борщів

18

3

3

12

23:39

9-2=7

 

10

“Колос» Бучач

 

 

 

«Маяк» Бережани

знятий зі змагань

На наступний 1975 рік «Автомобіліст» представляв Тернопільщину у першості УРСР по ДСТ «Спартак».

– У Копичинцях відбувалася зона «Спартака», її ми виграли, – пригадує помічник тренер копичинецької команди Михайло Маркушевський. – У суперниках у нас були команди зі Львова, Одеси, Запоріжжя, Херсону та Ужгорода. Далі був фінал по «Спартаку» у Алушті, де наша команда зайняла доволі високе друге місце, а переможцями тоді були футболісти з Києва. 

Міська рада Копичинців нагородила грамотами ветеранів копичинецького футболу (зліва на право): В’ячеслав Баб’яр, Ігор Сагайдак, Ярослав Клизуб 

 

Копичинецька легенда з… Чернівців

У 1970-х на початку 1980-х років за копичинецький «Автомобіліст» виступав Володимир Мельник з Чернівців. Про цього нападника ходили легенди, він міг сам вирішити долю матчу. На початку своєї футбольної кар’єри Мельник грав у юнацькій збірній УРСР. Цікаво, що Володимир Мельник виступав в основі збірної, а ось Олег Блохін залишався на лаві запасних. У 1970-1973, 1975-1977 роках Мельник захищав кольори чернівецької «Буковини». Талановитий футболіст ставав кращим бомбардиром «Буковини» у 1972-му (11 голів) та 1976-му (10 голів) роках. Сталося так, що Володимир рано завершив кар’єру професійного гравця, однак його небезпідставно вважають одним із найкращих футболістів в історії чернівецької команди. Завершивши кар’єру на майстрівському рівні Володимир Мельник прийняв запрошення копичинецького «Автомобіліста» і став її легендою.

– Пригадую фінал кубка Тернопільської області 1979 року, який відбувся у Тернополі між нашою командою і «Поділлям» з Великої Березовиці, що в Тернопільському районі. Ми програвали 0:3 після першого тайму. На поле вийшов Мельник і відзначився хет-триком. Так рахунок став нічийним – 3:3. Суперник побачив, що, якщо не виключить з гри нашого забивного форварда, то може програти. І… вдався до підлості. «Подоляни» почали жорстко його зустрічали, внаслідок чого в одному з епізодів виникла сутичка, підсумком якої сталося обопільне вилучення. Після чого наша команда пропустила тричі і програла 3:6, – пригадує Михайло Маркушевський.

Про величезну роль у команді з Копичинців саме Мельника говорить ще один факт.

– У 1979 році у Хоросткові директор місцевого спирзаводу Антон Періг зібрав потужну футбольну команда з Анатолієм Назаренком, Олександром Голосковим, Євгеном Паламаром та іншими. І приїхали вона на м’якому автобусі на гру чемпіонату області в Копичинці. Свого часу Хоростків належав до Копичинецького району і ми їх вважали лейбаками, тобто слабаками, у яких постійно вигравали. І тут вони організовують таку сильну команду. Тоді я ще теж керував командою. За день до гри, у суботу, кажу Михайлу Маркушевському: «Міша їдь у Чернівці і без Мельника не повертайся. Привозь його у суботу в Копичинці, щоби часом перед грою вдома не вживав спиртного». Всі шофера АТП добре знали Михайла Григоровича і він у 6 годин ранку поїхав за Мельником. Ввечері того ж дня Михайло повертається і каже: «Мельника у Чернівцях немає!» Я вже не вірю, що він самостійно приїде в неділю. Починається гра – його так і немає. Наш стадіон тріщить від вболівальників з обох сторін. Симпатики хоростківської «Зорі» окупували трибуни від Липки. Напевно пів Хоросткова і навколишній сіл приїхало до нас. Шум був страшний. Арбітром того поєдинку був Іван Васильович Онисько. Матч завершився скандалом. На 40-й хвилині почалася велика бійка по всьому полю. З обох сторін на поле вибігло чоловік зо сто, в тому числі підігрітих спиртним. Мені і Дацу якимось чином вдалося бійку зупинити. У наступному матчі, запитую Володю Мельника, чому ти не приїхав, адже грав у «Шахтарі», «Таврії», 350 голів забив за «Буковину», мав би слово тримати. Але тоді він не признався, що з ним сталося насправді. Пройшло більше 15 років від того пам’ятного поєдинку між командами Копичинець та Хоросткова. При розмові з керівництвом «Зорі», запитав їх: «Коліться, скільки ви Мельнику тоді заплатили, щоби він не приїхав на гру». І ті призналися. Виявилося, що дали йому 200 карбованців і каністру спирту, – розповідає В’ячеслав Баб’яр.

Пан Баб’яр розповів і ще про одну цікаву історію пов’язану з Володимиром Мельником.

– Десь на початку 1980-х років я був одним з організаторів товариського матчу між копичинецьким «Автомобілстом» і ветеранами тернопільського футболу. Приїхали до нас Анатолій Томків, Володимир Прошкін, Борис Юров, Мирослав Остапенко, Богдан Сорочинський, загалом у складі суперників було шість майстрів спорту. Перший тайм досвідчені гості виграють (0:2). На другий тайм виходить Володимир Мельник – сильний технар, з різкими рухами та з хорошим поставленим ударом, який часто забивав з носка. За тайм він забив три м’ячі, тим самим копичинецька команда перемогла зіркових гостей – 3:2. Як годиться, пригостили гостей у ресторані. Коло мене сидів Володимир Прошкін, а за ним Борис Юров. Юров і каже до Прошкіна: «Володя, дивись, кому ми програли, адже перемагали у Чернівцях, в Хмельницькому, у Луцьку, всюди, а в Копичинцях програли. Це ще один приклад того, яку важливу роль відіграв у «Автомоблісті» Мельник, – зазначає співрозмовник.

Помер Володимир Мельник у грудні 2014 року. Поховали його на Центральному кладовищі Чернівців.

Ветерани копичинецького футболу (зліва на право): Вячеслав Баб’яр, Ярослав Клизуб, Михайло Маркушевський

«Міша – тренер» або селекціонер №1

Є у Копичинцях ще одна жива легенда. Один з наших співрозмовників Михайло Григорович Маркушевський, якого у Копичинцях називають не інакше, як «Міша – тренер». Хоча він не був відомим футболістом, але запам’ятався іншим.

– Михайло Маркушевський все життя був помічником тренера. Що він робив у команді? В його обов’язки входили організаційні питання. Він запрошував до місцевого «Автомобіліста» гравців. Його добре знали у чернівецькій «Буковині», івано-франківському «Прикарпатті», Тернополі, що він представник копичинецької команди. Маркушевський був хорошим адміністратором та тренер-селекціонер №1 на Тернопільщині. Він привозив таких гравців, що в голові не поміщається. Запросив з Івано-Франківська Віктора Козіна, який грав у таких відомих командах, як «Пахтакор» (Ташкент), «Спартак» (Івано-Франківськ), послухав його і погодився грати за Копичинці. А також з Чернівців – Віктора Вайнера, Кодріанова. А найтитулованішим гравцем, якого вдалося привести Маркушевському в Копичинці – був Володимир Мельник, у той час кращий бомбардир чернівецької «Буковини», команди другої ліги чемпіонату СРСР, який у перші роки за «Автомобіліст» по кілька голів за матч забивав. Скільки вони отримували, одному Богу відомо. Зауважу, ніхто у команді цього не знав, ні я, як тренер, ні інші, хіба Дац, який розраховувався з ним. Скільки вони отримували, то був великий секрет!, – каже В’ячеслав Баб’яр

Які треба було дати гроші, щоби футболісти такого рівня погодилися виступати у Копичинцях, запитую Михайла Григоровича.

 – У Копичинцях у АТП тоді були «ліві» гроші, відповідно можна було запросити майстрів такого рівня. Було 150 автобусників, кожен день водій собі клав до кишені 20 карбованців і 20-ть давав бухгалтеру Володимиру Дацу на футбольну команду. Директор АТП Михайло Іванович Мудрик давав добро, Дац розпоряджався грішми, а я їздив і запрошував футболістів. Скажу чесно, футболісти в той час були дорогі. Отримували приблизно по 150-200 крб. за місяць, а деяким за гру доводилося платити по 50-70 до 100 карбованців. Все залежало він кваліфікації гравця. Наприклад Мельник був супер футбоілстом, всю погоду у копичинецькій команді робив, тому й отримував найбільше, – пригадує Михайло Маркушевський.

Але не завжди у команді з Копичинців були гроші. Коли у початку 1990-х настало безгрошів’я, пан Маркуцшевський збирав гроші з вболівальників, ходячи по рядах, з водіїв автобусів, продавав кришки і прищепки, щоби команда «Автомобіліст» продовжувала існувати.

Якщо влада підтримує, то і футбол буде

Те, що футбол у Копичинцях любили вболівальники, це факт, але він не був би на такому високому рівні, якби не місцеве керівництво.  

– Від 1940-х років до кінця 1990-х футбольна команда з Копичинців неодмінно брала участь у чемпіонатах області. Ми єдина команда Тернопільської області, яка після війни не пропускала жодного чемпіонату і, найголовніше, що практично ніколи не виступали в другій групі, завжди серед обласної еліти. У 1960-х роках не було, де стати на стадіоні, стільки було глядачів. Ця традиція залишилася й до нині. Що характерно, влада постійно звертала увагу на футболі, цікавилася футбольним життям у місті, тому й футбол у Копичинцях завжди був на високому рівні, – зазначає В’ячеслав Баб’яр.

Якщо керівництво міста чи району є футбольними шанувальниками, то футбол завжди буде!, – доповнює колегу Михайло Маркушевський.

– Кожен понеділок після футболу гравців викликав перший секретар райкому партії Тимофій Семенович Літвіненко. Мій сказати: «Славік, я знаю, який ти є, як ти вмієш грати. Що вчора з тобою було, що ти стояка грав, не відкривався?» Радив на відбій не грати. Хоча я й ніколи на відбій не грав, старався технічно зіграти – прийняв, подивився, віддав точну передачу партнеру по команді, не уникав силової боротьби, підкати робив. Але всякі матчі бували, десь і були до мене зауваження, бо важко працював шофером, не завжди встигав на тренування. Але, головне – віддавався боротьбі у матчах та не був «сліпим» на полі. Тимофій Літвіненко дуже розбирався на футболі і був сильнішим вболівальником у Копичинцях. Тому міг і похвалити за хорошу гру, допомагав футболістам матеріально, коли ті того потребували і, головне, заслуговували, – зазначає Ярослав Клизуб.


 

Найкращий гол в історії Копичинець: думка ветерана

Копичнецькі футбольні вболівальники бачили чимало красивих голів, важко вибрати найкращий серед них, однак один з ветеранів вирішив запропонувати свою версію ТОП-голу.

– Найкращий гол в історії, який я бачив, знаходячись на футбольному полі, забив Ярослав Трембовельський у ворота збірної Тернопільської області «Спартака», який складався зі збаразьких і бережанських футболістів. Володимир Дац, Антон Минюк та Ярослав Клизуб почали ззаду передавати один одному м’яча. Його перехопив нападник з Бережан та пробив у «притірочку», зачепивши штангу. Славко Трембовельський (№11), який був головою районного «Колосу», пішов сваритися із захисниками, особливо не добираючи слів. А тут йде атака, подачу виконує друг Трембовельського – Мірко Мартинишин. М’яч йому зрізався, потрапив метрів за п’ять за штрафний майданчик у сторону центра поля. Тим часом Трембовельський біжить до штрафного, після того, як посварився з партнерами. М’яч у повітрі, поле мокре. Він не зупиняючись, сходу пробиває. Тріск штанги, від якої м’яч опинився у сітці – гол було забито метрів з 34-ти. Славко підходить до Мірка і, вихваляючись, каже: «Алесь мя намацав!» Хоча, правду кажучи, м’яч Трембовельському, напевно, зрізався з ноги, але вийшло ефектно.

 

Післямова

У 1980-ті роки у Копичинцях з’явилася ціла плеяда хорошого рівня місцевих футболістів – брати Володимир і Сергій Дончаки, Григорій Мартинишин, Ігор Шпікула Володимир Тимчишин, Михайло Хоптовий та інші. Команда з цими футболістами грала у двох «золотих» матчах за право називатися чемпіоном Тернопільської області, у фіналі кубка Тернопільської області з грізною тернопільською «Ватрою», у пульці «чотирьох» у Бережанах за право грати в першості України серед команд колективів фізкультури, власне вдруге і востаннє у своїй історії «Автомобіліст» виступав у цих всеукраїнських змаганнях КФК. Але це вже інша історія, яку, сподіваюся, розкажуть інші її герої… 

****

Символічна футбольна збірна Копичинець 1940-70-х років

Воротар – Ярослав Сокіл (Ярослав Цвях)

Центральні захисники – Юрій Трофіменко

Правий захисник – Володимир Дац

Лівий захисник – Ярослав Клизуб

Центральні півзахисники – Ярослав Шпікула, Аркадій Піонтковський

Лівий нападник – Леонід Міхєєв

Правий нападник – Ігор Сагайдак

Центральні нападники – Адам Костракевич, Володимир Гриценко, Володимир Мельник (запас – Віктор Козін, Роман Баран, Мирослав Мартинишин, Мирослав Черниш)


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , , , ,





Новини
4 Жовтня
3 Жовтня
Якою ви бачите перемогу України у війні?
Погода
Реклама
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше