Адвоката Петра Павловича Гроду дуже добре знають у владних, правозахисних та судових колах Тернопільщини. Кажуть, що справи, за які він береться, завідомо виграшні. А його гонорари – найвищі серед місцевих адвокатів. Словом, як і будь-яку успішну людину, його супроводжують захоплення, заздрість, плітки й цікаві історії.
Виявляється, ще задовго до юриспруденції Петро Грода встиг послужити у прикордонних військах, працював в облдержадміністрації та побував у політичній партії. Як його непросте, але дуже цікаве життя вплинуло на професійний успіх, Петро Павлович уперше розповів ексклюзивно для читачів «Номер один».
«Замість казок на ніч я любив розповіді про війну»
– Усі діти мріють стати космонавтами або пожежниками, напевне, і Ви не юристом змалку хотіли стати?
– Для мого покоління найбільшою мрією, напевне, була військова служба. І я змалечку до неї готувався. Ще у 8-му класі хотів поступати до Суворовського училища, в 10-му – до вищого військового навчального закладу. Але річ у тім, що в мене день народження у вересні, а тоді було правило, що для вступу до військового закладу станом на 1 вересня абітурієнтам має виповнитися повних 17 років. Мені бракувало всього декілька днів, тому після школи я мусив ще рік працювати.
Ми жили у Теребовлі, там я закінчив середню школу і потім здобув робітничий фах фрезерувальника, за яким працював цілий рік на Теребовлянській взуттєвій фабриці, де фрезерував підбори на жіночих чобітках. І готувався до вступу.
– А чому саме військова справа?
– Моє дитинство припадало на початок 60-х років, тоді якраз почали гучно відзначати Дні перемоги, популяризувати військову героїку. Був ще живий мій дід-фронтовик, котрий звільняв Тернопільщину, і замість казок на ніч я любив слухати його розповіді про війну. Вони були не дуже багатослівними, і аж тепер я розумію, чому: це була важка, страшна робота, а ніяка не героїка. І десь під впливом цього всього я мріяв стати військовим.
У школі я вчився між «добре» і «відмінно», так само потім у ВНЗ. Любив багато читати.
– Звісно, на військову тематику?
– Так. Щоліта нам давали позакласне читання: сім книг обов’язкових, а три – так зване «комуністичне навантаження». Їх, звичайно, ніхто не читав, але бібліотека мала добру статистику з видачі цих книг. Так от, обов’язкова позакласна література завжди була то про війну, то про партизанів, то про розвідників. Траплялися книги, які формували і мій характер, і мою особистість. Десь у класі 7-му мені потрапило до рук видання Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн». Її було дуже важко знайти, я десь дістав старий потріпаний екземпляр, підклеїв обкладинку, і ця книга в мене є до сьогодні. Вона справила на мене велике враження і зробила чималий вплив на формування мого характеру і власних принципів.
«Я біжу і думаю: мав би автомат, то вже би застрілився»
– Як із Теребовлі Ви стали курсантом аж в Алма-Аті?
– Спершу я зібрався вступати до Рязанського повітряно-десантного училища. Приношу документи у військкомат, а мені кажуть: слухай, з тобою тут хочуть переговорити у місцевому КДБ. Приходжу туди, а мене питають: ти не хотів би вступати у прикордонне училище? Я тоді ще не розбирався, які заклади яким відомствам належать: одні – Міністерству оборони, інші – МВС, треті – КДБ… Звісно, пропозиція мене зацікавила. Тоді в Союзі було всього три таких заклади: в Москві, Алма-Аті і в Голіцино. Думав, у Москву, але вільних місць вже не було, то дали мені направлення в Алма-Ату. І ось 7 липня 1977 року я сів у поїзд і п’ять діб добирався до місця навчання.
– Хоч раз пошкодували про свій вибір?
– Знаєте, з одного боку, фізичне навантаження було колосальним. Курс молодого бійця почався зразу ж із першого дня: як не шість кілометрів бігу, то десять… Тренування відбувалися у військово-польовому центрі в пустелі Муюнкум, у передгір’ї. Вдень – спека, а вночі – холодно. Спали вдягнуті, щоби тепліше було. О 5-30 ранку – підйом і за хвилини дві – біг 6 чи 10 кілометрів…
З іншого боку, в таких умовах формувалася моя особистість і мій характер – налаштований на перемогу. І це залишилося зі мною на все життя: ти або сходиш з дистанції, або, зціпивши зуби, шукаєш спосіб дійти до фінішу.
– Чи кожному курсанту під силу такі навантаження?
– Уже на першому курсі близько 90 студентів відрахували – хто не витримав фізичного навантаження, хто – морально-психологічної підготовки. Пригадую один такий випадок, одразу після прийняття присяги. Тоді до багатьох курсантів приїхали родичі, які жили десь недалеко, привезли їжу. Для нас шматочок халви прирівнювався тоді до теперішнього мішка снікерсів за значимістю. Отож ми на групу взяли томатний сік, пряники і халву, понаїдалися. О 21-30 відбій, але ми ще в палатці довго смакували ласощами. І тут о 23-30 – сигнал тривоги. І нас погнали 25 кілометрів по пустелі у повній військовій амуніції. І це біг по барханах, коли повний рот піску (бо попереду біжать інші групи), ноги грузнуть… Щоб ви розуміли, що бігти 25 км по піску – це втричі важче, ніж пробігтися з Тернополя до Теребовлі і назад. І ось я біжу з гранатометом на плечі і думаю: мав би автомат з патроном, то вже би застрілився… Ось такі були навантаження.
«За договір мені платили 20 доларів, а зарплата в ОДА – 15 доларів»
– Як із фахового прикордонника стали юристом?
– Закінчив навчання у 1981 році в званні лейтенанта, отримав направлення у Закавказький прикордонний округ, на турецький кордон. Службу проходив на офіцерських посадах. Був заступником начальника застави, начальником 11-ої прикордонної застави в Аджарії (це 100 км від Батумі по гірському хребту, де достатньо складні умови служби).
Наші війська входили до системи Комітету державної безпеки. Тому офіцери могли виконувати різного роду завдання і в командному складі, і в розвідці, і в особових відділах. Відповідно для цього потрібна була юридична освіта.
Отже, я прослужив 5 років і в 1986-му звільнився за станом здоров’я. І паралельно навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Працював юрисконсультом на ВО «Тернопільський комбайновий завод» у Тернополі.
– На роботу до облдержадміністрації Вас запросив Роман Гром’як, Ваш соратник по Народному русі України?
– Так, після того, як Романа Гром’яка було призначено Представником президента в Тернопільській області, він запросив мене на роботу в юридичний відділ, щоби налагоджувати правову роботу по області. Також паралельно я ще перебував у комісії з поновлення прав жертв політичних репресій. І це ціла окрема сторінка мого життя. Дуже багато проходило через мої руки архівних документів. Досі згадую папірець А5-го формату зі штампом НКВС 1947 року, де було написано: «З метою достойної зустрічі 30-річчя великої жовтневої революції, Тернопільське обласне управління НКВС просить передати ліміт із Харківської області по першій категорії в кількості 1000 осіб». Що це означає? Десь на Харківщині було страчено на тисячу людей менше, а тернопільські енкаведисти вже свій ліміт виконали, тому просили дозволу розстріляти ще цю тисячу… Тепер ви розумієте, які речі в моєму житті впливали на мій світогляд?
– Робота в облдержадміністрації могла стати для Вас хорошим щаблем у кар’єрі, однак Ви її залишили…
– Напевне, я не прагнув цього, хотів реалізувати себе там, де мені подобається. А поштовхом став один випадок. Якось я був з Романом Гром’яком на зустрічі з колективом комбайнового заводу. Йому як представнику президента ставили багато запитань, ми відповідали, люди ж завжди від влади щось вимагають. Потім уже сіли в машину, і він втомлено сказав: «І чого я погодився йти на цю посаду? Я ж професор, займався би своєю справою…». І так мені ці слова запам’яталися, що кожна людина має займатися своїм. І якщо ти не хочеш, як тріска, плисти за течією, то в тебе повинна бути мета. Де ти себе бачиш, ким хочеш бути, яка тобі робота подобається…
А тоді вийшов закон про адвокатуру, і я дуже хотів досягнути успіху саме в юриспруденції. І перший серед не адвокатів здав іспит на комісії й отримав свідоцтво. Роман Гром’як, перебуваючи у відпустці і дізнавшись, що я написав заяву про звільнення, попросив мене не поспішати. Я ще 7 днів почекав, поки він повернеться на роботу. Тоді він мене покликав у свій кабінет і каже: «Я Вас бачу в кріслі заступника голови облдержадміністрації». А це ж 1993 рік, мені всього 34 роки… Здавалося б, прекрасна кар’єра! Але я відповів, що влада – це величина перемінна, а я хочу бути самим собою і займатися тим, що мені подобається. І пригадав Гром’яку його ж слова після тієї зустрічі на комбайновому заводі.
– Де заробляли більше – на держслужбі чи на «вільних хлібах»?
– Ще працюючи в ОДА, я займався господарськими справами, законом це не заборонялося. Потім почали приходити підприємці-початківці з проханням допомогти скласти договір чи інші юридичні документи. Це ж ніхто нічого толком не знав, надворі – початок 90-х! А зовнішньоекономічні договори – це ж ніби космос був! І ось я за пів дня пишу договір і мені за це платять 20 доларів. Причому зарплата в ОДА складала 15 доларів на місяць. А інфляція була такою, що коли доходило до видачі, то отримував тільки 7 доларів. І я зрозумів: навіть якщо напишу тільки 1 договір в місяць, то це вже вигідніше.
Звісно, якщо ти розглядаєш держслужбу як «корито», то тоді тобі неважливий розмір зарплати. Але якщо ти працюєш чесно, то смисл ходити на роботу за такі копійки, коли можеш заробляти значно більше?
«Мені були найближчими господарські спори»
– Пам’ятаєте свою першу самостійну справу?
– Свою першу справу я почав вести, ще працюючи в ОДА. Тоді був судовий спір між облспоживспілкою і товариством «Ексім». Перші хотіли забрати в других 20% акцій. Керував фірмою мій товариш, тож я надавав йому правову допомогу.
Була й перша справа, яка мене втягнула в кримінальні провадження. Одного дня прийшов до мене мій товариш Тарас Турчин і каже: «Візьми, будь ласка, під захист двох осіб, їх міський суд засудив». Я почав опиратися, мовляв, не маю досвіду у веденні кримінальних справ, але товариш наполягав.
Тоді обласний суд був касаційним і термін на касаційне оскарження був дуже коротким, близько 15 днів. І з них 7 днів уже минуло. Я вникнув у справу, написав касаційну скаргу. Вже зараз, оцінюючи об’єктивно, можу сказати, що як для першого разу вона була на досить високому рівні складена, хоч і не охоплювала всіх можливих аргументів. Справа стосувалася двох осіб, які зливали бензин із чужих машин. І якось, коли вони зливали пальне з автомобіля працівника міліції, їх скрутили, трохи побили… Обох засудили до 2-х років ув’язнення.
А один із цих хлопців був студентом медінституту, вже на 6-му курсі. І його посадити на 2 роки – це перекреслити йому все життя. Так ось беру я справу з касаційного суду для вивчення, а там уже суддя зробив собі закладки на засідання. І я почав їх вивчати, розшифровувати, на що ж він буде звертати увагу в суді. І на основі цього доповнюю свою касаційну скаргу.
На апеляцію прийшов дуже зібраним, бо хвилювався страшенно. Моя справа у розкладі остання, а до цього всі справи, які слухалися, отримали відмову.
Я чітко, по-військовому, виступив, а через пів години судді винесли своє рішення: по 4 епізодах виправдати, а 2 роки реального терміну замінити на умовне покарання.
Таким чином цей студент 6-го курсу зумів закінчити навчання і сьогодні успішно працює головним лікарем однієї з лікарень у місті Суми. То хто ще скаже, що від адвоката не залежить доля людей?
– Вам ближчі цивільні чи кримінальні справи?
– У той час мені були найближчими господарські спори. Після розпаду Союзу все почало дуже динамічно розвиватися – закон про підприємництво, закон про власність, закон про господарські товариства… Десь наприкінці 90-х одна суддя мені сказала: «Ну і що, що це акціонерне товариство? Але ж воно державне!» Тобто навіть судді до кінця не розуміли правового статусу підприємства. А що вже тоді казати про простих громадян та чиновників?..
– Згодом Ви відкрили власне адвокатське об’єднання…
– Тернопільська адвокатська контора №1 була зареєстрована в 1996 році під реєстраційним номером 186, тобто була однією з перших в Україні. Це було з точки зору клієнта більш надійно і гарантувало виконання своїх зобов’язань.
Колектив контори успішно пропрацював близько 18 років, а згодом через зміну законодавства і суттєве збільшення податкового навантаження ми реорганізувалися. Десять років зі мною пропрацювали талановиті адвокати – Оля Магдич, Степан Сурматюк, Оксана Притула та багато інших. У мене про роботу в нашій команді тільки позитивні спогади.
«Заявив, що не хочу бути в партї як обслуговуючий персонал»
– Успішних і відомих людей завжди хочуть бачити у своїх списках політичні партії. Чи не було бажання зробити ще й політичну кар’єру?
– Мій політичний світогляд, напевне, не зручний для більшості партій. Тому я у своєму житті перебував лише в одній – Народному русі України. Тоді, після перших демократичних виборів у 1989 році, я зі зразкового радянського офіцера став категоричним противником тоталітарної системи влади.
Багато дивувалися: як так? Ви ж там, у військах, вчили усю партійну літературу. Так ось, ми її дуже добре вчили. Після випуску, коли здавали військовий комунізм, то ми знали напам’ять 53 роботи Леніна. А коли почалися демократичні процеси, то стали потроху відкривати архіви. З’явилося багато аналітичних публікацій. Я любив їх читати. А зважаючи на свій досвід на службі, вмів просіювати інформацію. І бачив, що багато цитат із творів того ж Леніна свого часу було викинуто, а від того дуже змінювався зміст.
– Наприклад?
– Наприклад, Леніна нам завжди ідеалізували як справедливого, доброго, гуманного пролетарія. А потім читаю постанову Раднаркому за січень 1918 року: «У тих місцях, де найбільш неналежно відбувається розчистка снігу на залізничній колії, нам потрібно брати значну кількість заручників із числа мешканців прилеглих сіл із тим, що коли дана розчистка не буде виконана, їх – у розхід». І підпис Леніна.
Ще, до прикладу, одна його цитата: «Не шукайте під час слідства доказів вини підслідного. Єдиним питанням, яке визначатиме його подальшу долю, має бути те, до якого класу він належить?» Тобто робітник чи селянин – можеш жити, буржуй – розстріляти…
І ось під впливом такої інформації моментально зламався і змінився мій світогляд. Бо якщо тебе у чомусь переконують, то це процес еволюційно-довготривалий. І зовсім інше, коли тебе в чомусь переконали, а ти потім з’ясовуєш, що всі аргументи були брехливі, і тебе постійно обманювали. І тоді з’являється образа, спротив. Так я став лютим противником радянської системи.
– Як потрапили в НРУ?
– Із самого початку я брав дуже активну участь у Народному русі України. Василь Когут, Саша Соняк та інші – ми були дуже потужним осередком на комбайновому заводі. Наприклад, на «Ватрі» КДБ не дозволило створити Товариство української мови імені Шевченка, а на своєму підприємстві ми його створили через тиждень.
У березні 1989-го ми брали дуже активну участь у виборах до Верховної Ради. Тоді від Тернополя балотувалися керівник бавовняного комбінату Світлана Гурар’є і завкафедрою української літератури педінституту Роман Гром’як. Наш «рухівець» переміг.
До референдуму про незалежність України ми цілими автобусами їздили агітбригадами у східні області. Це була дуже активна робота за вичленення України з радянської імперії і створення самостійної незалежної держави. І сьогодні я не бачу роботи жодної політичної сили, окрім, напевне, «Європейської солідарності» (не подумайте, що це реклама чи моя власна симпатія), зі зміцнення української держави.
– Але, пригадую, Ви згодом були і в рядах УНП…
– Коли проти Руху почалася активна диверсійно-провокаційна робота, він розколовся на різні частини – Чорновола, Бойка, Костенка і таке інше. Наш осередок відійшов до Руху Костенка, тому всім складом ми стали членами новоутвореної УНП. Не тому, що мені імпонував лідер, а тому що я людина команди і пішов з усіма.
Але згодом Юрій Костенко приїхав до нас на збори в Тернопіль, бо готувався балотуватися у президенти. Я прийшов, думаючи, що ми обговорюватимемо цю роботу, але побачив, що Костенко всього лише хотів набрати собі певний актив, щоби ним торгуватися за якусь посаду. Тому партія й активісти йому потрібні лише як трамплін для досягнення його власної мети. Тобто я зрозумів, що нас зібрали не для партійної роботи, а для задоволення потреб однієї особи. Тому я встав і, дивлячись Костенку в очі, заявив, що не хочу більше перебувати в цій партії як обслуговуючий персонал. І заявив про свій вихід.
«Я не бачу сьогодні партії, якій дорогі інтереси України»
– Бачу, Ви вмієте робити рішучі вчинки, не жалкували потім?
– Я не вважаю це якимось геройським вчинком, швидше – засвідченням своєї позиції і проявом самоповаги. Депутатство ніколи не було для мене самоціллю. Характер моєї роботи і характер справ, які я вів, вони завжди були переплетені з політикою: я захищав ту ж міську раду в часи Януковича, коли тут відкрили декілька кримінальних справ, створених навмисне. Так само захищав людей під час Революції Гідності, і в момент найбільших репресій у нас ніхто не був заарештований. Тобто я завжди був у вирі цих подій і постійно відчував себе самодостатнім. Багато хто йде в депутати чи задля самоствердження, чи за меркантильних інтересів, у мене ж ніколи не було такої мети, я всього досягав, займаючись улюбленою роботою.
– Чи виникало згодом бажання повернутися в політичну роботу?
– Я би із задоволенням назвав декілька партій, яким симпатизую, якби вони боролися між собою за лідерство у забезпеченні інтересів нашої держави. На жаль, таких немає. Вони борються лише за владу. Але не з тією метою, щоби потім ефективно управляти державою, а з метою осідлати відповідні потоки. Кажуть, що попередня влада крала, але вона за 5 років війни нульовий бюджет зуміла збільшити, втримати країну і передати наступникам з плюсом у 230 мільярдів. А в тих, хто «не краде», зараз мінус 300 мільярдів. Чи давайте подивимося на діяльність Верховної Ради. Треба списати борги всім відомій особі, яка визнала себе олігархом, – 35 мільярдів списали…
Я не кажу зараз за якусь конкретну персону чи політичну силу. Я маю на увазі, що не бачу партії, якій дорогі інтереси України і яка хоче і може вивести Україну в число розвинених країн. Якщо вся партія базується лише на імені свого лідера, – це не партія, це проєкт.
На моє переконання, якщо особа бажає зробити собі політичну кар’єру, то вона підходить дуже прагматично до тих проєктів, які на сьогодні є популярними, з легкістю змінює партійність. Наприклад, я мав можливість вступити в певні партії, коли вони була на вершині популярності. Але, на мій суб’єктивний погляд, ці політичні проєкти – це не те, що потрібно людям. Тому що при абсолютно правильних гаслах лідерів цих партій мені видавалося сумнівним можливість їх реалізації. Таким чином, я досі безпартійний.
– Якою у Вашому розумінні має бути справжня партія?
– Це коли група людей має спільне бачення розвитку держави і його у вигляді програми доводить до відома виборців і переконує, що так для всіх буде краще. Відповідно отримує вотум довіри, приходить до влади і втілює свою програму в життя. А в нас на вибори приходять політичні проєкти, які створені лише на імені лідера. Ніхто не чув про їхню діяльність чи роботу первинних осередків, ніхто не знає їхні програми чи про діяльність кандидатів від них до виборів… Зараз ми понавибирали взагалі випадкових людей – без освіти, без якогось рівня підготовки до управління державою… Що нам потрібно? Щоби партія мала відповідну програму управління державою для її економічного й геополітичного розвитку і могла довести, що може втілити це в життя. Все – я тоді за таку партію проголосую. А сьогодні цим можуть похвалитися тільки одна чи дві партії.
«Перевели мій гонорар у долари і сказали, що я найдорожчий адвокат»
– Вас називають найдорожчим адвокатом Тернопільщини, чи так це?
– А що таке «найдорожчий адвокат»? Я можу показати свій журнал договорів і порівняти суми з гонорарами деяких моїх колег. Коли я дізнавався про те, скільки беруть з клієнта інші, я себе мало не дурнем почував.
Може, комусь ця інформація стане в пригоді, то розповім про тактику деяких моїх колег. Спочатку обіцяють клієнту провести роботу за 3 тисячі гривень, потім треба за щось додати ще 5, потім треба ще папірчик написати – ще плати… І в результаті клієнту набігає величезна сума, яку він точно не погодився би платити, якби її озвучили йому з самого початку.
У мене ж, приміром, зразу обумовлюється повна сума: 10 чи 20 тисяч гривень, бо я вже бачу складність справи, можу спрогнозувати додаткові витрати і зразу включити їх у суму договору. І потім виходить, що моїх «дорогих» 10-20 тисяч – це значно менше, ніж 50 тисяч, які в «дешевого» адвоката починалися з трьох. Окрім того, якщо виникають якісь непередбачувані процесуальні витрати чи експертизи, я їх не включаю додатково до суми договору – людина платить тільки те, про що ми домовилися спочатку. Тому треба дивитися, чи дорогий адвокат, не на початку процесу, а вже за його результатами.
– Але ж відомо, що на деяких гучних справах Ви заробляли досить великі суми…
– Так, це стосується господарських справ за участю юридичних осіб. У їх веденні мені дуже допоміг досвід роботи на комбайновому заводі і знання господарського права. Я думав, що коли піду на «власні хліби», то матиму років 5 фори перед іншими, а вийшло цілих 10 і навіть більше. Бо робота з підприємствами в умовах, коли законодавство постійно змінюється, це зовсім інший рівень складності.
Показовою тоді була справа «Тернопільобленерго» на початку 2000-х. Тоді держава замість того, щоби будувати прозорі відносини з підприємствами, цькувала усю податкову службу на те, щоби «нагнути» керівників для сплати до бюджету в тому числі незаконно нарахованих великих сум. Проти них тоді навіть порушували кримінальні справи, щоби залякати і зламати. Особливо в той період, коли головою адміністрації президента був Медведчук.
Але окремі директори підприємств не піддавалися тиску і не здавалися. Я тоді аж захопився керівником «Тернопільобленерго» – порядний, вольовий, а ще від нього віяло надійністю, він завжди тримав своє слово. Цьому підприємству в числі багатьох інших обленерго були безпідставно нараховані величезні суми податкових зобов’язань. Інші обленерго програли справи на значно більші суми, а в Тернополі я запропонував керівнику поборотися. Він мене підтримав і справу ми виграли, хоча, на думку акціонерів, вона була завідомо програшною.
На той час її вартість складала приблизно 1,5 мільйона доларів. Тож коли я виграв і підприємство зберегло ці кошти, то певний відсоток в якості мого гонорару – це було виправдано. Але заздрісники одразу перевели мій відсоток у долари і сказали, що я найдорожчий адвокат.
– Тобто все, як завжди, пізнається у порівнянні…
– А воно все в житті пізнається у порівнянні. Візьміть, до прикладу, тих, хто на виборах продає свій голос. Сьогодні він узяв 500 чи 1000 гривень і думає, що виграв. А потім за 5 років тільки через підвищення тарифів у нього відберуть десятки тисяч. То виграв чи програв?..
– До речі, чи трапляються недобросовісні адвокати? І в чому це проявляється?
– Як і в кожній професії, в адвокатурі трапляються нечесні люди. Пам’ятаєте справу фірми «Ексім», про яку я розповідав? За цю роботу я мав отримати 1,5 тисячі доларів, а це шалена сума на той час. І ось протилежна сторона звернулася до мене з пропозицією заплатити мені ці гроші зразу, тільки щоб я вийшов з процесу або провалив його. З одного боку, сума та сама, але мені ще треба було її заробити, а тут дають одразу, щоби нічого не робив. Я відмовився, бо моя репутація коштує дорожче за будь-які винагороди. Але чув, що такі випадки інколи трапляються в адвокатському середовищі. Також інколи друзі-адвокати беруть на себе представлення протилежних сторін і за домовленістю між собою створюють різні прецеденти в процесі, щоб якомога більше витягнути грошей з клієнтів…
Адвокатура – це складова частина суспільства, от і все. Це людський фактор, хто яку мету собі ставить. Я, наприклад, хотів досягнути успіху в своїй професії, а хтось приходить швидко заробити гроші.
«Шукати прогалини в законодавстві – це неправильно»
– Нинішній парламент просто пачками штампує закони, які часто навіть не сумісні з існуючими. Судова реформа загальмувала. Наскільки складно адвокатам працювати в таких умовах?
– Завжди професіоналу легше працювати при чітких і ясних правилах гри. Тому для адвоката не існує поняття «недосконале законодавство». Це наче недосконала деталь в автомобілі, яка впливає на його роботу в цілому. Тому юристи – за якісне законодавство.
Закон встановлює певні правила в якійсь галузі. І чим вони чіткіші, тим легше їх дотримуватись, бо вони зрозумілі. А коли якийсь закон ухвалюють і ламається вся система (а саме це зараз у нас відбувається, особливо в податковому законодавстві) – то це жах. Я розумію, що перед владою стоїть питання наповнити державну казну. Але щоби наповнити бюджет сім’ї, тато з мамою ходять на роботу, правда? А не думають, як у чомусь обмежити дітей, щоби грошей вистачало… Нинішня ж влада йде шляхом збільшення різного роду відрахувань, зменшення субсидій і допомог малозабезпеченим. Або взяти нові декларування – якщо ти маєш якісь заощадження, то частину віддай державі. Бо інакше будеш доводити, що ти їх не вкрав. А для чого тоді Конституція і презумпція невинуватості? Тобто цей закон уже на старті антиконституційний. То як ми повинні до нього ставитися і його виконувати? І «поганий» (для Офісу президента) Верховний суд, який ще утримує в державі правові позиції, після кількох судових позовів згодом визнає цей закон таким, що порушує Конституцію. Ми ж все-таки живемо у правовій державі, і не будемо жити так, як заманеться одній особі.
Тому чим краще наше законодавство і чим прозоріше регулювання суспільних відносин, тим легше людям жити, а бізнесу – планувати свою довготривалу роботу. А шукати прогалини в законодавстві – це неправильно, це нікому від того не є добре.
З точки зору простого громадянина, із цієї швидкої законотворчості нічого доброго немає. Штампування неякісних правил – це хаос. Уявіть, що в правила дорожнього руху внесли 10 поправок, які суперечать одна одній. Здогадайтеся, скільки буде аварій на дорогах, і при цьому кожен вважатиме себе правим. Це саме ми зараз маємо в державі.
– А як щодо роботи судів?
– Судова реформа в Україні загальмувала у 2019 році. Бо з‘явилися бажаючі підім’яти під себе суд, щоби через нього потім залякувати бізнес і неугодних політиків. Як, наприклад, окремі київські судді, які за командою «згори» і арештують, і посадять, кого треба.
Але зараз, як не дивно, під тиском американських і європейських структур, які давали кошти на судову реформу, українській владі висунуто жорсткі умови про продовження цих процесів. І зі скрипом уже внесено проєкт реформування Вищої ради правосуддя, тобто реформа потроху розблоковується. Ми бачимо, який зараз іде суддівський опір, і це закономірно, адже вони вважали себе недоторканими, їх практично неможливо було притягнути до відповідальності, інколи навіть відсторонити від роботи не могли. Але ж суд повинен бути незалежним, а не чиєюсь монополією.
– У Вас двоє синів, чи вдалося Вам навчити їх любити юриспруденцію так само, як її любите Ви?
– Старший син колись мені сказав, що ніколи не буде адвокатом, це надто складно і нудно. А молодій людині хочеться динаміки. Минув час, і він таки став адвокатом, навчався у Польщі. Зараз працює в юридичному супроводі бізнесової діяльності.
Молодший – теж юрист, він довго шукав себе і зараз працює на державній службі.
Так, я дуже люблю свою професію. Про жоден свій вибір в житті не жалкую. Бо коли ти робиш те, що тобі подобається, – ти вільний і щасливий.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: військова справа, гонорар, заслужений юрист України, звільнення студента від арешту, кримінальний процес, Петро Грода, політична кар’єра
13248