Найсвіжіше:
• 9 травня відкривається сезон роботи атракціонів у тернопільських парках • У Бережанах звільнили двох заступників мера, а секретарка і керуюча справами вирішили піти самі • Коронавірус на Тернопільщині (станом на 8 травня): 258 нових випадків та 4 смерті • Поради для найкращих господинь • ФК «Тернопіль АТО» впевнено крокує до фіналу кубка Захисників України • Зборівщина та Кременеччина потопає у смітті • Стало відомо коли запрацюють атракціони у парках Тернополя • На Чортківщині ремонтують міст (ВІДЕО) • Один із головних трофеїв українського футболу – кубок України зможуть побачити усі! • У Тернополі різко зменшилася кількість хворих на ковід у лікарнях • На жителів Тернопільщини очікують сильні магнітні бурі • Хто сьогодні боїться Романа Шухевича • У Лисичанську зводять храм, фундатором якого є Тернопільсько-Зборівська єпархія • Підробні документи на авто виявила поліція у чоловіка, який спричинив ДТП у Тернополі • На Тернопільщині затримано поліцейського, який вимагав хабаря • Стало відомо, скільки на Тернопільщині осіб офіційно займаються підприємництвом • Коронавірус на Тернопільщині (станом на 7 травня): 161 новий випадок та 5 смертей • На Тернопільщині планують відновити 200 кілометрів доріг • У Тернополі залишилася лише одна підприємниця, здатна садити квіти • На Збаражчині колишній правоохоронець незаконно рубав дерева • Як курсуватиме громадський транспорт до тернопільських кладовищ у Провідну неділю • Завтра на Тернопільщині 89 населених пунктів будуть без світла • Півсотні дерев під струмом, або Як хороша ініціатива може вилізти боком • У Чорткові ремонтують тротуари (+ФОТО) • На Тернопільщині судитимуть шахраїв за привласнення шести мільйонів соціальних виплат
rss
Унікальна спортивна родина Онищуків: про складне становище важкої атлетики в Тернополі, дружину з Татарстану, чортківську горілку з перцем та допінг у спорті

Опубліковано: 5 Квітня 2021р. о 21:00 Переглядів: 439



Надія Онищук на найвищій сходинці п’єдесталу пошани

Родина Онищуків унікальна у своєму роді. Мало знайдеться таких в Україні, а на Тернопільщині точно такої немає, щоби батько, Степан Миколайович Онищук, був заслуженим тренером, заслуженим працівником фізичної культури і спорту України, майстром спорту СРСР та суддею міжнародної категорії, а донька Надія – двічі майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики та пауерліфтингу. Ексклюзивне інтерв’ю з цим чудовим спортивним сімейством професіоналів маєте можливість сьогодні прочитати. 

«Батьки зібрали 300 карбованців для хабара у медучилище»

– Степане Миколайовичу, розкажіть, де й коли народилися, ким були Ваші батьки?

С.О. (Степан Онищук): Уся моя родина по батьковій і материнській лінії, як і я, – вихідці з села Чабарівка Гусятинського району. Тато працював на залізниці в Гусятині, під час війни в 1943 році його перевели на роботу до Чорткова. У 1945 році мама й тато на Різдво приїхали до своїх батьків у Чабарівку і там 8 січня я з’явився на світ (сміється, – авт.). Зі слів батька, коли я народжувався, пологи були дуже важкі. Їх приймала так звана повитуха. Вона сказала, що сама не дасть ради, тому треба кликати акушера. Десь через одне село жив поляк-акушер. Батько взяв коні і поїхав за ним. Той не хотів їхати, бо тоді між поляками й українцями була неприязнь. Однак тато його таки переконав. Я народився дуже синюшний. Баба-повитуха, коли мене побачила, сказала: «Та дитина довго не проживе». Виявилось, вона була неправа, мені вже 76 років і нічого не бракує (сміється, – авт.).

– Чим займалися чортківські хлопці у вільний від уроків час?

С.О.: Зважаючи на те, яким я народився, як не дивно, був гіперактивний. Усюди мене було багато, за що часом отримував буком від батька. Але загалом був слухняний. Наприклад, із класу 4-го сам приїжджав до бабці пасти корів. Телевізора вдома не було, тому після школи кидав ранця і біг на спортивний майданчик. З однолітками грали у «5 очок» (з певного місця м’яча закидали у баскетбольне кільце), «жошку» (до клаптика шкіри приклеювали олово і відбивали, хто більше наб’є ногою), підтягувались на турніку.

– А за яких умов почали серйозно займатися спортом?

С.О.: Наш сусід Анатолій Бовкун був хорошим гімнастом, майстром спорту. Тоді в кожній школі було гімнастичне устаткування. У 7 класі приходив дивитися, як тренуються старші хлопці, а одного дня сказав тренерові,  що теж хочу займатися гімнастикою. Він мені й каже: «Навчишся робити «склепку», тоді візьму». Це така вправа на турніку, коли після розкачування опиняєшся вгорі на перекладині. Мені ніхто не показав, як її робити, я самостійно вчився і лише за два місяці зумів зробити «склепку». Так я почав тренуватися у секції гімнастики і, як не дивно, у мене стало непогано виходити. Навіть брав участь у Спартакіаді України серед школярів, де посів 3 місце у багатоборстві. Також їздив на всесоюзні змагання школярів, які відбувалися в тодішньому Ленінграді.

– Тобто Ви подавали великі надії у гімнастиці?

С.О.: На жаль, ні. Коли я був у 10 класі, тренера призвали в армію як офіцера запасу. Він служив у Чернівцях, приїжджав у Чортків лише в суботу та неділю, тобто ми займалися вже фактично без тренера. До того ж результати гімнастів залежать від якості снарядів, у нас вони були застарілі, у той час як у Тернополі чи Львові, де я готувався до змагань високого рівня, вони були хльосткі, ті ж бруси підкидали гімнаста.

– Після школи Ви пішли навчатися до Львівського інституту фізичної культури. Це було Ваше рішення чи батьківське?

С.О.: Батьки наполягали, щоб я поступав у Чортківське медучилище. Зібрали гроші на хабар. Як сьогодні пам’ятаю, що це було 300 карбованців або три батьківських зарплати. Натомість мій тренер порекомендував поступати до Львова в інститут фізкультури. Саме у той час я знаходився у Тернополі на зборах, готуючись до Спартакіади школярів України. Нікому не сказавши, поїхав до Львова, щоби здати документи для вступу у вуз. І після змагань, які відбулися в Києві, додому не поїхав, а відправився прямо до Львова на вступні іспити. Там треба було здавати одразу сім екзаменів. Я був у хорошій спортивній формі і на першому екзамені – спеціалізації, отримав п’ятірку. Якщо зі спеціалізації був максимальний бал, то вступника «тягнули» із решту предметів.

– А як батьки відреагували, що син не послухав їх і не став медпрацівником?

С.О.: Я написав листа батькам, мовляв, так і так, мамо, я у Львові, поступаю, грошей не маю, одежа брудна, помагайте чим можете. Мама з братом приїхали, коли я здавав екзамен з легкої атлетики. Привезли мені пиріжків, передали якісь гроші. Чи картали батьки за мій вчинок? Ні, вони змирилися, та й який з мене був би лікар. Це було лише медучилище, потрібно було б далі вчитися…

«Отримав травму під час стрибків із трампліна і гімнастику змінив на важку атлетику»

– У виші, мабуть, вдосконалили гімнастичні навики, адже і фахівці були відповідного рівня, і снаряди якісні…

С.О.: Мене зарахували в групу дворазового олімпійського чемпіона з гімнастики Віктора Чукаріна. Але він паралельно був ще й тренером молодіжної збірної СРСР. Під час його відсутності заміняли інші викладачі, у кожного було своє бачення на тренувальний процес. Я був збаламучений, бо один показував одну техніку виконання, другий – зовсім по-іншому, і в мене впали результати. А на 3 курсі зі мною сталася прикрість. Ми поїхали у Ворохту на лижний збір. Стрибали з 30-метрового трампліна. Коли я приземлявся, лижі пішли внахльост, я впав і отримав серйозну травму гомілкостопа. Після цього довго на гімнастиці не міг нічого робити. Одного дня мені порекомендували піти на важку атлетику підкачатися. Тренер Б. Євдокімов у мені щось побачив і переконав залишитися у важкій атлетиці, а він домовиться з Чукаріним. Так я залишився відданий цьому виду спорту понад пів століття.

– В інституті доводилось вчитися чи як спортсмен мали певні поблажки?

С.О.: Розповім одну історію. Був у нас викладач Сахаров, який читав марксистсько-ленінську філософію. Одного разу на лекції він каже: «Скоро у нас буде комунізм, буде одна загальна радянська мова (по декілька слів російських, українських, узбецьких) і загальний радянський народ. А я питаю: як воно буде виглядати? Мої діти і внуки будуть розмовляти українською! На що він відповів: «Немає проблем, це все буде добровільно». Але після того 12(!) разів ходив до нього здавати залік. У деканаті повідомили, що мене готують на відрахування. Я непогано грав у теніс, часто в суперниках був Чукарін. Саме в той час він сказав, щоб я потренувався, бо треба виступити на змаганнях з гімнастики за інститут. Я йому кажу: Вікторе Івановичу, я б із задоволенням, але Сахаров не ставить залік і мене збираються відрахувати. І він пішов за мене домовлятися. Незадовго викликає Сахаров і питає, де моя заліковка. Навіть не запитував нічого, поставив залік. Це я до того, що титулований Чукарін мені допоміг.

– У часи Вашої молодості не було такого, щоби хтось не служив у війську.

С.О.: Після закінчення інституту мені запропонували залишитися в аспірантурі. Але завкафедрою каже: «Ти йди відслужи, попрацюй, тоді матимеш високу зарплату в аспірантурі, а так на стипендію довго не протягнеш». Так і зробив. Курс молодого бійця проходив у Яворові (Львівська область) у «залізній» дивізії. А потім служив у спортроті у Львові. Для тих, хто мав вищу освіту, організували тримісячні курси офіцерів запасу в Раві-Руській, де мені присвоїли звання молодшого лейтенанта і перекинули у Ленінград командиром взводу. Потім написав рапорт і мене перевели у Перм, що на Уралі, начальником фізпідготовки навчального центру МВС Росії.

– За яких обставин познайомилися з майбутньою дружиною?

С.О.: Це було у той час, коли служив у Пермі. Там зустрів майбутню дружину, татарку за національністю. Не довго проживши на Уралі, іншими очима почав дивитися на життя і зрозумів, що у Пермі залишатися безперспективно. Квартири немає і скоро не буде. Ви собі не можете уявити, наскільки росіяни бідували. Постачання товарів у Пермі було на найнижчій категорії в Союзі. Купити пляшку горілки була проблема, я вже не кажу про щось інше. Коли їздив у відпустку, привіз п’ять пляшок чортківської горілки з перцем. Одразу подарував командиру частини, заступнику по тилу і начальнику штабу, ще дві залишив собі. Майже одразу приїжджає до мене штабна машина, з якої вибігає переляканий майор. Я думав, що щось сталося, а він каже: «У тебе ще пляшка горілки залишилася, дуже треба для командира дивізії». У Чорткові тільки-но виходиш із вокзалу й одразу в кіоску можна було придбати горілку, а в Пермі не було нічого. При тому, що це було мільйонне місто. Пригадую, як на стіні одного з будинків хтось написав: «Когда завезете печенье?». Або інший випадок. У складі бригади їздили по округу перевіряти військові частини Кіровської, Свердловської і Пермської областей. Заїхали у шахтарське місто Солєкамськ. Залишили у казармі речі і пішли в ресторан пообідати. Приходимо, а там оголошення на дверях: «Пива нет, водки нет, вина нет». Для тих часів це було звичним явищем. Не довго думаючи, я вирішив забрати дружину і переїхати в Україну.

Дворазовий олімпійський чемпіон з гімнастики Віктор Чукарін працює на гімнастичному снаряді з молодим Степаном Онищуком

– Дружина одразу погодилася переїхати за чоловіком? 

С.О.: У неї не було особливого вибору (сміється, – авт.). Що цікаво, переїхати було не так просто. Коли нас призивали, казали, що служитимемо 2 роки, а виявилось, що нам підсунули якісь папери, яких, звичайно, ніхто не читав, а там написано, що маємо служити 25(!) років. У частині були офіцери, які не витримували і навіть різали вени. Майор Шалімов – перший майстер спорту з важкої атлетики в Пермській області, підказав варіант, як можна цей документ обійти. Порадив перевестися тренером у «Динамо». Я так і зробив, хоча в армії був на майорській посаді, а в «Динамо» – на нижчій, а саме старшого лейтенанта, але я переходив із підпорядкування внутрішніх військ у міліцію, а звідти вже можна було звільнитися. Таким чином вдалося піти з армії і повернутися на Батьківщину.

– Але Ви до інституту так і не повернулися.

С.О.: Після армії керівник комплексної наукової групи з важкої атлетики, який пропонував мені аспірантуру, переїхав у Краснодар, де відкрився інститут фізкультури, у Львові прийшов інший завідувач кафедри, та й я, чесно кажучи, не дуже хотів в аспірантуру. У листопаді 1970 року повернувся додому до Чорткова, де почав працювати тренером з важкої атлетики. Хоча це голосно сказано. Мені керівництво повідомило, що я буду працювати, коли знайду відповідний зал для тренувань. Вдалося домовитися з військовими, які були в Чорткові, щоби вони дозволили тренування у їхньому залі з важкої атлетики, де було два помости. Незабаром відкрилася ДЮСШ і нам виділили кімнату для важкої атлетики, де вже тренувалися та ні від кого не залежали.

Коли працював у Чорткові, був старшим тренером з важкої атлетики Тернопільської області (загальний стаж – 23 роки). А з 1972-го по 1976 роки був тренером збірної УРСР, у 28 років возив команду на чемпіонат СРСР. Тоді в нашій області була проблема з профільними навчальними закладами. Наприклад, закінчують мої вихованці школу чи перспективні діти з інших районів, а в Тернополі не було де продовжувати займатися важкою атлетикою. І кращі з них їхали здебільшого до Львова або припиняли тренуватися.

«Є вірогідність того, що важка атлетика просто зникне з просторів Тернополя»

– І Вас запросили до Тернополя піднімати цей вид спорту…

С.О.: Мені в Калуші (Івано-Франківська область) давали 3-кімнатну квартиру, щоб я поїхав туди працювати. Я вже навіть написав заяву, щоправда, потім запитав, як на це дивиться дружина. Вона ж переконала їхати в Тернопіль, і як у воду дивилася, адже у Калуші, як відомо, є хімічні підприємства і там проблема з екологією. У Тернополі мені виділили 2-кімнатну квартиру, і так з 1977 року став тернополянином.

– На якому рівні тоді була важка атлетика в Тернополі?

С.О.: Її по великому рахунку в обласному центрі не було. Фактично з нуля розпочинав цей вид спорту. Перший важкоатлетичний зал облаштував на центральному стадіоні, де нині знаходиться спортивний клуб «Олімп». Вивезли 12 машин землі, завезли 8 машин бетону, зробили класні помости, влаштували спеціальні подушки, щоби штанги не билися. На тій базі постійно відбувалися навчально-тренувальні збори збірної ДСТ «Колос», адже ще колись на стадіоні готель був. А потім тодішній міський голова Тернополя В’ячеслав Негода, який на Біблії клявся служити тернополянам, і Володимир Коваль, колишній президент ФК «Нива», нехай з Богом спочиває, вирішили у тому приміщенні зробити магазин спортивного одягу і нас, м’яко кажучи, попросили. Я навіть про ту ситуацію писав до віцепрем’єра з гуманітарних питань, а скарга пройшла по колу і повернулася до… Негоди. Загалом у кращі часи в Тернополі було п’ять залів для заняття важкою атлетикою, нині ж залишився лише один у ПС «Текстильник».

– Назвіть своїх найвідоміших вихованців?

С.О.: Серед моїх вихованців були чемпіони і призери чемпіонатів світу, Європи, СРСР з важкої атлетики, гирьового спорту та пауерліфтингу. Я був першим старшим тренером збірної команди України з гирьового спорту, яка посідала призові місця на чемпіонатах світу. Цікавий факт. Під час моєї  тренерської праці у Чорткові в моїй групі тренувалися учні одного класу ЗОШ №6: Сергій Кушнірук – у подальшому Олімпійський чемпіон з гандболу, Борис Цепін – срібний призер чемпіонату світу та Європи з важкої атлетики серед юніорів, Василь Заклинський – сильний майстер спорту з важкої атлетики, чемпіон та призер всесоюзних змагань. Загалом я підготував 9 майстрів спорту міжнародного класу і 40 майстрів спорту.  

– Степане Миколайовичу, а дівчат теж тренували чи донька Надія – єдина?

С.О.: Чому, у нас було багато дівчат. Взагалі в області були сильні дівчата-важкоатлетки. Найвідоміші важкоатлетки області – це чемпіонки Європи Наталія Троценко та Марія Хлян. Збірна області вигравала командну першість України серед дівчат до 23 років, були другими на чемпіонаті України. Це зараз пішов спад важкої атлетики.

«Кулаки тримали, коли приймалося рішення, чи введуть жіночу важку атлетику в програму Олімпійських ігор»

До розмови запрошуємо титуловану Надію Глинську (в дівоцтві – Онищук).

– Традиційно перше запитання: як дівчина вирішила займатися недівочим видом спорту – важкою атлетикою? Мабуть, до цього приклався батько?

Степан Онищук з чемпіонкою Європи Наталією Троценко і донькою Надією

Н.Г. (Надія Глинська): На той час Степан Миколайович був директором ШВСМ і в нього були зовсім інші турботи. Вдома близько не було розмов з цього приводу. Він жодного разу мені не пропонував займатися важкою атлетикою, хоча тоді жінки, у том числі і в Тернополі, почали активно опановувати цей вид спорту. Я 7 років співала в хорі «Зоринка», грала на скрипці. Тобто здобувала музичну освіту і жодним видом спорту взагалі не займалася. Та коли переглядала журнали з культуризму, бачила красиві фігури жінок, і мене тягнуло попіднімати штангу. Це інколи робила вдома, адже в нас була маленька штанга вагою 12 кг. Виконувала вправи, які знала, – присідання, жим, але це було виключно для себе. В загальному знала, що є такий вид спорту, як важка атлетика, що воно таке, бо постійно їздила з батьком у спортивні табори, але так, щоби вникати в суть, цього не було.

– Надійко, і Ви таки вирішили піти до батька в секцію важкої атлетики?

Н.Г.: Одного разу відбувалися змагання і батько попросив щось там допомогти. Хлопці-спортсмени, побачивши мене, жартуючи, говорили: «Надю, давай починай штангу піднімати, приходь у зал». Я якось подумала: а чому б і ні? В 11 класі вирішила таки спробувати. Стало цікаво. І як з першого дня почала ходити, так майже не пропускала тренувань. Влюбилася в цей вид спорту і почала серйозно займатися. Не була особливо здібною, навіть у школі на фізкультурі нічим не відрізнялася від інших дівчат, у перших рядах з бігу чи віджимання я не була. Все, чого досягнула, було зроблено важкою працею на тренуваннях.

– А як Ваші подруги поставилися до нового уподобання?

Н.Г.: Для мене цей момент був дуже важкий, тому що коли я вирішила займатися важкою атлетикою, ділилася зі своїми подругами. І всюди наштовхувалась на несприйняття, залякування, мовляв, не йди – не виросте, не народиш дитину, матимеш проблеми зі здоров’ям. Тоді вирішила нікому більше не розповідати і далі продовжити займатися важкою атлетикою. Пригадую, як я кулаки тримала, коли приймалося рішення, чи введуть жіночу важку атлетику в програму Олімпійських ігор. Коли це сталося, то це було великим поштовхом у розвитку нашого виду спорту.

– Не було прикро, що всі дівчата ходять на дискотеки, а Ви – до спортивного залу?

Н.Г.: Не знаю. Звичайно, це був режим, адже практично щодня треба було тренуватися. Хоча сказати, що я ніколи не ходила на дискотеки, буде неправильно,  інколи бувала на них, але я тоді обрала для себе спортивний шлях і в мене завжди була ціль, якої хотіла досягнути.

– Які були Ваші перші змагання з важкої атлетики?

Н.Г.: Пів року тренувань – і я вже вийшла на поміст змагань у Хоросткові. Це був чемпіонат області. Їх виграла, бо була єдиною учасницею у своїй ваговій категорії. У ривку підняла штангу вагою 42 кг, у поштовху – 57 кг. Потім були сільські ігри, а перші справді серйозні всеукраїнські змагання відбувалися влітку 1995 року. Це була першість України до 20 років у м. Ромни. Тоді я, 17-річна дівчина, здобула перемогу в категорії до 54 кг.

Надія Онищук бореться зі штангою і з суперницями

С.О.: У мене зберігся підсумковий протокол, коли Надя у 2000 році посіла перше місце на чемпіонаті України серед дорослих у категорії до 69 кг. Тоді дівчата, які зайняли з 1 по 5 місця, виступали у статусі майстрів спорту міжнародного класу (мсмк). На жаль, сьогодні цього і близько немає, зараз по всіх категоріях важко знайти мсмк, а тоді одразу таких п’ятеро спортсменок було в одній вазі. 

– За які результати Вам присвоїли звання майстра спорту міжнародного класу?

Н.Г.: За три роки від початку тренувань я виконала норматив майстра спорту. Це було в 1997 році на чемпіонаті України по «Колосу» в Скадовську. А майстра спорту міжнародного класу – в 2000 році на кубку України у Коломиї (Івано-Франківська обл.), де я посіла 2 місце.

«Щоби потрапити на чемпіонат Європи і світу, треба було перемогти Масловську, а це було зробити практично не реально»

– Будучи титулованою спортсменкою, Ви жодного разу так і не взяли участі в чемпіонаті Європи чи світу, чому?

Н.Г.: Зараз простіше потрапити в збірну України, бо немає такої конкуренції, як тоді, коли я виступала. У моїй ваговій категорії харків’янка Ванда Масловська була безумовним лідером та рекордсменкою України. Її везли на всі чемпіонати світу і Європи, вона навіть була чемпіонкою Європи. Я ж була постійно кандидатом до збірної України, але щоби потрапити на чемпіонат Європи і світу, треба було перемогти Масловську, а це було зробити практично не реально.

С.О.: Одного разу старший тренер збірної України телефонує мені і каже: «Степане, готуй доньку на чемпіонат Європи до 23 років». Ми придбали відеокамеру, детально розбирали її роботу на помості, навіть виготовили закордонний паспорт. Але перед змаганнями у неї були проблеми зі здоров’ям, зробили операцію і поїздка зірвалася. Також була можливість поїхати на Всесвітню універсіаду, але ні в Міністерстві освіти, ні у вузі не було коштів, щоб оплатити поїздку в Корею. 

– Яка з двох важкоатлетичних вправ Вам краще давалася?

Н.Г.: У мене була слабка вправа – ривок, її виконують широким хватом. Через те, що відносно маю короткі пальці, мій особистий результат у ривку – 92 кг, у той час як дівчата піднімали по 100-105 кг. Зазвичай у категорії після ривка було третя-четверта. Але зате у поштовху, вузьким хватом, у мене був кращий результат – 125 кг. Із ним, коли нагороджували за окремі вправи, я завжди була першою і навіть перемагала Ванду Масловську. Але цього було замало, щоби здобути загальну перемогу у двох вправах.

– Надія Онищук володіє унікальним досягненням, адже має звання майстра спорту міжнародного класу у двох видах спорту…

Н.Г.: У певний час вирішила зробити паузу у важкій атлетиці. Трішки переключилася на пауерліфтинг. Це суміжні види спорту, адже присідання і тяга – щоденна вправа важкоатлетів. Тому я паралельно займалася і пауерліфтингом. Спробувала себе і в цьому виді спорту. Поїхала на перший для себе чемпіонат України в Одесу і сходу зайняла 4 місце, а в присіданні і тязі була третьою.

С.О.: Надя стала першим майстром спорту міжнародного класу серед жінок у Тернопільській області з важкої атлетики та пауерліфтингу.

«Бувають тренери, які не рахують спортсмена за особистість, для них результат важливіший за здоров’я»

– Чи мали травми, адже гімнастика і важка атлетика – доволі травматичні види спорту?

С.О.: Слава Богу, серйозних травм не було. Хоча були два прикрі випадки ще у школі. Коли на перекладині робив великий оборот уперед, спортсмени цю вправу називають «сонце», гачок турніка був погано прикріплений, і я, як волейболіст, упав на мати, а потім так проїхався по дерев’яній підлозі, що тріски застрягли в животі. Другий випадок був, коли виконував вправу на паралельних брусах. Вона мені не дуже вдавалася, ми вже практично завершили тренування і присунули бруси до стіни. Я ж вирішив ще раз спробувати вправу, мені щось заклинило, і замість того, щоби зробити рух вправо, я ноги закинув вліво і… прилип до стіни (сміється, – авт.).

Степан Онищук з дружиною Файрузою

Н.Г.: Звичайно, травми мене не оминули. Але вже тривалий час я не займаюся важкою атлетикою і можу сказати, що мене нічого не болить, не маю проблем ні зі спиною, ні з колінами, ні з плечима. Тобто коли кажуть, що великий спорт калічить людину, у мене цього немає. Головна робота тренера – прислухатися до спортсмена, і якщо він має якісь проблеми зі здоров’ям, то давати помірні навантаження і лікувати. Бувають тренери, які не рахують спортсмена за особистість, для них результат важливіший за здоров’я. Тоді справді можуть бути проблеми.

– Сьогодні багато говорять, що немає «чистої» важкої атлетики. Ви у цьому виді спорту зїли пуд солі, що можете сказати з цього приводу?

Н.Г.: Великий спорт не може без відповідних препаратів, людина на своїх силах просто загнеться. Їх всі приймають. По собі скажу, майстра спорту я виконала своїми силами, а потім результат почав зупинятися і я свідомо прийняла рішення приймати певні препарати, але вони аж ніяк не були заборонені. Я розуміла, що мені ще народжувати дітей, тому ніхто не ворог своєму здоров’ю.

– Надю, від спортивної кар’єри Ви перейшли до тренерської діяльності.

Н.Г.: Нині з батьком працюю в ДЮСШ з літніх видів спорту, треную дітей. Те, що зараз пішло омолодження нашого виду спорту, тішить. Якщо раніше в 15-17 років приходили у важку атлетику, то зараз в 11-12 років. Колись батьки боялися, були різні забобони щодо важкої атлетики, то зараз прийшла хвиля, маємо чимало діток. Маємо унікальні випадки, коли тренуються батьки з дітьми – мама з двома своїми доньками. І це правильно, бо здоров’я ні за які гроші не купиш. За моєї тренерської діяльності були випадки, коли у двох хлопців після медогляду виявили вроджений синдром серця, але вони дуже хотіли тренуватися. Під мою відповідальність їм дозволили займатися, і коли через 2 місяці зробили повторне ЕКГ, воно показало, що вродженого синдрому немає.

До речі, як спортсменидівчата знайомляться з хлопцями?

Н.Г.: У моєму випадку це був хлопець не зі спортивного середовища. За характером була «не тусовщиця». Одружилася в 29 років, коли спортивні виступи закінчила. Пізно за теперішніми мірками, але так практикувалося в багатьох спортсменок, коли вони виходили заміж, завершивши активні виступи у спорті. У 30 і 35 років народила дітей – двох хлопців – Богдана і Матвія. Старший син має 12 років, займається важкою атлетикою, а також має третій розряд із шахів. А менший займається плаванням.

Ви не брали участі в найбільших спортивних форумах, чи немає таки бажання виховати учасника, скажімо, Олімпійських ігор?

Н.Г.: Звичайно, хочеться, але це дуже кропітка праця і не всі ними стають. Зараз я працюю з дітьми, приємно бачити, як ростуть їхні м’язи, змінюється характер, вони мужніють у тебе на очах, а паралельно покращуються результати. Ось це і є найбільша насолода, ти дивишся на них і є натхнення працювати.   


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , ,



Новини
8 Травня
7 Травня
6 Травня
Чи будете ви вакцинуватися від COVID-19?
  • Add your answer
Погода
Відео
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше
Юридична консультація

Шановні читачі «Номер один»!

Запрошуємо Вас скористатися онлайн-консультацією юриста нашої редакції – адвоката Анатолія Омеляновича Мовчана.

Детальніше