30 червня в Теребовлянській районній бібліотеці відбулася презентація книги-спогадів із життя обраної Богом людини, отця-душпастиря Теребовлянщини минулого століття Андрея Гумницького. Книга видана внуками Олегом та Андрієм Капустами, як і заповідав їм їхній дідусь, сподвижник Андрея Шептицького.
«Слова летять – написане залишається»
Якщо сказати одним реченням про дану презентацію, то три години пройшли на одному подиху. Всі присутні мовби перенеслись у ті тяжкі й буремні часи для Галичини та всієї Західної України початку та середини минулого століття. Спогади автор написав під кінець свого життя, у 70-х роках ХХ ст., перебуваючи на пенсії і проживаючи у родинному колі в Теребовлі. У вступному слові до книги він написав: «Я, Андрей Атанасович Гумницький – ваш батько, дід, прадід і прапрадід написав ці спогади і думаю, що вони вийдуть у майбутньому книжкою про моє нелегке життя за австрійських, польських, німецьких і комуно-радянських часів, для моєї родини, односельчан (с. Соколів, Теребовлянського району – авт.), бо знаю, як говорили стародавні римляни: «Слова летять – написане залишається». Знаю, що книжка буде жити довго-довго і передаватиметься з покоління в покоління як сімейна реліквія. Пройдуть десятки, сотні років, і хтось таки загляне в цю книжку і буде її читати, переглядати фотографії, хто це був, з якого він роду, і може, далі будуть правнуки дописувати цю книжку про рід Гумницьких уже в двадцять другому, двадцять третьому століттях».
До видання книги свого дідуся онуки йшли майже 40 років по його смерті. На запитання, чому ж так довго, вони відповіли, що заважали різні життєві обставини. Все ж такий час нарешті настав і нащадки виконали заповіт свого дідуся й настанови мами – Мирослави Капусти, яка померла минулого року (про неї незадовго до її смерті «Номер один» писала як про велику патріотку, зв’язкову націоналістичного підпілля). Теребовлянець Олег Капуста, середній син пані Мирослави (був ще у них старший син – Ігор, але він помер від тяжкої хвороби скоріше за матір), довгі роки самотужки розбирав почерк дідуся, радився з мамою і таки перевів рукопис в електронний варіант, необхідний у сьогоденні для видання, а наймолодший син, Андрій Капуста з Тернополя, спонсорував випуск книги.
У тексті від видавництва книги написано слова подяки родині Гумницьких – Капусти за видання даної публікації від громадськості Тернопільщини, парафіян сіл Сороцьке, Кам’янка, Соколів Теребовлянського району, в греко-католицьких церквах яких отець Андрей провадив парохіяльну діяльність, будував їх, піднімав цілі села, рятував їх на прохання мирян та за особистою вказівкою Митрополита Андрея Шептицького від полонізації (за сприяння Митрополита о. Андрей вступив і успішно закінчив Львівську духовну семінарію), створював і організовував просвітницькі гуртки, читальні, хори, оркестр, відновлював запущену роботу кооперативного товариства, товариств «Сокіл» і «Пласт».
Слід Божий, залишений Андреєм Гумницьким на землі
Андрей Гумницький народився 14.07.1896 року в с. Слобідка Струсівська тодішнього Струсівського району, а нині с. Кам’янка Теребовлянського району. У своїх спогадах о. Андрей все описує, починаючи з дитинства, простими словами, використовуючи простолюдну побутову лексику, яка увібрала в себе, окрім тепер маловживаних та зовсім забутих українських слів, багато польських, німецьких, російських, італійських слів та словосполучень, фраз. Так, наприклад, описуючи своє надзвичайно цікаве, але тяжке дитинство, о. Андрей використовує незвичні нині мовні звороти: «…Я був 5-й з ряду…», це коли він розповідав про склад своєї сім’ї, у якій було восьмеро дітей – шість братів і дві сестри, мама й тато, який був колишнім австрійським вояком, тим гордився і мав навіть медаль. Або таке: «Я до роботи був лінивий… Любив займатися майстерством дівочим. У мене проявлялася спосібність до майстерки…» І дійсно, хлопчика цікавило більше різне рукоділля, він виробляв усілякі цяцьки, які продавав. Та ще більше його цікавили науки, любив співати, танцювати, знав напам’ять багато коломийок. Одного разу хлопець заробив у шевця від випадкового відвідувача, польського пана, шкіряні чобітки. Бо швець повідомив пану, що хлопчик може співати коломийки хоч 24 години поспіль, жодного разу не повторившись, і той пообіцяв чоботи. Все ж ті чоботи не дісталися малому Андрею, їх батько віддав старшому улюбленому сину. На Андрея у родині в його юні роки ніхто серйозно не звертав уваги. Проте під час навчання у сільській шестилітній школі, а потім у гімназії в Теребовлі, куди потрібно було ходити через ліс за 7 км, він показав себе здібним учнем у повній мірі. В школі і гімназії викладали українською лише частково, переважно польською, а то й німецькою. За навчання потрібно було платити немалі кошти, мати гімназійну форму і також кашкета, яких у родини не було. Тож Андрей сам заробляв, виготовляючи різні прикраси, дерев’яні печатки, герданки – як пише він, «вісьорки до годинників». Зрозуміти можна такі слова, але тепер їх і близько ніде не почуєш. Потім гімназист навчився переплітати старі книги й робив з них нові, за ці кошти і вчився. Навчаючись у гімназії, Андрей, зібравши гурт хлопців, організовує хор, ставить виставу «Сватання на Гончарівці». Талант українського хлопця й розповсюдження всього українського викликає заздрість у польських ровесників, його переслідують, не раз довелося йому діставати стусанів. А деколи сутички загрожували навіть життю, коли на нього одного напало 11 поляків з залізним пруттям. Та Андрей вийшов з того кола переможцем, одному навіть пальця відбив.
Далі автор описує свою службу в австрійському війську та часи окупації Галичини панською Польщею, радянськими «визволителями» – Західної України в 1939 році, перебування в польській катівні «Картузька береза», як він одружився, свій арешт НКВД за відмову від співпраці з ними й наступне відбування покарання за це 10 років таборів у Караганді в 50-х роках минулого століття. Окрема глава книги розповідає, як він став священиком, а про будову нової кам’яної церкви в с. Соколів є цілий розділ. Кошти на неї він збирав, купивши духові інструменти, створив оркестр, який виступав у селі та навколишніх населених пунктах.
Багато людей з навколишніх сіл ще пам’ятають діяння отця-душпастиря, з виходом книги про нього дізнаються наступні покоління не лише в його краї, а й далека родина, наприклад, у Канаді, інших країнах, куди екземпляри книжок уже переслано. Онуки Олег та Андрій думають згодом перевидати книгу більшим тиражем. Читаючи ці спогади, час спливає непомітно, читач скоріше хоче дізнатися, що ж там далі. І під час читання душа відкривається навстіж, хочеться то сміятися, то плакати, а від опису про катівню «Картузька береза» холоне кров у жилах…
По закінченні семінарії Андрей одружився на вчительці Нюсі Домбровській і, за законом, йому не можна було висвячуватись на священика два роки, та Митрополит Андрей Шептицький все-таки через рік висвятив його і направив у с. Сороцьке, бо тамтешній парох Купчинський лежав довгі роки паралізований, треба було піднімати не лише українську віру, а й усе село.
Потім о. Андрей працював душпастиром, як він сам пише, у с. Соколів, Теребовлянського району, пізніше у с. Ішків Підгаєцького району, тоді знову в Соколові. Під час усього свого душпастирства отець переслідувався тодішнім церковним урядом, проводились часті перевірки його діяльності у селі, таким чином шукаючи доказів його виступів проти російської православної церкви. Останній рік о. Андрей проживав у Теребовлі зі старшою дочкою де й упокоївся у Бозі 2 вересня 1977 року.
Живучи і проповідуючи, славлячи українські віру та традиції у тяжкі для України часи, о .Андрей сміло це робив, він любив справедливість, чесність у всьому й поступав завжди по совісті. Як тоді поляки не дошкуляли всіляко українцям, та священик не тримав на них зла, ненависті, цього учив і своїх вірян. У парафії Соколівської церкви тоді було ледь не 70% поляків, були й такі земляки, які ходили вже до костьолу, але з побудовою нової церкви всі повернулися до пастви, вступили до неї навіть деякі поляки, хоч інші з них всіляко й далі дошкуляли. От через ті суперечки одного разу група українських радикально налаштованих націоналістів хотіла знищити тих поляків-хуліганів. Та отець не дозволив цього зробити, пішов на зустріч із бандерівцями особисто й зумів їх переконати не чинити зла навіть за зло, більше прихилитися до Бога.
Капсула історії
У книзі «Історія життя отця-душпастиря Андрея Гумницького», завдяки його онукові Андрію Капусті, розміщено родовідне дерево родини Гумницьких – Капусти – Метелля – Сташевських (за прізвищами чоловіків трьох дочок отця). Але не про все розповів о. Андрей у своїй книзі нащадкам. Виступаючи на презентації книги з промовою, теперішній священик Соколівської церкви Святої Параскеви розповів: «Ми, недавно роблячи ремонт підлоги під престолом, знайшли капсулу – скляну баночку з папірцем-записом. І там рукою о. Андрея Гумницького було написано, що цей престол був ним освячений 26.04.1936 року, про що свідчать його власний підпис та церковна печатка. Ми туди вставили і свою сучасну цидулку з написом про те, що зроблено для церкви донині, та й замурували назад. Ми надіємось на те, що й після нас через 100 і більше років хтось знайде та прочитає послання, порадується за діяння своїх предків. А ще ми невдовзі на чільній стіні храму Божого встановимо почесний знак на честь отця-душпастиря Андрея про те, що саме завдяки йому була збудована нова кам’яна церква на місці давньої дерев’яної. До речі, в роки ІІ-ї світової війни кам’яниця вистояла, хоч усе село було спалено, знищено»…
Віктор Аверкієв («Номер один»)
На фото: Учасники презентації книги про Андрея Гумницького (сидячі зліва направо) – внуки Олег та Андрій Капуста, о. Іван з Теребовлі, о. Роман із Соколова і видавець Богдан Кусень. За ними – церковний хор з Теребовлянської УГКЦ ім. Св. Миколая.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: священик, Теребовля
13333