Володимир Шматько – один із найвідоміших мерів на Тернопільщині. Сучасні підходи в управлінні, непоказна рішучість і особлива харизма – це ті риси, які дозволили простому сільському хлопцю очолити друге за величиною місто в області. А восени минулого року Чортківська громада ще раз довірила йому опікуватись нею. Володимир Петрович не ховається за чиїсь плечі, не втікає від відповідальності, а щоби довести свою чесність, навіть пройшов перевірку на детекторі брехні. Про своє життя та секрети успіху як міського голови Володимир Шматько відверто поділився з читачами «Номер один».
Йому скоро 35. Це той вік, до якого Володимир Петрович підходить відповідально і дуже обережно. За плечима – дві вищих освіти, відвідини ряду країн Європи у пошуках дорогоцінних знань. Його батьки – прості мешканці села Біла, що неподалік Чорткова. Тут майбутній мер народився, виріс і донині проживає зі своєю сім’єю. Його батько – водій, а мама торгувала на базарі. І саме вони, прості трудівники, навчили сина шанобливого ставлення до людей, до своєї землі. «Можна змінити країну, своє ставлення до проблем, але країну поміняти – ні», – каже сьогодні очільник Чорткова.
У політиці Володимир Шматько з’явився, коли йому виповнилось лише 18-ть. Тоді його обрали депутатом до Чортківської районної ради. У 21 рік призначений радником голови районної ради. Згодом люди довірили йому посаду сільського голови села Біла. Потім була війна на сході, куди Володимир Петрович поїхав не вагаючись. А зараз він уже другу каденцію управляє Чортківською громадою. Його робота – це його життя. Він усвідомлює, що пропускає дорогоцінні сімейні моменти через свою надмірну зайнятість, але вважає, що коли через пару років його дітям скажуть: «Ваш тато був найкращим мером», – то це того варте.
«У моєму кабінеті стоять відеокамери, щоби не відбулося якоїсь провокації»
– Пане Володимире, про вас стільки всього написано і розказано – від хвалебних розповідей до відвертих звинувачень, а Ви прямо заявили, що є найчеснішим мером. Хіба на керівній посаді таке можливо?
– Пригадую той час, коли перша критична публікація про мене побачила світ із дуже кричущим заголовком. Тоді сприйняв це надзвичайно емоційно, відчував образу… Але минув час, і вже сьогодні мої думки відрізняються за емоціями, але не за змістом. Стверджувати, що я найчесніший міський голова в історії Чорткова, я не буду, бо це не етично. Про людей говорять їхні вчинки або ж інші люди. І мені б дуже хотілося, щоби моїм дітям, внукам чи навіть правнукам говорили, що їхній тато і дідусь був хорошим, чесним мером. Хочу, щоби їм не було соромно за мене, щоби вони ніколи не почули, що мене називають корупціонером. Не маю бажання входити в історію як безвідповідальний керівник, який, приміром, попався на хабарі.
Моя робота – це моє життя. Вона для мене стоїть на першому плані. Кажу це відверто, хоча знаю, що це може обернутися проти мене, адже часто сім’ю ставлю на друге місце після роботи… Але прийде час, коли мої діти обов’язково зрозуміють, що все, що я роблю, це для того, аби їхнє покоління жило в країні, з якої не треба буде втікати на заробітки.
На посаді міського голови жодного разу не взяв хабара. Так, пропонували, провокували, певним людям дуже хотілося, щоби Шматька впіймали на хабарі. Тому в моєму кабінеті стоять відеокамери, щоби не відбулося якоїсь провокації.
– Імовірно, що у Вас були переломні моменти, коли ви хотіли все покинути?
– Я дуже рано потрапив у політичні кола. Молодий хлопець, в якого у голові – божевільні ідеї, як змінити країну… За всі понад 15 років у політиці в мене був лише один момент, коли опустилися руки. Швидше за все це був емоційний жаль, коли мене моя ж команда намагалася закувати в рамки. Мені нав’язували правила гри, а відповідати за наслідки повинен був я. Тобто коли все погано – винен Шматько, а коли все добре – це заслуга команди. Переступив через себе, пішов удруге на вибори з іншою командою, виграв, і попередні союзники залишилися в стороні. Зрозуміли вони щось чи ні – мене вже не цікавить. Головне, що я для себе зробив висновок, що більше ніколи не дозволю собі слабкості емоційно приймати якісь рішення. Я хотів би увійти в історію як людина, яка не лише говорить, а й робить. То чи зможу я покинути те, що роблю, через якісь перешкоди чи невдачі? Однозначно, ні.
– Напевне, Ви зараз згадували ті часи, коли до «Сили людей» перебували почергово ще у двох партіях…?
– Так, був. Знаєте, що важливо? Вчасно усвідомити, що твої думки можуть змінюватися з віком та за певних обставин. Вважаю, що політик не повинен бігати від партії до партії заради мандата чи власної вигоди. Люди, які змінюють політичні сили лише заради того, аби потрапити «наверх», – це фальшиві політики, їх треба боятися. Наприклад, коли я був у «Батьківщині», мені подобалася сильна рука її лідерки. На той час мені імпонувала позиція Тимошенко, вона красиво говорила, демонструвала силу, і мені це підходило. У цій партії я отримав певні знання, досвід, але водночас побачив, як можуть диктувати правила, як хочуть керувати твоїми діями… Відповідно мені це не підійшло.
«Сила людей» створена не під когось, а під правила. Вона заснована на грошах простих партійців. Хтось може дати сто гривень, а хтось – дві тисячі, і так ми утримуємо ліберальну партію, де найвищою цінністю є людина.
«Після цього випадку жодної повістки я не вручив, сам пішов і просився, аби мене взяли до війська»
– Що спонукало Вас залишити посаду, сім’ю і поїхати на передову?
– Розкажу вам цікаву історію, яка назавжди залишилася в моєму серці. Коли війна тільки почалася, так сталося, що ми разом із працівницею сільської ради розвозили повістки. Коли заходив на подвір’я, бачив багато сліз, криків, прохань, але був один момент, який мене зламав. Приїхали ми на хутір, де жили двоє молодих хлопців і їхня старенька мати. Вона вийшла з хати і прямує до нашої машини. Здогадалася про мету нашого візиту і, плачучи, каже до мене: «Я народила двох синів, прошу тебе, не забирай їх обох! Одного я віддаю Україні, а іншого лиши мені». Після цього випадку жодної повістки я не вручив, сам пішов і просився, аби мене взяли до війська. Зізнаюся: постійно просив Бога, щоби мій тезка Володя (син тієї жінки) залишився живим, бо відчував на собі відповідальність за його життя.
Дуже люблю порядок. В армії, щоправда, не служив, але пройшов військову кафедру, прийняв присягу на вірність українському народу. Мене спонукала вирушити на схід любов до моєї країни. Я справді хотів піти на війну, побачити все своїми очима і докласти хоча би маленьку частинку своєї сили для нашої перемоги, а вона обов’язково буде!
– Помітно, що Ви дуже болісно сприймаєте питання про війну, про свою участь у ній…
– Бо воно мене болить! Повторюся: я живу роботою, людьми, їхніми проблемами… Коли був на сході, просив тата, щоби він на тракторі сніги розчищав, аби люди не відчували, що село без голови залишилося. Як я міг покинути людей, які в мене вірять? Мені діти з дитячого садочка привіти передавали на схід, і я постійно пам’ятав про те, що ми мусимо захистити нашу країну заради них, маленьких українців.
«Спочатку роблять речі, котрі мають принести дохід місту, а вже потім – бруківка та інші прикраси»
– Чортківська ОТГ названа однією з найкращих громад Тернопільщини. Як Вам вдалося вивести її на такий рівень?
– Зізнаюся вам, що моя мета – щоби про нашу громаду схвально говорили на всеукраїнському, європейському рівнях. Говорили, допомагали, ставили у приклад. Хочемо покращити демографічну ситуацію, щоби люди вірили у завтрашній день і не боялися народжувати більше діток. Мені приємно повідомити, що в даний момент, коли ми з вами спілкуємося, в Чорткові будується одразу 260 квартир, кількість житла зростає. Це показник того, що велика частина людей хочуть у нас жити. Знаєте, що головне в громаді? Люди. Не завод, не туристичні пам’ятки, не дороги, а люди. Моя команда перед виборами відкрито говорила їм в очі, що ми не зможемо зробити вам, до прикладу, огорожу, якщо терміново потрібно відремонтувати каналізацію. Спочатку роблять речі, котрі мають принести дохід місту, а вже потім – бруківка та інші прикраси. Красиву картинку я робити не збираюся. У мене, наприклад, немає заводу з виробництва бруківки, щоби «впихати» її місту і закривати власні питання. Чи, приміром, що важливіше: зберегти фасад будинку чи купити дороговартісний апарат у лікарню? Частина кричить «фасад», бо це пам’ятка архітектури, а інша частина лікується в іншій області, бо у місцевій лікарні немає відповідного обладнання.
На часі у нас велика подія – 500 років від отримання статусу міста, і я дуже хотів би, щоби наш президент приїхав у Чортків. Бо нам є що показати і чим пишатися.
– На яких «трьох китах» стоїть Ваше ставлення до кар’єри? Через що ніколи не переступите?
– Наполегливість, сміливість приймати рішення і нести за них відповідальність. Найбільше люблю людей, які відповідають за власні дії, вчинки, слова, помилки. Поважаю тих, хто приймає швидкі, вольові рішення, навіть якщо помилкові. У своєму житті я теж бувало приймав помилкові дрібні рішення, вони суттєво не вплинули на щось, але це був для мене колосальний урок.
Не потрібно боятися брати на себе відповідальність за те, що ти зробив. Не можна бути тюхтієм. Не можна сумніватися в собі, бо тоді вся команда сумніватиметься в тобі і швидко знайде нового лідера. Людська зрада – це страшна річ. Страшно, коли використовують людей заради власної вигоди. Такого я не пробачаю, більше того, я не хочу навіть знати, чи хтось мене використовував.
«Якщо люди тебе обирають головою села чи мером і ти залишаєш їх заради посади в столиці – ти егоїст!»
– Якщо б сьогодні були вибори до Верховної Ради, чи спробували б свої сили знову? Адже Ви отримали друге місце на минулих парламентських…
– Не повірите, але буквально вчора я про це думав. Ні, не хочу. У мене зараз важливіша місія. Моєму місту скоро 500 років, і є цілий ряд завдань, які стоять переді мною і чекають мого вирішення. Якщо люди тебе обирають головою села чи міським головою і ти залишаєш їх заради посади в столиці – ти егоїст і робиш велику помилку. Не можна нехтувати вибором людей.
– На минулих виборах до ВР на Вашому окрузі перемогу здобув «слуга народу» Володимир Гевко. Чи склалася між вами співпраця і яка?
– Є нормальна робоча співпраця. Це хороший чоловік, він мені імпонує. Не змінився, отримавши мандат, а це важливо. За місяць до виборів я зайшов до нього в кабінет, ми потиснули руки і домовилися бути чесними один з одним. Я притримуюся того правила, що в боротьбі всі методи добрі, лиш би вони приносили користь і були чесними. Якщо я доб’юся грошей для громади внаслідок співпраці чи то з Гевком, чи Порошенком, чи Зеленським або Гройсманом – то це вже є перемога. Я ж не лягаю під їхні політичні лінії, але намагаюся знайти компроміс.
– У чому секрет Вашого успіху – від простого хлопця, який не мав жодних статків, дійти до посади мера другого за величиною міста в області?
– Тому що у своєму житті керуюся максималізмом. Пригадую один цікавий випадок, коли після сесії районної ради один «пузатий» чиновник почав розпитувати мене за моїх батьків – хто вони і де працюють. Я й розказую, що тато – тракторист, водій, працював у колгоспі, а мама соняшником торгує на базарі. На що він мені каже: «А де ж ти тоді такий узявся?» Це було дуже образливо. Не тому, що мої батьки – прості люди, а тому, що така дискримінація стоїть на порядку денному. Хто мене запхав у раду? Та ніхто! Сам захотів, люди обрали. Але оті «пузаті» чиновники все одно були переконані, що все не так просто і за мною обов’язково хтось стоїть.
Мої люди – це не електорат і не населення. Ми – не статистична похибка, не матеріал у чиїхось руках. Ми – живі люди! Я наполегливо рекомендую у нашій міській раді не називати людей населенням. У документах ми так і пишемо: «проживає певна кількість людей», а не населення. Політики забувають, хто їх зробив політиками. Це не виборці, а люди з правом голосу, не населення, а Люди. Якщо ти їх цінуєш і ставишся з повагою, то завжди матимеш їхню підтримку у всьому.
«Із часом зрозумів, що це ми, чоловіки, заганяємо жінок у побут, будуючи власну кар’єру»
– Нещодавно посаду Вашого заступника зайняла жінка. Хоча раніше, пригадується, Ви заявляли, що не сприймаєте жінок-керівників. Значить, Ваші переконання зазнали змін?
– Насправді я зовсім інше мав на увазі, але мої слова тоді перекрутили і виставили мене назагал таким собі противником прекрасної статі. Зрозумійте, я абсолютно не проти того, щоби жінка займала керівну посаду. Але тоді я мав на увазі, що чимало жінок-керівників скаржаться, що їм не залишається часу на дітей, побут… Тому їм доводиться робити складний вибір між кар’єрою і сім’єю. Чоловіки, як правило, не мають таких проблем, адже за домом переважно слідкує дружина. Із часом зрозумів, що це ми, чоловіки, заганяємо жінок у побут, будуючи власну кар’єру і не приділяючи достатньо уваги сім’ї та домашнім питанням.
Для мене жінка – це найперше мама. Це величезна праця, колосальна! Якщо говорити про мою дружину – то це кохана, яка мені вірить, але критикує, ревнує, але дає зрозуміти, що я в цьому світі не один. Колись я думав, що все на світі знаю, тепер же прислухаюся до Мар’яни, беру до уваги те, що вона каже, бо чую в її словах мудрі поради. Свого часу пліткарі «пришивали» мені коханок. Дружина сприймала, терпіла, довіряла і довіряє, підтримує, цінує. І ось це все – величезна жіноча робота, яка цінується куди більше, ніж будь-яка керівна посада.
– Розкажіть про свою сім’ю…
– У мене найкраща сім’я, яка тільки може бути: дружина Мар’яна, двоє донечок – Софійка і маленька Соломійка. Дуже хочу, щоби Бог і дружина подарували ще сина. Щоби рід Шматька продовжувався.
Маємо собаку, чорного лабрадора. Собаку мера звуть Мері (сміється, – авт.) Вона також член нашої родини. Нещодавно в неї з’явилося потомство, тож тепер роздаємо цуценят у сім’ї, де є дітки, де гарна атмосфера в родині.
– Ваша дружина – вихователь у садочку, чи вистачає їй часу на роботу і сім’ю, поки Ви керуєте містом?
– Мар’яна зараз перебуває в декретній відпустці. А до цього працювала вихователем у дитячому садочку. Я хочу, щоби вона після декрету працювала у своє задоволення, мала кошти для своїх власних потреб, була чимось зайнята. У неї величезний потенціал, зараз вона дарує його лише мені і нашим дітям. Я нею дуже пишаюся, люблю і ціную. Мар’яні треба віддати належне: мене вдома немає, у мене – політика, міська рада, відрядження, а вона старається все розуміти і сприймати як належне. Не без того, у нас бувають суперечки, як і в кожній сім’ї, але ми знаходимо час на сімейні розмови, щоби їх владнати.
«На службовій машині меру їздити погано, на власній – ще гірше»
– Чи вдалося за тривалу політичну кар’єру заробити якісь статки? Яким автомобілем користуєтесь і що за гучний скандал свого часу був із Вашим службовим авто?
– Я користуюся службовим автомобілем, у мене власного немає. І коштів на купівлю машини теж немає. Раніше мав «Ниву», яку віддав своєму батькові, а перед нею були «Жигулі», придбані у кредит.
Коли я вперше став мером Чорткова, у міській раді не було службового авто, я ходив на роботу пішки. Коли гроші в бюджеті з’являлися, ми купували на них трактор чи техніку, яка була потрібна негайно. Згодом, коли з’явилося більше коштів, ми поклали їх на депозит у державний банк, де на них нараховувались відсотки. І саме за них був куплений службовий автомобіль. Не з бюджетних коштів, як про це всі писали, а з відсотків, зароблених на бюджетних коштах. Перед цією покупкою ми порадилися з депутатами, це не було моє особисте рішення. І користуюся цим автомобілем у службових цілях, як мені дозволив виконком. Звісно, недоброзичливцями ця подія була перекручена, і ніхто не брав до уваги, що я і в неділю на роботі, а машиною здебільшого користуюся, коли перевіряю, як працюють комунальні служби.
Я не соромлюся сказати, що на службовій машині можу підвезти свою дитину до школи. Мені не комфортно від цього, але за складної погоди – це так. А ось те, що службовим автомобілем на море і в Карпати їжджу – це повна брехня. Знаєте, я не здивуюся, що коли б зараз купив власний автомобіль, то завтра деякі видання напишуть, що мер вкрав гроші й купив машину. Тобто виходить, що на службовій машині меру їздити погано, на власній – ще гірше.
Живу я скромно, будинок у мене маленький (168 кв. м, – авт.), побудований за спільні кошти всієї родини. Якщо стоятиме питання купівлі авто, то розглядаю варіант взяти його у кредит. Усі мої доходи відображені в декларації, кожен бажаючий може переглянути її у вільному доступі. Там невеликі суми і все чітко прописано.
– Чого боїться Володимир Шматько?
– Я боюся розчарувати тих, хто за мене голосував. Не боюся втрачати рейтинги – мені 35-ть, і я з голоду не помру, роботу знайду. Найгірше – це розчарувати тих, хто в тебе повірив і довірився.
…У 2015 році біля виборчої дільниці зустрів 92-річну бабусю. Питаю: «Чого ж ви йдете, до вас додому можуть приїхати?» А вона мені відповідає: «Йду, бо маю ще сили, проголосую за того білецького хлопця». Тоді я не зізнався їй, що це був я… Так ось, такі люди, які в мене вірять, – це найбільша моя мотивація. За їхньої підтримки відчуваю у собі силу змінити на краще не тільки Чортків, а й цілу країну.
Щодо громади, то запевняю, що зроблю все, аби людям було комфортно тут жити. Хочу показати, що Україна – це не лише Київ. Спілкування депутатів у столичних ресторанах – це не країна. Країна – це Дунай, Приазов’я, Крим, Донбас, Буковина, Чортків… Люди різні, але їх треба навчитися розуміти всіх без винятку. Президент – це та людина, котра має вміти домовлятися з простими людьми, котра тримає своє слово, дане людям.
Є три речі, які треба виконати кожному з нас: народжувати дітей, берегти себе та Україну.
Він той, що говорить тільки правду, а ми – те видання, яке її висвітлює. І хтозна, можливо, через якийсь час ми писатимемо про Володимира Шматька як про президента країни. Про відвертого, чесного, щирого білецького хлопця, для котрого немає електорату. А є люди.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: володимир шматько, газета "Номер один", Міський голова Чорткова, новини Тернопільщини, новини чортків
13330