Помічали, скільки відтінків в одній людині? Так-так, знаю, про що подумали, – 50. Але ця цифра з іншої «опери». Я про те, як ми можемо змінюватись у залежності від ситуації, оточення та настрою.
Інколи знаєш людину багато років. Здається, можеш передбачити її реакцію, вчинки і навіть фрази. Але для інших така поведінка може стати цілковитою несподіванкою. Чому? Тому що для кожної людини, яка нас знає, ми різні. Для одних – веселі й усміхнені, для інших – похмурі та різкі. З кимось – балакучі, а з кимось – мовчазні.
Упродовж життя людина виконує різні ролі: дитини для своїх батьків, брата чи сестри, друга, чоловіка чи дружини, батька чи матері, сусіда, колеги… І цей перелік можна продовжувати нескінченно. І в очах усіх цих людей ми виглядаємо по-різному. Одні засліплені любов’ю до нас і миряться з усіма нашими недоліками, інші навпаки – думають, що ми суцільний недолік і не вважають за необхідність терпіти якісь примхи. І, до речі, мають на це право.
Раніше, мабуть, у силу свого юнацького максималізму ділила людей на хороших та поганих. З одними хотілось спілкуватися, інших – ігнорувати. І лише зараз розумію, що все це через відсутність досвіду. Насправді, не варто ділити світ на біле і чорне. Бо як хороші люди здатні робити погані вчинки, так і погані – здатні на добро. І те, що сьогодні здавалося логічним і правильним, уже завтра може змінитися.
Зі мною таке траплялося не раз. Найчастіше – у роботі. До журналістів звертаються люди з різними проблемами. Кожен розраховує на допомогу у вирішенні свого питання. Умовно з’являються дві сторони: жертва ситуації і винуватець, який її створив. Але це лише теоретично. Буває, працюєш над темою, довго її вивчаєш, розбираєшся, всією душею вболіваєш за справу і думаєш, ніби все зробив правильно. А тут – на тобі. Згодом виявляється, що жертва не така вже й жертва. Ти просто ідеалізував її через співчуття. А насправді є й інша сторона. Але вже пізно. Твоїми руками просто хтось із кимось звів рахунки або задовольнив свої корисні мотиви. Неприємно, соромно і сумно… Саме такі ситуації ліквідували мою категоричність. Змусили по-іншому дивитися на речі, зважати на кожен нюанс і бути обережною у своїх словах. І загалом – зробили з мене Швейцарію.
Не люблю, коли узагальнюють. Мовляв, усі хабарники чи щось у цьому роді. Часто людина змінюється в залежності від оточення. І питання не в здатності піддаватися чужому впливу, а в емоціях, які викликають люди. Певний час у робочих питаннях доводилось спілкуватися з одним чоловіком. Не те, щоб часто, але і цього вистачало. Чесно скажу, задоволення це мені приносило мало. Як, напевне, і йому. Він видавався різким і нахабним, тому й сама не вважала за необхідність бути з ним привітною. Та якось у вихідні побачила його на майданчику з маленьким сином. Чоловік змінив свій чиновницький костюм на звичайні джинси та футболку, а його завжди незворушний вираз обличчя розплився у посмішці. Він водив малюка лабіринтом, спускав його з гірки, гойдав на гойдалці і зовсім не був схожим на тирана, яким видавався мені до цього. Можливо, він і не був таким. Можливо, я не дала йому шансу показати себе іншим. Закидала його незручними запитаннями. Тон розмови був не таким чи просто зірки так повернулися. У людини ввімкнулась захисна реакція і змінювати тактику було пізно. Ймовірно, його друзі та рідні також не були про нього такої думки. Швидше за все, з ними він почувається вільно та невимушено і навіть здатний на жарти. Тим не менше, ця драматична сцена змусила по-іншому подивитися на цього чоловіка. Я повірила трирічному малюку, який заливався сміхом кожного разу, коли тато ловив його з високої гірки, і припустила, що він знає значно більше за мене. А можливо – і ні. Просто часто особливим людям дозволено значно більше, ніж іншим. І лише цей малюк може відкопати у різкому та жорсткому чоловіку веселу та м’яку людину.
Джерело: Тижневик "Номер один"
5949