Нещодавно минуло 55 років із дня трагічної смерті жертви комуністичного терору – учителя, поета, патріота та націоналіста Григорія Романовича Куделі. Про цю унікальну людину мало відомо на Тернопільщині. Його довго переслідували органи безпеки, йому не давали можливості викладати рідну мову і літературу. А свій земний шлях він закінчив, викинувшись із вікна Хоростківської вечірньої школи на очах у натовпу, дружини та маленької доньки…
«Я – народний учитель, а великі люди Шевченко і Сковорода теж босими ходили»
Стіни його кімнати були в афористичних надписах. Один із них: «Щастя – це почуття особистої гідності, коли ти не лакей і не прислужник». Григорій Куделя ніколи не був ні тим, ні іншим. «Набридло жити в мішку», – говорив він дружині. А за кожним його кроком тінню повзли чиїсь холодні й насторожені очі. Ярлик націоналіста висів на шиї Григорія ще за часів навчання в Київському університеті. Відомо, що у січні 1953-го його взяли правоохоронні органи. Два місяці велося слідство: пхали голки під нігті, защемляли дверима пальці, одягали гумову сорочку…
У березні помер Сталін. Очевидно, це й урятувало студента Куделю і його товаришів від смерті. Восени 1953 року його поновили на філологічному факультеті. Та від того часу і до самого дня смерті Куделя був під пильним наглядом кадебістів.
Після університету отримав направлення у Західну Україну, в Дрогобич. Три місяці пробув вихователем в інтернаті (можливо, то була дитяча колонія). Вигнали звідти за те, що заступався за дітей, котрих грабувала й обдурювала адміністрація. Із «вовчим квитком» переїхав на Тернопільщину, в тоді ще Копичинецький район. У сільських школах працював якщо не тимчасово, то на час декретної відпустки котроїсь із вчительок. Григорія постійно шарпали. Отож одного разу він плюнув на все і пішов працювати простим робітником – будувати в Копичинцях міст. Босоніж носив і клав бруківку. Тягав, бувало, каміння і співав.
Викликали його в райком комсомолу: «Чому ходиш босий, яке маєш право соромити честь радянського вчителя?» – «Я – народний учитель, а великі люди Шевченко і Сковорода теж босими ходили», – відповів на те Григорій Куделя. Після цього йому запропонували роботу в Хоросткові. Дали уроки російської літератури у вечірній школі. Колишні учні згадують, що він любив насміхатися із хрущовської авантюри: «Наше покоління через 25 років буде жити при комунізмі? Може, через 200 років і буде. І то не вірю». Або ж коли йому дорікнули, чому почепив портрет Шевченка, він відповів запитанням на запитання: «А ви хотіли, щоби Леніна почепив?» І це в той час, коли сонце могло світити «у клітинку» бодай за найменший сумнів стосовно комуністичних ідей!
Щось було у натурі Григорія Романовича живе, романтичне. Він до безтями любив поле, вмів жартувати, але німо ніс у собі все, що трапилося в минулому. Не підпускав до своїх сумнівів і роздумів нікого. Знав, що несе тавро націоналіста і це може комусь нашкодити.
«Любо, Оксано, прощавайте!»
Народився Григорій Куделя у селі (нині селище міського типу) Калита Броварського району, що на Київщині. Першою порадницею була мати. Знала про діяльність сина навіть те, чого не знав ніхто. Проста сільська жінка, вона завше тягнулася до освіти. І те, чого не могла у страшний час досягти, реалізувала у синові. Влаштувавшись із сім’єю в Хоросткові, Куделя забрав її до себе зі Східної України.
Одружився Григорій Куделя без штампа в паспорті, навіть дитину заборонив писати на своє прізвище. Радив дружині: «Хай виросте Оксаною Солдатенко. Не хочу, щоб її тероризували, як мене». Куделі хотіли дорікнути за аморальність. Адже жив із жінкою без офіційного документа. На те Григорій навів аргумент: «А Ленін із Крупською теж не були в офіційному шлюбі».
Коло замикалося. Люди у цивільному приїжджали і випитували сусідів про життя Куделі, заходили у школу. Чинили психологічний тиск. Ти винен, що маєш розум. Ти винен, що народився українцем. Ти винен, що говориш українською мовою. Ти винен, що ти є. І тому Куделя хотів раз і назавжди вирватися з-під нагляду.
Наївний і чесний Куделя не розумів, що механізм системи включено, що підходить до свого логічного завершення період відлиги. Але він, уже мічений, таврований, не стане на коліна. Рабство ніколи не паралізує його розуму.
Це сталося 17 квітня 1963 року. Зранку, близько 9 години, подзвонили у двері. Любов Миколаївна, дружина Куделі, відчинила. Перед жінкою стояло троє незнайомих чоловіків. Григорій, як завжди, не порушував свого денного режиму (у нього надзвичайна акуратність і пунктуальність) – робив зарядку. Не запрошуючи до коридору «гостей», дружина попередила Григорія, що до нього прийшли. Незнайомці пред’явили санкцію на обшук. Любов Миколаївна тим часом зайшла в кімнату, де працював ночами чоловік. Похапцем запхнула за пазуху два товсті зошити. Мерщій кинулась до ліжечка сплячої доньки, міцно притиснула дитину до себе. Знала, перевернуть усе. Тут же почався обшук: «гості» розпорювали подушки, рилися між книжками, зривали підлогу (Любов Миколаївна допускає, що нібито Григорію ці люди були відомі). Потім один із трійки запропонував Куделі пройти до управління. Той навідріз відмовився і попросив пред’явити ордер на арешт. Чоловіки заметушилися, похапливо перезирнулися між собою – санкції не було. Двом довелося піти самим до управління, аби з’ясувати, що чинити із вчителем. Третій залишився в кімнаті.
Григорій одягнув костюм, у котрому ходив до школи. Дружина звернулася до нього: «А може, підеш із ними? І я слідом з тобою і з Оксаною…» – Не вмовляй мене, Любо. Не піду! Вистачить із мене… Охоронець не бачив, як Григорій вийшов надвір. Якась сила ніби підняла дружину Куделі. Жінка з дитиною кинулась на вулицю… Куделя біг до школи. Через декілька хвилин він уже був на порозі. Перший поверх… Другий… Третій… Задихався… Зняв годинник. Ось… ось віконце. Виглянув через вікно. Побачив дружину, доньку. Бачив їх востаннє. Міг іще вернутися, міг, але вже не міг… Певно, не таким уявляв собі останній шлях… А це вікно було як запасний варіант. Чому так швидко довелось ним скористатися? Ще мить, ще одна – єдина мить. Сонце! Мамо! Рідні! Доню! Гідність! Життя!
«Любо, Оксано, прощавайте!» – якась сила вирвала слова із грудей Григорія. І все закінчилось. Він мертво лежав на сходах школи. Чисте, непобите, незаюшене кров’ю тіло. Оце й усе… Неначе доля змилостивилась і врятувала від фізичного болю і мук. Усе трапилося на очах дружини. Тільки почула прощальний голос чоловіка десь там, угорі. Тільки простягнула руки, аби вхопити… Не встигла, не добігла…
Самогубство – як сміливий політичний виклик системі
Зі спогадів колишнього директора вечірньої школи Михайла Степановича Гука: «Я бачив, як він біг до школи попри стадіон. Якраз у той день ішов футбольний матч. Зібралося багато народу. Куделя вибіг на горище. Я зауважив: чому вікно відчинене, адже воно було добре зачинене? Глянув угору – там Куделя. Крик… Тіло навіть не тріпнулось… Взагалі Куделя поводився дуже обережно. Викладав, кажуть, російську дуже сильно і доступно. Всі, хто вчився у вечірній школі, симпатизували йому. Звичайно, він мусив мене остерігатися. Видно знав, що відвертість може тільки зашкодити. Вчителям на похорон заборонили йти. Вже після усього зібрали збори, приїхав начальник Тернопільського УКДБ. Нам доповіли, що Куделя належав до якоїсь підпільної організації. Прочитали деякі його вірші. У них я не бачив ніякого злочину. Згодом колишній секретар райкому Ю. М. Мелимука дорікнув, нібито я «не спрацював», що в мене працював антирадянсько настроєний учитель».
Людей в організаціях та установах містечка було суворо попереджено, щоби не йшли на похорон. Але люди йшли та йшли. Ніхто не знав, чому кинувся з вікна учитель Куделя, але всі відчували, що то не було самогубство, а вбивство. Що то не був протест проти життя, а заклик до нього. Спрацювало й те, що коли влада заборонила, значить, чоловік вартий того, аби його по-людськи спровадити в останню дорогу. Жінки зачинялися і до ранку плели вінки з ялини. Усе містечко вийшло попрощатися з Григорієм. Труна переходила із рук у руки, її несли учні і ті, хто знав Куделю тільки за розповідями. Місцева інтелігенція злякалася. Вчителі не прийшли.
Страшний сум застиг у весні 1963-го. Де ж та міра святості, за котру варто заплатити життям? Може, то людська гідність, Батьківщина? Самогубство не в ім’я смерті…
Доньку націоналіста не хотіли прийняти у дитсадок і училище
А що далі? А далі потрібно було жити. Вижити. Навіть коли не було вже сил. Якось після похорону Любов Миколаївна привезла доньку в Копичинці до рідної сестри. Пообіцяла, що ненадовго залишить Оксану. А в думці – швидше, швидше до поїзда. Сісти – і світ за очі… А там – щезнути. Билася думка про самогубство. Поїзд зупинився в Чорткові. Там і зійшла. Ціле життя передумала. Зробила зупинку в ньому. І не здалася.
Після смерті Григорія Куделі все ускладнювалось. У Хоросткові завідуюча Віра Адамівна Яковенко відмовилась приймати дитину в дитячий садок: «Не принимаем, нам таких детей не надо».
«Ну то будуйте дітям вже відтепер табори», – відповіла Любов Миколаївна. Не прийняли доньку Куделі й у Чортківське педучилище. Довгі роки переслідувала історія батька.
На жаль, нам не відомо, чи збереглося щось зі спадщини цього чоловіка. Записи, котрі вдалося перехопити того трагічного дня, були закопані у родичів на городі. А про те, що Куделя готувався до найгіршого, свідчать рядки, котрі запам’ятала дружина:
Ночами сняться кадебісти
З рогами в лобі, без душі,
Хотіли горло перегризти
За мій щоденник і вірші.
Не міг я більше вже мовчати,
Не вмів ховать свої думки
І не хотів ніяк лизати
Брудні та чорні каблуки.
Погодьтеся, це було не просте самовбивство психічнохворої чи деградованої людини. Це був сміливий політичний виклик системі, що душила, гнітила, переслідувала і нищила навіть за «інакомисліє». Не те що за якісь конкретні антидержавні дії. Це був крок, рівноцінний самострілу в серце, щоби не здатися живим ворогові. На нього не кожний здатний. На таке можуть піти лише герої. Таким і був Григорій Куделя.
Ділилася спогадами очевидиця тих трагічних подій, хоростківчанка Надія Кулак: «Я пам’ятаю Григорія Романовича з 1959 року, саме тоді мій брат із сім’єю і ми з сестрою працювали на новозбудованому цукровому заводі і нам виділили квартиру в багатоповерховому будинку, де на той час проживав Куделя. Я згадую цю людину, таку скромну, інтелігентну, я знала, що він викладає у вечірній школі, бо мій чоловік вчився там і завжди говорив добрі слова про свого вчителя». Також пані Надія розповіла про те, що дуже вдячна Григорію Романовичу, адже він, знаючи, що їхня родина була у засланні в 1949 році і що їхній батько у числі радянської армії пройшов з України до Берліна та був нагороджений медалями, але був поранений, по поверненню додому висланий у Молотовську область, написав листа в Москву у Верховний суд СРСР. Незадовго сім’ї пані Надії прийшло повідомлення про те, що їхня родина була реабілітована «з возвратом имущества», а це означало, що з них було знято тавро «ворога народу».
Григорій Куделя не просто викинувся з вікна. Таких людей, як Куделя, у ті роки називали «білими воронами», адже своєю поведінкою вони відрізнялися від інших людей. Його самовбивство було сміливим викликом тій системі, яка переслідувала та нищила за інакомислення, адже не один Куделя був знищений тією системою. Він не міг здатися ворогові живим, як це робили багато вояків УПА, адже розумів, що тортур не перенесе. Ситуацію ускладнювало те, що Григорій Куделя належав до націоналістичного підпілля. У Західній Україні в 50-60 роках існували такі підпільні організації. Із його біографії довідуємось про радіопередавач, яким користувався Куделя, а переховував він його у Хоросткові від «Червоного моста» до посадки за залізничною станцією, а також у селах Увисла та Коцюбинці, коли проживав там. І до сьогодні не відомо, яка інформація і куди передавалася.
Вдалось дізнатися, що дружина Куделі – Любов Миколаївна, якій зараз 87 років, проживає у Бережанах, а його донька Оксана з дітьми мешкає в Англії.
При написанні публікації використовувались матеріали із книги Б. Савки «Копичинці. Мандрівка крізь століття» та Л. Гладун «Григорій Куделя та ярлик націоналіста»
Наталія Білоус
Скажи мені, земле, що смачно ти їла,
Що п’єш стільки крові і сліз?
Скажи мені, земле, чому ти безсила,
Що скрізь тебе топчуть ватаги підлиз?
Григорій Куделя
Джерело: Тижневик "Номер один"
13272