Найсвіжіше:
• Мобілізація по-новому: названо єдину умову, за якої чоловіки можуть не брати повістку від ТЦК • Президент України нагородив медаллю солдата з Тернопільщини • Жахлива аварія на Тернопільщині: водій загинув, троє дітей травмовані • Російсько-українська війна забрала життя 54-річного Анатолія Дем’яненка • Президент ФК «Хуст» підтвердив об’єднання з тернопільськими «Подолянами» • На Тернопільщині сьогодні вимикатимуть світло в другій половині дня • Рух в сторону Тернополя повністю перекритий: стала відома причина  • В одній з найбільших громад Тернопільщини критична ситуація з бюджетом  • На Харківщині загинув 26-річний Герой з Тернополя • На Тернопільщині оголошено штормове попередження на 22 червня: чого очікувати • В тернопільських теплоходів додалася ще одна зупинка • Смертельна ДТП на Тернопільщині: загинув батько, за кермом був син • Капітан тернопільської «Ниви» перейде у клуб Прем’єр-ліги • Ще один воїн з Тернополя поповнив Небесне царство: останній бій прийняв на Донеччині • Жахливе ДТП під Тернополем: Іванка знаходиться в реанімації, їй було зроблено одну операцію, попереду ще декілька • У Тернополі патрульні зупинили авто, водій та два пасажири якого мали наркотики • Найвідоміший волонтер з Тернопільщини оголосив новий мегазбір “Нічний кошмар” • Ядерна загроза для заходу України: що обирають ціллю • Кого з чоловіків мобілізують до 25 років – пояснення юриста • На Тернопільщині до мінімального рівня обміліла річка Збруч • Стала відома кількість утоплеників на Тернопільщині: цифра вражає • Під час виконання бойового завдання у Харківській області загинув тернополянин • Чи вручать повістку на вулиці тим, хто оновив дані в Резерв+: пояснення • У Чорткові з’явиться ще одна сонячна електростанція (+фото) • Помер багаторічний голова Товариства політв’язнів та репресованих на Тернопільщині
rss

Восьма річниця розстрілів на Майдані: про героїв Небесної сотні за життя


Опубліковано: 23 Лютого 2022р. о 22:00


День пам’яті героїв Небесної сотні відзначається щорічно 20 лютого. Революція 2013-2014 рр. відбулася ціною понад ста життів. Вона стала наймасштабнішим протестом у новітній історії України, боротьбою українських громадян за свої права і демократичний європейський вибір. Гідність, свобода, відвага, єдність, честь стали одними з головних об’єднавчих цінностей революції Гідності. Серед тих, хто поклав своє життя у протестних акціях, були і наші земляки, пам’ять про яких завжди має бути у наших серцях. Якими герої Майдану були у житті, наша сьогоднішня розповідь.

«Я не боюся ворогів, бо знаю, що від них чекати»

Олександр Капінос (уродженець с. Дунаїв, Кременецького району), загинув 19 лютого 2014 року

18 лютого ввечері 35-та сотня мала завдання обороняти двір Будинку профспілок. Тоді ж Олександр отримав поранення. Героя відвезли до лікарні, де йому зробили операцію. Перед операцією Олександр був при свідомості. Сказав, що у нього стріляли. Боровся до останнього. Після надзвичайно важкої та тривалої операції прийшов до тями, але травма була надто складною. 19 лютого помер після 4-годинної операції в лікарні – зупинилося серце, не витримало.

– Одного року посадили багато картоплі, гектарів зо три. У вересні викопали половину, а Сашко повідомляє, що їде в Крим на море. «Дитино, а хто докопувати буде?» – запитую його. Сміючись, відказує: «А Ви мені залиште половину, приїду і викопаю». Так автостопом він поїхав до Криму. Мабуть, тиждень забрала в нього та мандрівка на море. Телефонує і каже, що вже обійшов усі тамтешні гори. Запитую, чи купався. «Раз чи два, чого ж тут буду вилежуватися», – відповідає. Там у нього був випадок, що він загубив телефон. По слідах став повертатися і побачив жінку, яка в руках тримала телефон і чекала, що хтось за ним повернеться. Розповідаючи ту пригоду, Сашко зауважив: «Ось дивися, наскільки українці бувають різні, але людяності в них ніхто не відібрав». Загалом мандрувати автостопом ­– це було його, любив у дорозі поговорити з людьми, з гордістю казав, що на своєму шляху багато цікавих людей зустрічав. «Хтось мені щось розповість, чого я не знаю, а можливо, я когось переконаю в чомусь, це також дуже добре», – любив повторювати Сашко. Я як мама завжди хвилювалася, коли він кудись їхав, адже, як би там не було, це дорога, та й зупиняти чужу автівку трішки боязко. Однак він був не з боягузів, при цьому завжди вірив людям. Жив за принципом: «Я не боюся ворогів, бо знаю, що від них чекати». Друзям він беззастережно вірив, бо був переконаний, що вони його ніколи не скривдять. Боявся ж лише байдужих, бо не знав, що від них очікувати, – розповідає Олена Капінос, мати Олександра.

«Діти мають бути мудріші за батьків»

Назарій Войтович (уродженець с. Травневе, колишній Збаразький район), загинув 20 лютого 2014 року

Із друзями до Києва прибув пів восьмої ранку 20 лютого, а за дві години на дзвінок від мами замість сина відповіла волонтекар Юлія Вотчер із Михайлівського собору, яка повідомила, що Назара вбито пострілом у голову. Снайперська куля влучила хлопцеві в обличчя і вийшла через хребет. Зі слів одногрупників, ще 19 лютого Назар був на парах, а ввечері мав тільки віднести до автобуса, який їхав на Київ, речі для столичного Майдану. В останню хвилину чомусь вирішив, що й сам поїде. Це рішення коштувало йому життя.

– Назар вболівав за Україну, не міг змиритися з тим, що в той час відбувалося. Навіть мене вчив, як правильно і як неправильно. Одного разу ми пішли по гриби, то цілий день розмовляли на різні теми. Пригадую, як він мав свій погляд на Велику Вітчизняну війну. Каже мені: «Батьку, ми ту війну не виграли, а програли». Перебиваючи його, запитую: чому, синку? Він пояснював, що програли… москалям. Так були б в окупації під німцями, а так опинилися під москалями, які знищили багато українців усякими репресіями та голодом. Назар досить добре розбирався в історії, може, не так у політиці, адже політика – це брудна справа. Ще мій батько казав: «Кожне покоління має бути розумніше за попереднє. Якщо є діти, то вони мають бути мудріші за своїх батьків». Згадуючи слова тата, думаю, що мій син був мудріший за мене, пишаюся цим, саме так воно має бути, – розповів Юрій Войтович про сина Назарія.

“Це ж наша земля і наша кров на цій землі, яку пролили всі патріоти!”

Василь Мойсей (уродженець с. Зубрець, колишній Бучацький район), загинув 20 лютого 2014 року

На Майдан Василь їздив із самого початку. «Друг Крук» – так його називали у Волинській сотні самооборони. Останній раз він приїхав у Київ разом зі своїми побратимами у ніч із 18-го на 19 лютого. Вранці 20 лютого на вулиці Інститутській отримав вогнепальне поранення снайперською кулею у грудну клітку. Хлопця не врятувало навіть те, що він був у цивільному бронежилеті. Куля пошкодила важливі кровоносні судини. Сергій Мерчук, який витягнув Василя Мойсея з бою, коли в нього потрапила ворожа куля, не стримуючи сліз, передав останні слова «Друга Крука»: “Вибачте… Я вас усіх люблю”. Помер у 17-й лікарні м. Києва.

– Можна пригадати чимало кумедних історій, пов’язаних з нашим із Василем життям. Граючись у бандитів, брали жіночі чорні колготи, обрізали їх, надягали на голову, прорізали дірки для очей і таким чином лякали друзів та знайомих. Один сусід, роками такий був, як Василь, навіть нас перелякався. Жили ми в селі, часто пасли корови. Одного разу брата застала гроза. Бачу, що незадовго падатиме град, бо небо затягнуло хмарами, воно стало синім і темним. Подумав, що треба рятувати Василя, щоби він не змок і град його не побив. Тільки-но вибігаю йому назустріч і бачу, як метрів за 200-ті  він уже жене корову додому. Це мене тішило, що він, будучи маленьким, уже тоді був дуже розумним і спостережливим, відчувши небезпеку, вирішив повернутися. А одного разу я приходжу додому і дивлюся, а в нього в руках червоно-чорний прапор. Я знав, що такий є, на нього казали «бандерівський». Запитав у Василя, що це у нього. А він так здивовано каже: «Ти що, не знаєш? Це ж наша земля і наша кров на цій землі, яку пролили всі патріоти!» Також він був дуже гарний, дівчата ніколи його не оминали. Говорив, що буде мати троє дітей: одна – для тата, друга – для мами, а третя дитина – для України. Думаєш, ось ті «беркутівці» на Майдані, як вони так могли стріляти у живих людей, вони, напевно, не відчувають любові навіть до своїх рідних. Якщо так подумати, напроти тебе жива людина, а вони ось так узяли й забрали в неї життя, – каже брат Василя Мойсея – Роман.

«Робив учинки, які не притаманні навіть дорослим»

Устим Голоднюк (уродженець Збаража), загинув 20 лютого 2014 року

Устим був захисником Майдану з листопада 2013 року. 30 листопада був побитий, на потилиці мав шрам, наклали 12 швів. Щойно рани загоїлися, знову поїхав на Майдан. Належав до 1-ї, 19-ї, пізніше 38-ї сотень. 20 лютого 2014 року внаслідок вогнепального поранення у голову загинув. Отримав його, допомагаючи забирати загиблих біля горішнього виходу станцїї метро «Хрещатик». Куля ввійшла йому в потилицю, пробивши блакитну миротворчу каску, і вийшла над правим оком. Коли його доправили до готелю «Україна», лікарі вже не могли допомогти хлопцеві.

– Колись я почув вислів, що дівчаток потрібно виховувати у вимогливості, а хлопчиків – у ніжності. Тоді я не розумів цих слів, лише з роками усвідомив. Хлопчика у дитинстві, можливо, й не можна навіть сильно наказувати, щоби він не мав страху. Хлопець повинен бути воїном! За два місяці до завершення навчання у ліцеї трапилася прикра пригода – Устима виключили з навчального закладу. Як батько, я хотів це питання «зам’яти», вирішити, але коли з ним поговорив, він сказав: «Тату, не потрібно, я був правий!» Я зрозумів, що в моєї дитини є принципи, не поважати його думки я не міг. Як потім виявилося, він захистив фізично слабшого однокурсника, побившись із хлопцями. Їх не можна віднести до якихось «мажорів», проте у них були впливові батьки. У ліцеї бійка означала грубе порушення дисципліни, за що виключали. Ім’я Устим дослівно перекладається як «справедливий». Він робив учинки, які не притаманні навіть дорослим людям. Кажуть, що час лікує. Насправді час не лікує! Просто людина вчиться жити з горем, з біллю. Мені досі здається, що зараз відчиняться двері і зайде він. Іноді, коли у душі відчуваю, що роблю щось не так, здається, що Устим на мене злиться. Тому завжди, якщо щось роблю, подумки з ним раджуся. Для мене він є тут, поряд, живий… – каже батько Устима Голоднюка – Володимир.

«Приносили совенят, які випали з гнізда, і знали, що Василь їх виходить»

Василь Аксенин (уродженець с. Литячі, колишній Заліщицький район), загинув 12 березня 2014 року

О сьомій годині ранку 20 лютого Василь Степанович зателефонував дружині та повідомив, що йде у наступ. Згодом протестувальники почали відтісняти силовиків із пагорба біля «Жовтневого палацу». Аксенин був одним із тих, хто без зброї пішов на штурм цієї висоти та потрапив під жорстокий обстріл у той страшний день на вулиці Інститутській. На голові у нього була залізна каска, а тіло прикривав бронежилет. Але ця «броня» не змогла захистити Героя від пострілу снайпера. Розпечена куля знайшла вузьке місце на тілі, що не було прикрите захистом. «Швидкою» чоловіка доправили до однієї з лікарень Києва. Наприкінці лютого пораненого заліщанина прийняли на лікування в клініку польського міста Жешова. Здавалось би, все має піти на лад і зусилля медиків та молитви рідних рано чи пізно все ж піднімуть чоловіка на ноги. Та безжалісна доля розпорядилася інакше. Від виснаження важкими травмами та складними операціями його серце перестало битися 12 березня 2014 року.

– У мене не було такої сфери, щоб я могла обійтися без Василя. Подруги були подругами, а з ним я ділилася всім, можливо, навіть більше, ніж зі своїми батьками. Це було моє! Він хотів тільки синів, навіть коли завагітніла вдруге, не було розмови про дівчинку, це навіть не обговорювалося. Він марив синами, пишався, що в нього хлопці. У нас вдома було дуже багато птахів, тваринок, собаки й коти були, як члени родини. Усіх він дуже любив. Бувало, з лісу приносили совенят, які випали з гнізда, знали, що Василь їх виходить. Для нього найважливіше було, коли це все розмножується, значить, він досяг бажаного, створив природні умови, і це для нього було дуже важливо. Чомусь так часто траплялося, коли він їхав у відрядження, саме рибки мали вилуплюватися з ікри, і це все було на мої руки. Або фазани десь порозлітаються, і я телефоную й кажу: Василю, швиденько приїжджай, бо я під деревом стою і не рухаюся, щоби фазана не злякати (сміється, – авт.). Чоловік постійно цікавився подіями на Майдані. А потім сказав, що більше не може дивитися, як там жінки та діти, такі як наші, носять мішки з камінням та роблять барикади, це ж важко, я ж міг би сам це робити. І поїхав… – розповіла дружина Василя Аксенина – Тетяна.


Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: , , , ,

Перегляньте також:





Новини
22 Червня
21 Червня
20 Червня
Чим, на вашу думку, закінчиться війна з росією?
Погода
Реклама
Ua News media group
Партнери
Тестовий банер 2
Найпопулярніше