РЕДАКЦІЙНА КОЛОНКА
Свого часу покійного Любомира Гузара запитали: «Щоб Ви порадили політикам та чиновникам, які не знають міри у своєму збагаченні?»Блаженніший відповів, що їм варто частіше ходити на похорони. Як на мене, ліпшої поради годі й придумати. Тільки розуміння того, що все на світі скінченне, може стимулювати людину ставати кращою.
З усмішкою про фінал
Історія та, думаю, ваш власний досвід точно мають приклади того, як кардинально змінюються люди, стоячи «над прірвою». Ті, кому вдалося побороти важкі недуги, по-іншому бачать світ і себе в ньому. Вони розуміють, що не все вирішують гроші, зв’язки та впливи. Можна, звісно, застрахувати своє життя, та від летального фіналу папір не врятує.
Мені як журналісту часто доводиться писати про смерть – як дитячу, так і дорослу. Аварії, вбивства, утоплення, нещасні випадки, пожежа, рак, АТО… Різні обставини – однаково фатальний кінець. Причому моя робота полягає в тому, щоб не лише констатувати «сухі» факти, а й заглибитись в історію людини, якої з нами більше немає. Насправді, це завжди складно. Телефонувати до рідних і випитувати, якою він-вона були людиною. Тим самим змушувати знов і знов прожити цю і без того невеселу історію. Хоча, мабуть, найскладніше для мене все ж таки висловлювати співчуття. Ох,вони здаються настільки нещирими і беззмістовними, що стає соромно за кожну літеру. Розумію, що слова часом сильніші за кулю. Та не в таких випадках.
Хоча телефонні розмови – це ще не так критично. Все ж слухавка виступає своєрідним фільтром, бар’єром емоцій між тобою і чужим горем. Складніше спілкуватися віч-на-віч і розуміти: щоб ти не написав, безкінечності смутку в очах передати все одно не зможеш.
Думаєте, мабуть, що я з ніг до голови песимістична, якщо у свої двадцять з хвостиком веду бесіду про смерть. Та ні, навпаки! Прозвучить, можливо, цинічно, але на фоні щоденного чужого горя я нарешті навчилася радіти буденним дрібничкам. Я закохуюсь у кожен новий день і навіть приготування елементарного супу перетворюю на святковий ритуал.
Гузар, однозначно, розумів, про що говорить, рекомендуючи часті відвідини похоронів. Він, мабуть, сам десятки разів бачив людське горе і смерть, тому навіть на старості зумів зберегти дитячу усмішку на обличчі. Блаженніший знав ціну та мінливість буття. Тому, вочевидь, і не фігурував у скандалах, які, на жаль, притаманні церкві, коли святі отці «за рясою» приховували дорогі авто та будинки.
Ті, хто житимуть вічно
У цьому контексті, дивлячись на декларації деяких чиновників та депутатів, здається, що вони планують жити вічно. Що спеціально для них винайдуть машину часу і вони з торбами ікон, годинників, золотих батонів будуть подорожувати світами, оминаючи смерть.
Проте такий варіант можливий хіба у книжках Бредбері. Він як істинний фантаст міг би (якби був живий) «дописати» у своїх «Марсіанських хроніках» народних обранцівіз планети Земля.
Жарти жартами, та деяким високопосадовцям та політикам слід також частіше бувати на цвинтарі. Як мінімум, щоб переконатися у тому, що в труні кишень, як то кажуть, немає, а замість розлогих та дорогих кабінетів – усього лише ділянка площею два на два. Можливо, тоді прийде розуміння, що цінність не в тому, за що вони так «воюють» від виборів до виборів. Украсти, обманути, підставити – уже як «Добрий день!» Про таких, дійсно, багато писатимуть та згадуватимуть за життя, однак дуже скоро забудуть після смерті.
Якщо міркувати так, то пам’ять і є отим вічним життям. Та його за гроші не купити. От у чому халепа. Можна, звісно, організувати теракт, від якого здригнуться усі підручники історії. Та чи така пам’ять про себе багатьом потрібна?
Здебільшого розуміти справжню цінність життя ми починаємо або переживши горе, або на старості, коли змінити щось кардинально вже стає складно. Та Гузару вдалося знайти ще один спосіб, який цілком підійде не лише для політиків та чиновників. Просто їм чомусь дуже складно вдається бути людьми тут і зараз. Та, може, ще не все втрачено?
Джерело: Тижневик "Номер один"
18127