На фото – Олексій Мудрий, лікар-отоларинголог Теребовлянської міської лікарні. До війни та в перший місяць гострого протистояння працював у Маріупольській міській лікарні №4 (найближча лікарня до заводу “Азовсталь”).
Ранок 24 лютого 2022 року для нього, як і для кожного жителя міста Маріуполь, почався під звуки вибухів.
«Моя війна почалась о 5 ранку з дзвінка дружини, яка ридаючи просила мене покинути місто. Виїзд був відкритий до обіду 26 лютого, тож можливість втекти була. Але сталось так, як сталось. Я, як завжди, поснідав і поїхав на роботу у своє рідне ЛОР-відділення, на найдовше в житті чергування що тривало 26 діб, – розповідає Олексій Мудрий. – Перший мій поранений поступив 25 лютого – молодий чоловік зі скальпованою раною лівої половини обличчя. Якби в мирному житті мені сказали, що я побачу повністю оголену половину черепа, ще й намагатимусь щось зробити з цим, я б не повірив. Чоловік вижив, але це було найлегше поранення, яке я бачив з початку повномасштабної війни. Далі постраждалих ставало все більше і більше, особливо після початку бомбардування міста. Тоді людей привозили по 30-40 за кілька годин”.
За словами Олексія, до перших днів березня ще було електропостачання, вода і зв’язок, але 3 березня все це зникло і півмільйонне місто занурилося в темряву. Всі медики працювали на межі можливостей. Найбільш складно було анестезіологам, травматологам і хірургам, адже до них потрапляло 90% постраждалих. “Ці люди – справжні герої”, – додає він.
Оскільки транспорт припинив роботу 5 березня, постраждалих привозили на будівельних тачанках, приносили у простирадлах на імпровізованих ношах. Обстріли не вщухали. Місто охопила хвиля мародерства і пожеж. Відтоді в лікарню нічого не привозили. Страшенно бракувало їжі, води та дизельного палива. Їх доводилось добувати співробітникам лікарні. Пацієнтів з кожним днем ставало все більше. Загиблих складали під стіну медзакладу, адже транспортувати їх до моргу під такими обстрілами було неможливо.
“Коли кількість померлих в нашій лікарні перевалила за 200, їх просто перестали рахувати. Уявіть собі лікарню з більше аніж 300 лежачими хворими й купою важко поранених. Повну антисанітарію через елементарну відсутність води, практично без їжі та знеболювальних. В таких умовах медики надавали допомогу пацієнтам, цифра яких щодня зростала”, – розповідає чоловік.
За його словами запас медикаментів, бинтів, антисептиків, закінчився ще до 20 березня. Усе це лікарям доводилося діставати в найближчих аптеках. У той час бої вже велись дуже близько до лікарні. Дирекція медзакладу вирішила усіх евакуювати. Наступного дня більша частина персоналу була вимушена виїхати з міста на власному транспорті, забравши якомога більше людей. Дорога з лівого берега була одна – вздовж заводу “Азовсталь”.
“Тільки при виїзді з Маріуполя, я зрозумів, що кількість загиблих явно перевищила 50 тисяч. Трупи лежали вздовж дороги, на дорозі, в згорілих машинах. Місто перетворилось на один великий цвинтар”, – згадує лікар.
Покинувши рідне місто, сім’я Мудрих знайшла прихисток на Тернопільщині.
“Шукаючи роботу, ми натрапили на сторінку Теребовлянської міської лікарні, де нас з дружиною тепло прийняли, закупили необхідне обладнання. Відтоді ми працюємо тут”, – розповідає лікар, вже Теребовлянської міської лікарні Олексій Мудрий.
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки: Азовсталь, Маріуполь, Олексій Мудрий, Теребовля
51341