«Автомайданівець» Павло Іванечко: «Продаватися – це взагалі низько, а за такі гроші

Про активіста тернопільського осередку ВО «Автомайдан» Павла Іванечка заговорив весь Тернопіль після того, як він наважився у суді відстоювати права дітей без місцевої прописки. Амбітний, харизматичний, відвертий та до того ще й кращий бухгалтер України. Здавалось би, для чого людині, яка працює із цифрами, «хитка» та не завжди безпечна громадська діяльність? Про це ми й запитали у Павла, принагідно дізнавшись, чи хотів покинути «Автомайдан» та за яку суму його можна… купити?!

«Був шаленим противником того, щоби в «Ніч гніву» палили суд»

– Павле, як Ви потрапили в громадський сектор?

– Це було якось спонтанно. Я пригадую дуже чітко, що все почалося з «Ночі гніву» в Тернополі. На Майдан тоді у мене не було можливості їхати. На той час я працював у комунальному підприємстві «Футбольний клуб «Тернопіль» бухгалтером. Тодішній голова Тернопільської ОДА, «регіонал» Валентин Хоптян відкрив кримінальні справи проти декількох КП Тернополя, бо міський голова тоді підтримував Революцію. Це була свого роду помста. Відтак я був змушений ходити як головний бухгалтер комунального підприємства на допити.

– У чому тоді звинувачували комунальне підприємство?

– До нас прийшли працівники управління по боротьбі з економічною злочинністю і заявили, що в КП «відмивають» кошти. Хоча насправді це абсурд, тому що підприємство було збитковим. Тим паче, що не тільки в Україні, а й у світі мало хто заробляє на футболі. Це швидше меценатство.

– Що спонукало вас до активних дій у «Ніч гніву»?

– Я, як і більшість населення України, підтримував те, що відбувалося на Майдані. Не був надто активним учасником, але коли в Тернополі відбулася так звана «Ніч гніву», коли спалили прокуратуру, поліцію, міськрайонний суд, зрозумів, наскільки все серйозно. До речі, був шаленим противником того, щоби палили суд, бо розумів, що там зберігається дуже багато цивільних людських справ. Навіть намагався поговорити з хлопцями у балаклавах, щоби вони цього не робили. Однак це сталося. І наступного дня дехто продовжував ходити в приміщення силових структур, розтягував майно, і ніхто не чинив їм опору. А міліція була повністю паралізованою. Так на цьому фоні зародився рух «Тернопільський Автомайдан». Він абсолютно не мав стосунку до Всеукраїнського об’єднання «Автомайдан», яке діяло в Києві й активно проявляло себе на Майдані. Проте ми тут вирішили вийти на вулиці для того, щоби не було провокацій та в Тернополі не чинили злочинів.

– Як Ви об’єдналися, знайшли одне одного, перш ніж назвати це «Автомайдан Тернопіль»?

– Я побачив, що відбувається в місті, що міліція не працює, тому почав шукати небайдужих. Дізнався, що активісти збираються в ПК «Перемога», ділять вулиці на квадрати та самостійно патрулюють. Так все й закрутилося. Згодом до нашої ініціативи долучилася міліція, разом з нами у наших авто їздила містом. Мій співробітник, професор Мирослав Остап’юк, є батьком Юри Остап’юка, який тоді в Тернополі активно займався «Автомайданом». Під час патрулювання ми дуже здружилися. Пам’ятаю, що на другий-третій день з’явився Ігор Василів, він приїхав із Києва. На той час ми ще не були знайомі. Згодом я порадив хлопцям, що потрібно нашу ініціативу офіційно оформити. Так ми зареєстрували громадську організацію, обрали правління. Після того, як поліція відновила свою діяльність, ми почали думати, чим ще займатися. Однозначно, що пріоритетом стала боротьба з корупцією.

«Кошти від міської влади для активістів – це автоматична залежність»

– Так розумію, що головою організації Ви обрали тоді Дмитра Гайдуцького?

– Так, ми обрали Гайдуцького головою. Також сформували правління, здається, із шести чоловік, в яке увійшов і я. Правда, в такому форматі ми проіснували не довго. Почалися протиріччя. Перше, яке я пригадую, стосувалося призначення начальника ДАІ. Це питання було дуже суперечливим, але за поведінкою деяких членів правління було видно, що вони просували Андрія Матрифайла. У підсумку він таки став начальником ДАІ, хоча частина правління була взагалі проти будь-кого зі «старих кадрів». Це був перший істотний конфлікт в нашій організації. Другим (особисто для мене) стало питання щодо того, що міська рада хоче підтримувати «Автомайдан Тернопіль», в тому числі коштами. Я був затятим противником цього. Адже кошти від влади для активістів – це автоматична залежність. Проте інші, в тому числі і Дмитро Гайдуцький, раділи тому, що мерія хоче нас підтримати.

– Це стало останньою краплею?

– Ні, останньою краплею стало те, що погляди мої та деяких людей розійшлися. Я розумів, що нам слід виходити на всеукраїнський рівень. В якому плані? Рано чи пізно ми тут, на місці, «впремося» в якогось чиновника-корупціонера, який матиме «прихвати» в Києві. Відповідно нічого не зможемо зробити. Тому моєю думкою було приєднуватися до Всеукраїнського об’єднання «Автомайдан», яке діє до сьогодні. Проте Гайдуцький цього не хотів. Говорив, що будь-які схеми співпраці прийнятні, однак не об’єднання. Після того шестеро активістів вийшли з «Автомайдану Тернопіль». Це були я, Ігор Василів, Юра Петрина, Андрій Деркач, Антон Думський та Юра Остап’юк. Після чого ми почали вести переговори із Всеукраїнським об’єднанням «Автомайдан», щоби тут, у Тернополі, відкрити осередок. Пізніше в Україні почалася АТО. Ми активно включилися. Мабуть, «Автомайдан» став першою громадською організацією в Тернополі, якій вдалося зібрати кошти й купити автомобіль на схід. Так я опинився в громадському секторі, затягнуло…

– Всеукраїнське об’єднання «Автомайдан» одразу погодилося, щоби ви стали їхнім осередком у Тернополі?

– У них не було представників у Тернополі. Вони й зараз, відверто кажучи, не представлені у всіх областях: десь є одна людина, десь – кілька. У нас, в Тернополі, я переконаний, один із найсильніших осередків. Пригадую, як ми вперше делегацією поїхали в Київ. У них тоді були певні міжусобні війни, які ми вже тут пройшли тоді, коли ми відходили від «Автомайдану Тернопіль». Тривала така собі «чистка». Були люди, які не знали, що робити після Майдану, і головне – для чого далі боротися. Тому десь поволі такі люди відійшли від організації. Ті, що залишилися, стали потужним об’єднанням, яке діє до сьогодні.

«Автомайдан» – це не Ігор Василів, а велика кількість людей»

– За що існував тоді та й зараз «Автомайдан»? Адже гуляють різні чутки з приводу цього. Хотілось би розставити крапки над «і». Жили своїми гаманцями, грантами чи все ж за рахунок «спонсорів»?

– Бюджету в нас не було. Це дійсно були свої гаманці. На початках, коли ми після «Ночі гніву» зайнялися патрулюванням міста, заправляли авто за свій кошт. Приходили іноді люди, які давали гроші, казали: «Хлопці, ви їздите, а я не можу, бо на роботі. Тому візьміть на бензин». Сьогодні ситуація практично така ж. Проте ми розуміли, що для існування нам потрібно покривати елементарні витрати на оренду офісу, послуги зв’язку. Слід також оплачувати заробітну плату офіс-менеджеру, який працює та здійснює комунікацію, приймає скарги громадян тощо і постійно знаходиться в офісі. Тому ми подали заявки на декілька грантів, які вдалося виграти. За рахунок цих коштів здійснюється забезпечення основних витрат громадської організації та її осередків, залучаються експерти тощо. Зараз шукаємо нові гранти для того, щоби продовжувати громадську роботу далі.

– Тобто мова про зарплатню чи якісь мотиваційні «дотації» кожному члену «Автомайдану» не йде?

– Абсолютно ні! В нас ніхто не збагачується з цього і не отримує грошей. Ще й докладали часом власні. Гроші грантодавців також не безрозмірні. Звичайно, якщо ми організовуємо акцію і маємо можливість компенсувати певні матеріальні витрати, то намагаємося це робити. Бо, зрозумійте, у людей також є сім’ї, і виносити кошти з дому вони не зобов’язані. Єдине, що ми дійсно витрачаємо з надлишком, – це наш час. Так, я не шкодую про це, однак інколи настають депресивні дні і ти задумуєшся, для чого це все, чи не краще, як більшість, займатися роботою та бути з рідними? Та коли повертаєшся назад, а потім уперед, то розумієш, що хтось повинен це робити. І таких людей стає все більше. Так, хтось один відходить, але двоє приходять. Тому коли говорять: «Автомайдан» – це Ігор Василів», то насправді це зовсім не так. Ми завжди говоримо: «Автоймадан» – це не хтось персонально, а велика кількість людей. Якщо мене не буде, то більш ніж упевнений у тому, що прийде троє таких, як я. Хтось втомився – відійшов, але, як правило, згодом повертається.

– Часто, мабуть, чуєте, що хтось із активістів «Автомайдану» бере тихцем кошти від зацікавлених осіб. Хоча й за руку поки що нікого не впіймали. Як сприймаєте такі звинувачення?

– Чую часто. Насправді це дуже грамотно та розумно подається. Кажуть: «Павле, нам тебе шкода. Ми бачимо, що ти за справедливість, безкорисливий. Та ось ті, хто тебе оточує, беруть гроші». Це дуже розумний підхід, бо закрадається думка, а може дійсно існує «всесвітня змова»: всі навколо погані, а ти хороший? Та насправді я впевнений, що це брудні технології. Сьогодні вже не звертаю на це уваги, хоча подібна інформація надходить постійно.

«Коли ж почалася тяганина із судами та полився бруд на родину, то мама твердо сказала, що готова навіть звільнитися»

– До речі, чому ви не захотіли очолити тернопільський осередок «Автомайдану»? Як на мене, ви мало чим поступаєтесь Ігорю Василіву.

– По-перше, обрання голови відбувається шляхом голосування. По-друге, бути головою – це означає, що потрібно витрачати велику кількість часу, якого я просто не маю. Коли обирали голову осередку, то я голосував за Ігоря Василіва. Чому? Ігор – приватний підприємець, володіє бізнесом, який приносить стабільний прибуток. У мене ж ситуація інша. Я – найманий працівник. Тому не можу приділяти стільки часу організації, як Ігор. Зрештою, у нас в організації ти маєш тільки один голос для прийняття рішення, не дивлячись, чи ти голова, чи звичайний активіст.

– Ви з Василівим тоді, на початках, одразу здружилися? До того, як розумію, не були знайомі?

– Так, ми до Майдану абсолютно не зналися. Хоча, як виявилось, у нас було дуже багато спільних знайомих. Пам’ятаю нашу першу зустріч, це якраз було перед вирішальними зборами правління «Автомайдан Тернопіль» з обранням Гайдуцького. Можна навіть сказати «збори імені Надала», бо тоді міська рада активно хотіла, щоб організація підтримувала владу. Так от, тоді, на зборах, Василів мене вразив тим, що дуже чітко висловив позицію щодо напрямку, куди рухався «Автомайдан Тернопіль». Так, він дещо «без гальм», але при цьому справедливий: якщо сказав, то він це зробить.

– Вам ніколи не було страшно в «Автомайдані»? Можливо, після акцій надходили погрози, намагалися залякати? Чи після Майдану тиску не було?

– Було і є страшно. Пам’ятаю, як після чергового дзвінка з погрозами хтось порадив установити навіть програму, яка записує розмови. Проте найбільш боязко, коли переходиш певну межу. Це тоді, коли якась ситуація зачіпає не країну, місто чи область, а персонально тебе! У мене це було, коли подав до суду щодо ситуації з іногородніми дітьми. Після чого певні ресурси (пресою я їх назвати не можу), які фінансуються за кошт місцевих чиновників, про всю мою сім’ю написали не зовсім правду. Це був сильний моральний тиск. Одна справа – коли пишуть про «Автомайдан», разом це пережити легше. Та зовсім інше – коли пишуть конкретно про тебе. Це, звісно, неприємно, але я згадую, скільки людей, моїх друзів тоді мене підтримали. Вони додали сили, і я не відчув, що в Тернополі почали говорити про мене погано. Навпаки, багато людей, навіть незнайомих, телефонували і говорили: «Павле, ти на правильному шляху!» Це додало більше сили і в той же час стало межею, яку перейшов і відчув, що назад дороги нема.

– Чому ж немає?

– Бо мене ідентифікували не як одного із членів організації, а як особистість. Раніше говорили, що «Автомайдан» – це Ігор Василів, а після цього сказали: ні, там є ще й Іванечко. В першу чергу я хвилювався, чи це не зашкодить роботі, тому що я є професійним бухгалтером, працюю з бізнесом, який, так чи інакше, пов’язаний із міською радою, адже кожен має свої інтереси. Та цього не сталося. Бізнес хоч і залежний, але залишається самостійним. І дуже часто мої клієнти-бізнесмени кажуть: «А ми знаємо, що ти в «Автомайдані». Я питаю: «Це перешкода?». Вони відповідають: «Ні, абсолютно! Ми також підтримуємо та не хочемо, щоб існував такий рівень корупції, як зараз».

– Як Ваші рідні сприйняли суди з міськрадою і той бруд, що полився в тому числі на них?

– Якщо говорити про сім’ю, то, звичайно, дружина завжди мене підтримує. Хоча їй бракує мене вдома. Вона переконана, що вдома потрібно бути частіше. Та маємо те, що маємо. Від дружини я завжди відчуваю підтримку. Хоча, як і в кожній сім’ї, настає період «набридло». Тоді я в «Автомайдані» беру відпустку, відкладаю справи та приділяю більше часу сім’ї. Щодо батьків, то тато і мама мене підтримали. Тут же вийшов невеличкий конфлікт інтересів, адже моя мама працює в системі освіти дуже давно, має за спиною сорок років стажу. Та батьки розділили мою думку про те, що ситуація з іногородніми дітьми несправедлива. Мама є посадовою особою і висловлює свою позицію на своєму рівні, але дослухаються до неї чи ні, звісно, не мамі вирішувати. Коли ж почалася тяганина із судами та полився бруд на родину, то мама твердо сказала, що навіть готова звільнитися, якщо буде в цьому необхідність.

– Однак маму не звільнили?

– На щастя, ні. І радий, що до цього не дійшло. Хоча друзі з «Автомайдану» говорили: «Павле, якщо маму звільнять, то почнеться відкрита війна!» Ті слова були дуже цінні тоді.

«Я сказав деяким їхнім депутатам: «Мені соромно, що йшов з вами на вибори».

– Знаю, що ти балотувався у депутати до міськради Тернополя від партії «Громадянська позиція».

– Так, на вибори я дійсно йшов з цією партією. Коли домовлялися моє балотування, висунув кілька умов: не вступаю в партію, голосуватиму так, як вважаю за потрібне, і, по-третє, я не маю коштів, щоби фінансувати партію. Передвиборча кампанія, до речі, мені обійшлася тоді в тисячу гривень. Та нещодавно, після декількох голосувань, у тому числі щодо іногородніх дітей, «Громадянська позиція» проголосувала за те рішення, яке ми маємо на сьогоднішній день. Після чого я сказав деяким їхнім депутатам: «Мені соромно, що йшов з вами на вибори».

– Як так взагалі сталося, що Ви вирішили йти на вибори саме з цією політсилою?

– Насправді я не хотів іти на вибори тоді, як і не хочу балотуватися в майбутньому. Однак відчуваю, що коли нічого й надалі не зміниться і прийде час нових виборів, то, мабуть, мене знову переконають іти. Адже найбільший аргумент, який на мене тут впливає, – це: «Павле, подивися, хто зараз там, у раді. Як думаєш: ти би міг бути кращим депутатом?» І я думаю, що міг би бути кращим. Не кажу про всіх! Однозначно, що навіть у цьому скликанні ради є нормальні депутати, які чують громаду. Та, на жаль, більшість не така. Щодо цієї політсили, то тут не знаю, чи ми правильно вчинили. Річ у тім, що всі активісти, які представляють дієвий громадський сектор Тернополя, йшли на вибори з різними партіями, які кожен обирав самостійно. Можливо, варто було би свою політсилу створювати і йти разом. Однак ніхто з нас не мав тоді політичного досвіду. Я пішов від «Громадянської позиції», бо знав там багатьох людей. Петро Ландяк особисто запрошував. Були, щоправда, пропозиції і від інших партій, але «Громадянська позиція» запропонувала першою. Тому більше варіантів і не розглядав. На окрузі, по якому я йшов, тоді переміг Юра Штопко. До речі, з Юрієм у нас теж була цікава розмова, тому що ми друзі з дитинства. Він говорив: «Павле, може, змінити округ, щоби ми одне одному не заважали?». Юра, до речі, дуже порядний депутат. Він це довів вкотре під час акції матусь під міськрадою. Їх тоді не пускали, а Юра фактично усіх провів у залу, за що я йому дуже вдячний. І в принципі, як показали результати виборів, ми не заважали одне одному. Більше того, могли двоє пройти в раду по цьому округу. Мені бракнуло буквально сто голосів.

– Ви активно займалися передвиборчою кампанією?

– Чесно? Ні! Хоча знову ж таки, що означає «активно займатися»? По-перше, не вистачало на це часу. Якщо мені доводиться відривати час від сім’ї на громадську роботу, то відірвати його ще й на політичну компанію можливості не було. Я мав, правда, листівки, які ми разом з дружиною розклеювали на окрузі. Тоді для мене стало неприємним сюрпризом те, як проходить агітація. Коли ми прийшли в один будинок, обклеїли агітматеріалами і тією ж дорогою поверталися назад, то побачили, що моїх листівок уже немає. Їх позривали конкуренти. З цими хлопцями, які зривали, мені вдалося поговорити. Як виявилось, їм заплатили гроші за те, щоби зривали мої агітки. Хоча, як на мене, це дуже погано, оскільки люди не мають змоги бачити альтернативу і зробити дійсно виважений вибір.

– Так розумію, що у тисячу гривень вам обійшлися ті зірвані листівки? Партія не допомагала?

– Так. Але якщо говорити щиро, то була й газета партійна, і відеоролик, в якому я був присутній. Тисяча гривень – це був мій внесок у передвиборчу компанію. У нас же як відбувається фінансування партій? Здебільшого за рахунок членських внесків тих людей, які йдуть на вибори. Тому я цю тисячу офіційно заплатив на рахунок партії. Відповідно агітаційні матеріали мені вже видавали на офісі «Громадянської позиції». Так має бути згідно із законом. І в цій партії так і було.

Вибори минули. Я в міськраду не пройшов. Зайшли натомість люди, на яких я покладав надії. Проте, як бачу зараз, ці надії були марними. Ми ж усі чудово пам’ятаємо, як кожна партія висловлювалась на виборах проти діючого мера, тобто всі вони були в опозиції. Та практично ніхто з них зараз не критикує Сергія Надала. Насправді я цього не розумію…

«Вибачте, але коли я чую розцінки, скільки депутатам зараз дають за голосування, то стає смішно»

– До речі, знаю, що «Автомайдан» – це аполітична громадська організація, яка декларує, що ніколи не стане політичною силою. Натомість серед активістів тернопільського осередку є депутати. Це шкодить організації чи, навпаки, додає ваги?

– В «Автомайдані» немає заборони щодо присутності партійних людей у нашій організації. Інша справа, що існує домовленість про те, що «Автомайдан» ніколи не стане політичною силою. Проте наявність політиків в організації є маленькою ахіллесовою п’ятою. Адже нам часто закидають: «От у вас партійна людина в організації» і починають пов’язувати організацію з певними політичними іграми. Однак це не більше, аніж брудний піар чиновників, яких ми ідентифікували як недобросовісних. Натомість спілкування з людьми, які мають політичний досвід, і присутність їх в організації допомагають нам зрозуміти, яким чином краще просувати громадські ініціативи у ради різних рівнів. Крім того, політики є такими ж членами «Автомайдану», як і інші. Тому це навіть на користь!

– Як думаєте: Ви змогли б пройти тест грішми та владою? Приміром, ставши депутатом міськради.

– Цікаве запитання… Пригадуючи себе років десять тому, мабуть, не пройшов би. Сьогодні ж я заробляю достатньо грошей для того, щоби бути незалежним від того, що будуть пропонувати додаткові блага. Ці два останні роки в громадському секторі стали для мене свого роду вакцинацією проти спокуси. Я побачив збоку, що може статися з порядними, здавалося б, людьми. Насправді це дуже страшно. Особливо, якщо так станеться з кимось із моїх друзів. Та думаю, що я би встояв. Наведу декілька аргументів. Почнемо з грошей. Вибачте, але коли я чую розцінки, скільки депутатам зараз дають за голосування, то стає смішно. За такі гроші продаватися – це низько. Я розумію, що безробітний депутат має за щось жити, тому для нього це великі гроші (сміється, – авт.). Та для мене це невеликі гроші. Якщо б до мене депутат прийшов і сказав: «Мені дали 20 тис. євро за голосування!», я б тоді відповів: «Молодець! Прийшов, відбив, заробив! Я з тобою після цього, правда, нічого спільного мати не хочу, але ти бодай маєш якусь фінансову позицію». Та в даному випадку з тими сумами, які озвучують (50-100 євро), то це низько. Продаватися – це особливо низько, а за такі гроші – удвічі. Тому думаю, що це випробування я би пройшов. Більше того, у моєму житті були ситуації, коли міг брати хабарі. Я працював викладачем. На той час нормально заробляв, бо паралельно ще працював головним бухгалтером. Та Ви ж знаєте, як в нас у ВНЗ буває: допоможіть, поставте оцінку за винагороду тощо. Однак зараз, зустрічаючи студентів, я такий щасливий, що зміг цьому протистояти.

– Були моменти, коли Ви хотіли махнути рукою на громадську діяльність і просто піти?

– Так, звісно! І не раз! Ми всі втомлюємось, але я вважаю, що достатньо на якийсь час просто піти в умовну відпустку. Це нормально і потрібно кожній людині – чи ти депутат, чи активіст, чи офісний працівник. Не можеш ти вдень і вночі бігати за корупціонерами чи цілодобово аналізувати декларації чиновників. Має бути час для роботи і для відпочинку. Водночас я вважаю, що ми ще не досягнули того результату, щоб «Автомайдан» закінчив своє існування і я разом з ним припинив працювати як активіст. Ми б усі дуже хотіли, щоби в країні зникла корупція, розійтися по домівках та збиратися лише на свята, щоби пригадати, як разом боролися. Та, на жаль, поки що цього немає…

Джерело: Тижневик "Номер один"