Як поліцейський-медик із Тернополя рятує життя

Хлопець заочно навчається в магістратурі Івано-Франківської філії Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» і цьогоріч отримає диплом магістра права. Це вже буде його другий фах. Перший Володимир здобув у Тернопільському медичному коледжі.

«Мої батьки медики, – розповідає хлопець, ­ – тато – невропатолог, завідувач Зборівської підстанції екстреної швидкої медичної допомоги, мама – терапевт. Вони хотіли, щоб і я став медиком. Я вступив у коледж, закінчив його, отримав диплом фельдшера і тоді зробив так, як хотів я ­ – пішов у поліцію».

Батьки підтримали сина. Зрозуміли, що його дитяча мрія – бути поліцейським – і є покликанням Володимира. Вона з’явилася у нього в десятирічному віці, коли товариш сім’ї Роман Свідинський подарував хлопцеві справжній, тоді ще міліцейський, однострій, пошитий спеціально для нього.

Володимир вважає, що мрії повинні здійснюватися, а людина має займатися тим, що їй подобається. До того ж поліцейська служба і професія медика схожі – однаково складні, відповідальні, екстремальні вимагають не тільки професійної підготовки, а й здатності до емпатії.

«Виклики, за якими потрібно надати екстрену медичну допомогу, мене ніби переслідують, – каже капрал Почапський. ­– По лінії 102 виїжджав на ножове поранення з масованою кровотечею. Надав людині допомогу і навіть отримав за це подяку від «швидкої». Іншого разу мені вдалося врятувати бабусю, яка вирішила покінчити з життям, бо не могла змиритися з втратою сина.

А ще виїжджали до 18-річного хлопця, який порізав собі вени і вже втратив свідомість. Прийнявши виклик, ми за три хвилини були на місці, наклали джгут, перев’язали. Йому пощастило, бо якби ми запізнилися на хвилину, то вже не встигли б. Ми були з ним у лікарні, поки йому накладали шви, а тоді відвезли додому й передали батькові. Потім той хлопець нам дякував».

Володимир каже, що від початку повномасштабної війни люди частіше дякують поліцейським. Особливо водії, у яких несподівано, чи бензин закінчився, чи машина поламалася.

«Коли людині треба допомогти і ти можеш, то чому не допомогти? – риторично запитує Володимир і тут же пригадує найзворушливіше колективне «дякую» за весь період служби. ­– Це було на блокпосту на початках повномасштабної війни. Волонтери нам привозили так багато їжі, що її неможливо було з’їсти. І одного разу їхав бус: чоловік з жінкою вивозили з Донеччини чи то 12, чи 16 дітей, уже не пам’ятаю. Чоловік російською мовою запитав, де можна поїсти. Відповіли, що вже ніде, бо пізно, і віддали їм два ящики канапок, воду, все, що мали. Неможливо було спокійно дивитися, як ці діти їли. А чоловік заплакав і пообіцяв нам, що ніколи більше не розмовлятиме російською».

Такі миті надихають. І вони не поодинокі, бо люди й справді почали ставитися до поліцейських з особливою повагою. Бо тепер поліцейський – людина, яка допоможе, захистить, підкаже, порадить, потурбується. Але тим, хто хоче присвятити себе службі в поліції, Володимир усе ж не радить надмірно її не романтизувати, бо вона вимагає найперше покликання і стресостійкості. А ще дуже важливо мати команду надійних побратимів, на яких можна покластися в будь-яких ситуаціях, бо в поліції один у полі не воїн.

Володимир Почапський упевнений, що знайшов своє покликання. А в ньому знаходиться місце і для фельдшерських, і для водійських знань і навичок, бо хлопець іще захоплюється автомобілями. Після добового чергування він відновлює сили тільки сном і кермом – любить покататися.

На запитання, чи не боїться емоційного виснаження від того, що бере надто близько до серця чужу біду, капрал відповідає: «А як інакше? Це моя робота».