«Політик діє з огляду на наступні вибори,
а державний діяч – з огляду на наступні покоління».
Уїнстон Черчіль
Велике видно на відстані – значення президентського закону про реінтеграцію Донбасу, ухваленого поки у першому читанні, та тимчасовий режим самоврядування на ньому, що його вже підписав Глава держави, ще оцінять історики. Наразі ж можемо констатувати, що у гібридній війні з північним сусідом українська дипломатія отримала потужну юридичну зброю.
Розрахунком Кремля було не так військове, як економічне придушення України
Зараз уже зрозуміло, що захоплення України через повномасштабний наступ 2014-го «за парєбріком» не планували.
Ідея полягала у тому, аби за мінімальних і, що важливо, неофіційних військових зусиль змусити «молодшого брата» попроситися назад в обійми до старшого. І спонукати до цього мала економіка. Адже одразу після Майдану пограбована Януковичем «із чадами і домочадцями» Україна, коли на казначейських рахунках на виплату пенсій та зарплат було трохи більше 100 тисяч доларів, потребуватиме масштабних інвестицій.
Якщо ж роздмухати у країні військовий конфлікт, переконати світ, що це громадянська війна, то інвестор мав би обходити десятою дорогою нашу країну. Так само не варто було розраховувати на дешеві кредити МВФ, бо фонд не кредитує країни у стані війни. Тому Київ і пішов на формулювання «антитерористичної операції».
Звісно ж, міжнародна спільнота, шокована анексією Криму та інтервенцією на Донбасі, давно вже не плекає ілюзій щодо агресора. Їхній удар по Кремлю – це санкції. Формальна підстава для них – це Мінські домовленості.
Тепер у гібридній війні настав інший етап. Він передбачає надання Збройним силам України летальної оборонної зброї та введення миротворців ООН на окупований Донбас. Але тут уже міжнародній спільноті потрібні підстави. Ними виявились дві речі – це формальне продовження фактично мертвого закону про особливий статус місцевого самоврядування в ОРДЛО та визнання на рівні закону Росії агресором.
Гібридній війні – гібридну зброю
Пошук компромісу тривав три роки і вилився у законопроект №7163, котрий скорочено називають про деокупацію. Документ узгоджувався з нашими міжнародними партнерами по антипутінській коаліції. З ухваленням закону, як відомо, Росія офіційно буде названа агресором а Україна – державою, що обороняється, користуючись таким правом, закріпленим у статті 51 Статуту ООН.
Дуже важливий момент: громадянам України гарантується збереження права власності на окупованих територіях Донбасу. Під час другого читання гарантії власності планується розповсюдити і на Крим. Тобто усі оборудки з нерухомістю на півострові та «прихватизація» українських підприємств є недійсними.
Окремо слід сказати про законопроект №7164 про особливості самоврядування в ОРДЛО, на неприйняття якого, схоже, дуже сподівалися у Кремлі. Термін його дії спливав 18 жовтня. Непродовження терміну давало б Москві привід звинуватити Україну у виході з Мінських угод і домагатися на цій підставі пом’якшення санкцій або й скасування їх. Тепер цей привід буде відсутнім принаймні протягом року.
На думку Ірини Геращенко, представника України у Мінській контактній групі, запропоновані Президентом законопроекти по Донбасу підсилять дипломатичні позиції України на міжнародній арені. Вони стануть зброєю у руках дипломатів і не лише українських, а й, приміром, Держдепу США, чий представник по Україні Курт Волкер першим привітав ухвалені рішення і якраз у суботу зустрівся у Сербії з головним російським «гібридником» Владиславом Сурковим. Про те, що розмова Волкера та Суркова була дуже жорсткою, свідчить відсутність будь-яких коментарів, навіть неофіційних, щодо результатів зустрічі.
Ширка-2017
Попри, здавалося б, очевидну терміновість і цінність для України «донбаських законів», їх проходження через парламент було, сказати би, пекельним. Пекельності, окрім бійок народних обранців, додавала і кинута депутатом-свободівцем Юрієм Левченком димова шашка. До «останнього аргументу», за його словами, його примусило вдатися продовження дії закону «Про особливості самоврядування..», яким нібито закріплено федералізацію України на догоду Москві.
Це схоже було на дежавю. 31 серпня 2015 року “свободівці” мітингували проти цього ж закону під стінами парламенту. Саме тоді з натовпу мітингувальників хтось кинув гранату. Слідство досі триває, але воно не поверне чотирьох вбитих цією гранатою нацгвардійців
Цього разу «свободівець» Левченко кидає гранату димову. Його не зупиняє навіть присутність дітей на гостьовому балконі Верховної Ради, які прийшли на екскурсію. Це той випадок, коли політики готові відправляти на смерть наших солдатів, сидячи у теплих кабінетах. Ціну таким необдуманим діям знають лише ті, хто воював на сході. На “димовуху” миттєво зреагував депутат-народнофронтівець Юрій Тетерук, що, на відміну від Левченка, понюхав пороху доста, котрий голими руками виніс шашку із сесійної зали.
Згодом сам Левченко зізнався, що тестувати «боєприпас» у туалеті Верховної Ради йому допомагав нардеп Семенченко з «Самопомочі», чия репутація, як відомо, ще від часів Іловайської трагедії далеко не бездоганна.
Торпедували президенстькі законопроекти традиційно члени фракції «Батьківщина». Вони лякали «народною поліцією» ДНР, амністією бойовиків та обранням Захарченка і Плотницького до парламенту. Витягли усі страхи, які були три роки тому. Але забували сказати, що жоден пункт закону не запрацював і не запрацює допоки Росія не забере з Донбасу своїх “туристів”.
Дивна позиція й у “Самопомочі”. Її члени відмовилися йти на компроміс навіть тоді, коли фракції коаліції погодилися вилучити з законопроекту про деокупацію посилання на Мінські домовленості та розширити дію закону на анексований Крим. Вони чомусь наполягали визначити дату окупації, що було зафіксовано у їхньому альтернативному законопроекті і що було б неважко врахувати на етапі другого читання.
Таким чином проти реінтеграції Криму та Донбасу виступили разом з «Опоблоком» також “Батьківщина” Юлії Тимошенко та “Самопоміч” львівського мера Андрія Садового. Олег Ляшко одразу заявив про створення “ширки” зразка 2017 року. Як відомо, за часів Віктора Януковича Партія регіонів та “Батьківщина” майже домовилися про створення широкої коаліції і поділити владу. Формального об’єднання не сталося, але неформально воно діє, підіграючи агресору. Свідомо чи ні – це запитання адресуватимемо вже історикам.
Сергій Сидорук
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139