Війна одного дня закінчиться, і ми будемо крізь сльози посміхатись, але уламки наших душ уже не склеїти… Стільки болю світ ще не бачив. Він заполонив міста і села квітами при дорозі, військовими салютами, прапорами на кладовищах і безголосим голосінням матерів, дружин. Навіть природа вже не в змозі його ослабити. Вона хмуриться і плаче, хмуриться і плаче, найкращих проводжаючи в небо…
Андрій Пилипович Пастушенко виборов для нас цей жовтень, віддавши всі свої «жовтні» вічності. З перших днів повномасштабної війни він був там, де найнебезпечніше, щоб тут було мирно, щоб Україна була вільною.
Народився Андрій 12 грудня 1994 року у місті Монастирище, що на Черкащині у родині Галини Якимівни та Пилипа Мифодійовича Пастушенків. Мав сестричку Людмилу та брата Петра. Згодом родина переїхала на малу батьківщину Андрійкових батьків у село Хейлове (раніше – село Петрівка).
У 2001 році Захисник пішов до першого класу Петрівської неповної середньої школи. Був спраглим до знань, активним, працелюбним. Його любили і поважали як учителі, так і однокласники та загалом усі односельчани. Адже наш Андрійко, попри юний вік, вирізнявся наполегливістю та відповідальністю, завжди щирий, привітний, доброзичливий, справедливий, – йдеться в повідомленні Монастирищенської міської ради.
Після закінчення 9-го класу, у 2010 році, наш Герой вступив у один із технікумів міста Києва за спеціальністю інженер-механік. Закінчивши технікум, Андрій Пастушенко влаштувався на роботу у компанію «Doosan» (нині – «Develon»), яка є дистриб’ютором південнокорейської дорожньо-будівельної техніки в Україні та паралельно вступив на заочне навчання до університету. На роботі Андрій ефективно реалізовував свої знання та молодий запал, зарекомендувавши себе висококваліфікованим спеціалістом. Його сумлінність, відповідальність, порядність, уміння швидко аналізувати та приймати вірні рішення у критичних ситуаціях високо цінувались керівництвом і викликали глибоку повагу колег.
У 2015 році Андрій познайомився із Оленою – коханням всього свого життя. Через рік, у 2016 році, нашого Захисника було призначено директором компанії «Doosan» Західного регіону (місто Тернопіль). Тож, Андрій з Оленою залишивши столицю, переїхали до Тернопільської області, мешкав у Борщеві. Тернопільщина зустріла їх з любов’ю та щирістю. У 2018 році вони одружились, а згодом взяли на руки свого сина Дмитрика.
З початком повномасштабної війни наш хоробрий земляк добровільно приєднався до Збройних Сил України та з 26 лютого 2022 року був офіційно прийнятий на військову службу. Служив у 105-й окремій бригаді територіальної оборони спочатку на Донецькому напрямку, у місті Спірному біля Соледару, а далі – переведений на Сумщину, – зазначають у міській раді.
Старший бойовий медик роти вогневої підтримки 1 батальйону територіальної оборони за свою звитягу та хоробрість був удостоєний високої відзнаки головнокомандувача Збройних Сил України Олександра Сирського – «Золотий Хрест», а також нагрудним знаком «Ветеран війни», медаллю «За службу в Україні» Тернопільської обласної державної адміністрації, почесною нагородою Сил Територіальної Оборони Збройних Сил України. Мав посвідчення «Учасник бойових дій».
Понад три роки у холод, спеку, дощ, сніг, не знімаючи берці, не маючи перепочинку, лише перевівши подих, йшов у пекло війни рятувати життя. Андрій дивився смерті в очі і виривав із її рук побратимів, повертаючи їх до життя, до родин. Він боровся за кожного з нас, жертвував собою, часом, проведеним із своєю родиною, заради інших. Мріяв, що повернеться додому з Перемогою… Що буде бачити, як росте його син у вільній, суверенній, демократичній Україні.
Але проклята московська орда забрала його безцінне молоде життя. 14 жовтня 2025 року під час виконання обов’язків військової служби в наслідок ворожого удару БпЛА поблизу населеного пункту Дмитрівка Великописарівської територіальної громади Охтирського району Сумської області наш Оборонець загинув смертю хоробрих.
24 жовтня наш нескорений Герой «на щиті» повернувся до батьківського дому, щоб навічно спочити у рідній землі. Згорьовані мешканці Монастирищини, прихиливши коліна, «живим коридором» зустрічали хороброго Воїна-земляка. Прапори, квіти, сльози і біль. Остання дорога і – вічність. Андрій так мало прожив і так багато зробив. Ми у вічному боргу перед його звитягою.
Рідні, друзі, знайомі, військовослужбовці та волонтери, священнослужителі, представники влади та мешканці громади прийшли віддати останню шану мужньому Захиснику, який поліг у бою, виборюючи цілісність нашої держави.
Поховали сержанта Андрія Пастушенка з усіма військовими почестями під звуки трикратного військового салюту на хейлівському кладовищі. Військові вручили рідним Державний Прапор, як символ України, якій вірно служив Андрій.
Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя. Його втрата – це біль, який всі ми відчуваємо разом із вами.
Доземний уклін Тобі, наш Воїне!
Нехай душі Андрієвій буде спокійно, а пам’ять про нього несе в наших серцях вічну вдячність, повагу та завжди нагадує, що справжні Герої не вмирають…
Вічна пам’ять і слава Герою Андрію Пастушенку!
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
4139