Володимир Труш майже півтора року обіймає посаду голови Тернопільської ОДА. І хоча він не місцевий, але вже встиг обжитися і стати своїм у Надзбручанському краї. Значно менше, а то й зовсім не відома тернополянам його дружина – пані Ірина. Наші журналісти вирішили заповнити цю прогалину і в ексклюзивному інтерв’ю відверто поспілкувалися з Іриною Маркіянівною.
«Бізнес не розвалила, значить, з роботою справляюся»
– Пані Ірино, Ви понад 15 років працювали в одній установі – у Рогатинській РДА, були державним службовцем. Коли Ваш чоловік у 2019 році став головою райдержадміністрації, Ви звільнилися. Чому прийняли таке рішення?
– Коли чоловік обійняв посаду голови Рогатинської РДА, на той час я працювала керівником служби управління персоналом і відповідно до посадових обов’язків мала пряме підпорядкування голові адміністрації. Виникав конфлікт інтересів, тому потрібно було зробити саме такий вибір. Але це було обдумано, зважено, обговорили цю ситуацію в сімейному колі, тому я свідомо пішла на цей крок.
– Як Ви сприйняли те, що чоловік переїхав працювати в іншу область, не відмовляли його? Адже зараз пан Володимир практично постійно проживає на Тернопільщині.
– Розлука – це завжди важко, особливо непросто було на початках. Такий, знаєте, жіночий егоїзм спрацював, що він менше часу приділятиме сім’ї, будемо рідше бачитися, десь будуть виникати побутові питання, і я розуміла, що це все лягатиме на мої плечі. Але якщо ми прийняли таке рішення, то відступати нікуди, йдемо цією дорогою.
– Як вдається переносити тривалу відсутність другої половинки?
– Напевне, роботою від ранку до ночі. Чекаємо тих вихідних, щоби зібратися всією сім’єю та побути разом. Бо окрім того, що чоловік працює на Тернопільщині, ще й донька Анастасія навчається у Львові.
– Після того, як чоловік пішов у велику політику, став спочатку головою РДА, а потім ОДА, Ви перейняли на себе бізнес, яким він займався, і донині ним опікуєтесь. Як це бути бізнес-леді після стількох років роботи на держслужбі?
– Я би не сказала, що це було невідомістю для мене. Оскільки бізнес був сімейний, то постійно була дотичною до нього. Одразу включилася в роботу, як кажуть, закачавши рукави. Людина ніколи не знає, на що вона здатна, якщо не спробує. Я бізнес не розвалила, значить, з роботою справляюся (сміється, – авт.).
– Фактично Ви перша леді Тернопільщини, але людина не публічна. Чому вирішили залишитися в тіні чоловіка?
– Це дуже категорично сказано – в тіні. Кожен із нас живе у своїй стихії, чоловік – особа публічна, звичайно, його роботу потрібно висвітлювати у ЗМІ, соцмережах. Я ж займаюся своєю справою, намагаюся у бізнесі бути корисною. Ще коли працювала в Рогатинській РДА, закінчила магістратуру державної служби, працювала над кількома проєктами і далі продовжую над ними працювати. Тому кожен зайнятий у своєму напрямку. Але якщо є якісь заходи, куди нас запрошують як сім’ю, завжди намагаюся брати участь. Якщо є певні події, де Володимир просить, щоб я була, то планую роботу так, щоб обов’язково бути присутньою. Відслідковую в соцмережах заходи і сама пропоную чоловікові, що на них приїду. До прикладу, проща до Зарваниці, я залишила всі справи і побувала на ній.
– Щодо прощі, це була Ваша ініціатива взяти участь у ній чи Володимир Любомирович настояв?
– Чоловік повідомив, що адміністрація є одним з організаторів, а ініціатива була з його боку. Я вперше була на прощі у Зарваниці. Відчула дуже потужну енергетику, яку неможливо передати словами й описати, той дух єднання, спільну розмову з Богом. Усіх закликаю відвідати Зарваницю! Я вже, скажу чесно, з нетерпінням очікую наступної прощі.
– А загалом Ви людина віруюча, як часто ходите до церкви?
– Я з віруючої греко-католицької родини. Мене змалечку бабуся вчила молитов до Бога. Кожен мій день розпочинається і закінчується молитвою. Так вчимо нашу доньку. У зв’язку з пандемією і з життєвими перипетіями, не так часто зараз відвідую храм, хоча намагаюся щонеділі бути в церкві. У Рогатині є різні конфесії, але ми відвідуємо греко-католицький храм. Якщо ж мене запросять в інший храм, я ніколи не відмовляюся, адже Бог один.
«У нас немає образ, не буває такого, що не говоримо по два-три дні»
– Чи розповідає Володимир Любомирович Вам про свою роботу, питає поради у складних ситуаціях?
– Зрідка, але буває, що запитує поради. Він говорить, що я його найкращий союзник і найбільший опонент. Я багато всього критикую, але й порадити також можу. В нас так заведено: якщо я в чомусь сумніваюся, то запитую поради, знаючи, що чоловік компетентніший у деяких речах, і навпаки.
– Пан Володимир залишає «роботу на роботі» чи «бере з собою» додому?
– Я би дуже хотіла, щоби він приїжджав додому і був лише з нами, але так буває зрідка. Інколи Володимир у п’ятницю ввечері приїжджає, а в суботу через невідкладну ситуацію змушений їхати. Плюс постійні телефонні дзвінки. Тому робота в нас є і у вихідні, до цього я вже звикла.
– Як і в більшості сімей, бувають непорозуміння, сварки тощо? Як вдається виходити зі складних життєвих ситуацій?
– Ми не маємо часу на сварки (сміється, – авт.). Звісно, бувають певні непорозуміння, конфлікти, є свої погляди на певні події, але намагаємося знайти компроміс. Давно для себе вирішили: якщо виникають якісь питання, сідаємо й одразу обговорюємо, знаходимо точки дотику, тиснемо одне одному руки і пішли жити далі. Немає образ, не буває такого, що не говоримо по два-три дні. А напевне, на поступки я все-таки йду перша…
«Люди, які можуть мене розвеселити, завжди мають місце в моєму житті»
– Пані Ірино, багатьох цікавить, коли і за яких умов Ви познайомилися з майбутнім чоловіком?
– Це не було кохання з першого погляду. Ми познайомилися в Рогатинській гімназії, це були 90-ті роки. У Рогатині відновлювалась українська гімназія ім. Володимира Великого. З різних шкіл міста приходили туди навчатися. Так сталося, що ми опинилися в одному класі. У батьків Володі була дуже хороша бібліотека з творами, яких ніде не можна було знайти. Нам задали прочитати твір зі світової класики, і в нього вдома він був. Я попросила його позичити мені книжку. Він погодився, але з однією умовою, мовляв, ти прочитаєш і зміст мені перекажеш. Я погодилася, адже іншого виходу в мене не було. Після цього випадку ми здружилися, а згодом ця дружба переросла у щось більше.
– Чим Вас вразив юний Володимир Труш?
– Він завжди був розумним хлопцем. У нього весь час був присутній здоровий оптимізм. Також він міг за будь-якої ситуації розвеселити мене. А люди, які можуть мене розвеселити, завжди мають місце в моєму житті. Навіть зараз, коли Володимир помічає якусь напружену обстановку, намагається її розрядити жартом.
– Особисто чув від Володимира Любомировича, що зустрічався з Вами до весілля 6 років. Доволі тривалі стосунки, зараз таких не зустрінеш…
– Так, це тривало зі шкільних років, а на третьому курсі вишу одружилися.
– Пан Володимир навчався у Львівській політехніці, Ви – у Тернопільському педінституті. Відстань у 120 км не стала на заваді коханню?
– Як бачите, ні. Тоді зустрічалися практично лише у вихідні, коли з’їжджалися в Рогатин до батьків, інколи бувало, що я могла поїхати до нього у Львів або ж він до мене в Тернопіль.
– Як Ваші батьки познайомились із Володимиром Любомировичем і якою була їхня перша реакція?
– Вони знали, що ми дружимо, я завжди їм про нього розповідала. Коли ми навчалися в університеті, повідомляла батькам, що у нас все серйозно. Тому думаю, що вони були готові до того, що це буде щось більше, ніж просто дружба.
– Наскільки я знаю, Вам батьки справили два весілля…
– Тоді так було модно – в одному закладі була забава моєї родини, в іншому – чоловікова. Ми цілу ніч ходили від одних до інших. Це було дуже складно, важко, але ми були такі щасливі, що нам було все одно.
– Є така українська традиція: хто перший стане на весільний рушник, той буде керувати в сім’ї. Хто перший із вас на нього став?
– Разом! Я не пам’ятаю, хто, але нам у церкві і в РАГСі говорили, що ми маємо разом стати на рушник. Ми це знали, і тому так одночасно ставали.
– І немає такого, що хтось «пересмикує» у стосунках?
– Ви знаєте, я за гендерну рівність, але у нас чоловік – голова сім’ї. Ми завжди радимось, разом вирішуємо, але все ж він головний.
– Чи мріяли у дитинстві вийти заміж за політика чи депутата?
– Та ні, абсолютно. У мене були інші мрії, і вони не пов’язані зовсім із тим, щоби вийти заміж за якусь відому людину.
– Як часто навідуєтесь у гості до свекрів?
– Батько Володимира, на жаль, помер, лишилася тільки мати. Телефоную майже щодня. Інколи я приходжу до свекрухи, яку з перших днів називаю мамою, інколи донька, а коли випадає нагода, то всі разом. Але, напевне, мама хоче, щоб ми навідувалися частіше. З нею в дуже хороших відносинах. Також моя мама дуже любить свого зятя, й інколи складається враження, що вона любить більше Володимира, ніж мене (сміється, – авт.).
– Мешкаєте у приватному будинку чи в багатоповерхівці?
– У приватному будинку. Ще коли з Володимиром були студентами, то прийшли жити до батьків, бо на той час не мали власного житла. Потім так сталося, що батько помер, мати залишилася сама, і ми жили в батьківській хаті. Хоча її вже й не впізнати, адже повністю перебудована. Не хотіли будуватися десь в іншому місці, бо нам тут комфортно.
– У Вас також є родина на Тернопільщині, а саме на Скалатщині. Часто до них навідуєтесь?
– Тернопільщина мені рідна тим, що мій батько народився у селі Криве біля Скалата. Коли дідусь із бабусею ще були живі, то ми практично кожних вихідних до них навідувались. Часто бувала у родзинці Скалата – місцевому замку. Тоді він, щоправда, ще не був відреставрований, але його історію добре знала як із розповідей бабці, так і з історичних книг.
«Життя навчило сприймати критику від певного кола людей»
– Ваш чоловік – активний користувач соцмереж, можливо, через свою посаду. А чи Ви «зависаєте» в соціальних мережах?
– Не можна сказати, що «зависаю», але маю такий пункт у розпорядку дня і щовечора із соціальних мереж черпаю інформацію. А от активним дописувачем я не є, на це банально не вистачає часу.
– Чи читаєте критичні публікації про чоловіка і як на них реагуєте?
– На початках читала все – хороше й погане. Життя навчило сприймати критику від певного кола людей. Тому адекватно ставлюся до критики від людей, які розумніші від мене, досягли більшого, ніж я, успішніші за мене, яким я можу довіряти і від яких можу чогось навчитися. А якщо це критика будь-якого перехожого, то я стараюся на неї не реагувати.
– Де зазвичай відпочиває родина Трушів?
– Усе залежить від того, скільки ми зараз маємо вільного часу, а його, на жаль, дуже обмаль, і який у нас внутрішній ресурс. Буває так, що Володимир приїхав на вихідні, маємо 3-4 спокійних години, то просто сідаємо на велосипеди і їдемо до лісу. Дуже любимо гори, море, екскурс, тобто активний відпочинок. Якщо ти їдеш із хорошим настроєм, сім’єю чи з компанією, то місце відпочинку вже є другорядне. Раніше більше відпочивали за кордоном. Пандемія ж нас змусила переключитися і відкрити дивовижні місця Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини.
– Знаю, що Володимир Любомирович полюбляє активний відпочинок, навіть екстремальний, чи складаєте Ви йому компанію?
– Володимир довший час займався офроудом (їзда автомобілями по бездоріжжю, – авт.), і я, як кожна дружина, переживала. Але він завжди мене запевняв, що все має бути добре, і я йому довіряла. Коли у нього були професійні змагання, звичайно, нас із донькою там не було, це була більше чоловіча компанія. А бували любительські старти, то разом їздили. Донька десь у 5 класі навіть отримала грамоту як наймолодший штурман, а командою вибороли якесь призове місце. Але головне у тих вилазках для мене було побачити неймовірної краси природу.
– Ви навчались у Тернополі, напевно, мали улюблене місце відпочинку?
– Тернопіль взагалі дуже прекрасне місто. Моїм улюбленим місцем був і залишився став та його набережна. Це своєрідна фішка Тернополя. Також із подругами обожнювали проводити вільний час у парку «Топільче», який був недалеко від університету. На той час він був дуже доглянутий, у ньому росло багато троянд, такий розарій свого роду. Приємно було спостерігати за всією цією красою.
«Я не про бренди і моду, я більше за комфорт і стиль»
– Ви, як і більшість жінок, підбираєте чоловікові одяг чи все-таки поповнення гардеробу – це його парафія? Чи радиться, що йому одягнути на роботу?
– Зазвичай купуємо одяг йому разом, проводимо спільний шопінг. Володимир вибирає, яка річ йому сподобалась, а потім запитує мою думку, чи вона йому пасує. А що йому одягнути на роботу, то зараз простіше – діловий стиль і не дуже розженешся. Але бувають випадки, коли запитує, скажімо, яку краватку краще взяти.
– А наскільки Ви прискіпливі в одязі, це мають бути обов’язково брендові речі?
– Я не про бренди і моду, я більше за комфорт і стиль. Тому в гардеробі є брендові речі, а є з мас-макету, також дуже люблю вінтажні елементи. Обожнюю речі українських дизайнерів, у захопленні від молодих, творчих людей, як вони вибирають фактуру, тканину. Їхні речі можуть конкурувати на рівні з європейцями.
– Кожна жінка передусім – модниця. Скільки часу витрачаєте на походи до салонів краси тощо?
– Не можу сказати, що «зависаю» там кожен день, але як кожна жінка, звичайно, при потребі їх відвідую.
– Коли йдете в бутіки чи у салон, гроші берете у Володимира чи на жіночі дрібнички маєте власні заощадження?
– Я завжди працювала, тому на жіночі дрібнички грошей у чоловіка не просила. У нас були завжди дискусії на такі теми, оскільки Володимир намагався мене переконати, щоб більше часу приділяла сім’ї. Але через певний час ми дійшли компромісу, що я працюю і він працює. Тому на жіночі дрібнички я завжди мала свої гроші. Ну, звичайно, утримував і утримує сім’ю Володимир, на великі покупки кошти дає він. Адже на зарплату державного службовця не завжди можна було розігнатися, тому я би лукавила, якби сказала, що сама заробляла на все.
– Оскільки обоє працювали, то сімейний бюджет теж формували разом?
– Трішки не так. Чоловік формував сімейний бюджет, а свої зароблені кошти я витрачала на власні потреби (сміється, – авт.).
– Як ставитесь до національного одягу і чи є такий у гардеробі Вашої сім’ї?
– У нашій родині є така традиція, передавати національний одяг із покоління в покоління, який зберігаємо в спеціальній скрині. Бабуся передала моїй мамі, мама вишила мені, чоловікова мама вишивала внучці. Можу похвалитися, що і я вишила чоловікові сорочку. Надіюся, що й дитині ми це передамо. Також купуємо сучасні вишиванки. У нашій родині вишиванки – це щось більше, ніж просто вишита сорочка чи сукня, щоби їх одягнути, має бути до них настрій, натхнення, свято.
Полюбляємо носити одяг з елементами вишивки, коли буваємо за кордоном, і всі знають, що ти з України.
«Я не політична людина і до політики нічого не маю»
– Коли народилася донька, виникало питання, як її назвати. Це Ваша була ініціатива чи спільно вирішили?
– Ні, ми разом вирішили. У нас було декілька варіантів, але ми вибрали такий, що сподобався і чоловікові, і мені. Назвали донечку Анастасією.
– Анастасія зараз у такому віці, що може привести молодого чоловіка…
– Вона дружить із хлопцем. Але у неї зараз непростий період. Минулого року в неї було бажання скласти добре ЗНО і вступити до навчального закладу. Це їй вдалося, зараз навчається в університеті у Львові. Вона у нас дуже амбітна, високу планку собі ставить, мрії вибудовує. Але я розумію і як мама хочу, щоби донька мала хорошу сім’ю.
– Але онуків, напевно, ще не дуже хочете?
– Ви знаєте, ми нещодавно були в горах. Якраз тоді була гарна погода, комфортні умови і я запитала: «А що ми будемо робити через 10 років?» Було б добре приїхати у те саме місце, чоловік уже не був би на державній службі, а ми би просто сиділи, відпочивали, кайфували від життя і… бавили онуків. Звичайно, я онуків хочу, рано чи пізно це станеться…
– Чи вважаєте Ви себе багатою людиною?
– Так, я вважаю себе дуже багатою людиною. У мене здорова сім’я, ми пережили цей складний пандемічний рік, перехворіли без ускладнень. Вважаю, що здоров’я – це найбільше багатство. Якщо говорити про матеріальний достаток, то це поняття відносне. Є люди, які мають менше і вони задоволені життям, а є такі, що мають багато, але їм вічно чогось бракує. Я задоволена і тішуся тим, що маю. Прошу Бога, щоб до кінця життя так було.
– Чи є амбіції йти кудись вище, можливо, в політику чи ще десь?
– Ні, абсолютно. Коли працювала в адміністрації, політичні сили змінювались, скільки разів мені пропонували, але я говорила, що не є політичною особою і до політики нічого не маю. Є деякі плани, звичайно, треба удосконалюватись. Я завжди говорю, що в теперішній час, якщо ти маєш диплом, то це нічого не означає. Ти завжди повинен самовдосконалюватись, навчатися, доучуватись. У цьому плані я готова йти, тому й власне навчалася, навчаюся і планую далі на цьому не зупинятися.
БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ
– У сім’ї Трушів приготуванням страв займаєтесь безпосередньо Ви чи допомагає ще й чоловік?
– У нас в родині є донька, я, мама і тільки один чоловік. Це було би смішно, щоби він порався на кухні. Хоча Володимир дуже смачні стейки вміє приготувати. Тому якщо він має бажання, можливість або ми просимо, то із м’ясом займається тільки він.
– А від якої Вашої фірмової страви пан Володимир божеволіє?
– Ой, ви не повірите, це наші українські голубці. У мене таке враження, що він їх може їсти кожного дня.
– А вечеряєте вдома чи у власному ресторані?
– Зазвичай удома, зрідка у ресторані. Коли приїжджає Володимир, він каже, що у Тернополі може піти у кафе поїсти, а коли вже приїхав додому, то хоче нормальних домашніх страв.
– Як часто чоловік Вам дарує квіти?
– Не можу сказати, що кожного дня дарує, але часто. За стільки років спільного життя він добре вивчив, що я люблю весняні квіти: підсніжники, конвалії та мої улюблені мімози. Тому, напевно, найбільше квітів у нас в хаті навесні.
– А який останній подарунок чоловік зробив Вам на день народження?
– Останні 10 років, а можливо, й більше, ми вирішили, що на дні народження будемо дарувати емоції. Тобто період матеріальних подарунків уже перейшли. Тому в цей день хочемо одне одного чимось здивувати. Це може бути якась поїздка, квиток на концерт… Колись був такий випадок, що я дуже хотіла потрапити на концерт Вахтанга Кікабідзе. Чоловік мені зробив такий сюрприз – подарував квиток. Це може бути якась романтична вечеря, відпочинок удвох тощо. Оскільки на останній мій день народження у нас було обмаль часу, Володимир тільки приїхав на вихідні, то у нас просто була романтична вечеря.
– А коштовності на ювілейні дати дарує?
– Звичайно, що дарує. Але у нас так: якщо щось красиве побачили, хай там не буде річниця, воно нам сподобалось, просто беремо і купляємо.
– Як часто буваєте з чоловіком у театрі, на концертах, які не пов’язані з його роботою?
– Раніше завжди дозволяли собі ходити на такі дійства, хотіли, тим більше мали можливість. Ми любимо оперу, театр, концерти. Але тепер пандемія внесла корективи у соціальне життя, хоча, слава Богу, вже все починає відживати.
– Маєте власне авто чи користуєтесь автівкою чоловіка?
– Коли донька була маленькою, а чоловік працював в Івано-Франківську, раненько щодня їхав на роботу, а ввечері приїздив, без машини мені було дуже незручно. І якось прийшли до спільної думки, що нашій родині потрібно друге авто. З того часу я за кермом. Мій чоловік – фанат автомобілів, тому вони постійно у мене змінювались, на даний час користуюся BMW X5.
– Маєте якесь хобі?
– Я собі не раз таке запитання ставила. Є люди, які займаються вишивкою чи випічкою. А я от не можу так сказати. У мене – під настрій. Захопилася вишивкою – вишила. Можна сказати, що я люблю кулінарію, бо так би ресторан не відкрила. Завжди мушу внести щось своє, оскільки мені подобається щось випікати, готувати. Спорт теж люблю, влітку – велосипед, а взимку – лижі. Читати дуже люблю, особливо художню літературу.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Ірина Труш, Віталій Попович, дружина Володимира Труша
13298