До річниці загибелі на російсько-українській війні колишнього учня Жуківського ліцею імені Богдана Лепкого – Руслана Дидика з Бережанщини педагоги та учні організовують заходи, пишуть вірші, роблять презентації – аби жила пам’ять про Героя – бійця штурмового полку «Сафарі» Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють».
Руслан Дидик народився 7 листопада 1986 року на Бережанщині. У лютому 2023 року разом з іншими добровольцями став до лав Об’єднаної штурмової бригада Нацполіції «Лють». Жук – так кликали його побратими, бо він обрав позивний, співзвучний із назвою села Жуків, де минули його дитячі та юнацькі роки, де досі живуть батьки.
«Пам’ятаю Руслана допитливим хлопчиком, – пригадує класний керівник, а сьогодні директорка Жуківського ліцею Марія Василівна Волощук. – Він був старанним, мав багато друзів. Період навчання Руслана в старшій школі якраз припав на час становлення української державності. Для нього це було близьке, бо зростав у патріотичній родині. Особливу любов до всього українського йому прививала ще бабуся. Малим з іграшковою шаблею в руках він постійно говорив, що буде захищати Україну».
Дитячої обіцянки Руслан не зрадив. Коли на землю, де зростають його діти, прийшла війна, він прийняв важливе та обдумане рішення – стати до лав захисників. У розмові з батьком сказав йому про це першому. Від матері й дружини приховував свій намір, бо знав, що плакатимуть, відмовлятимуть.
«Він не зізнавався, що йде служити в «Лють», мабуть, боявся, що я не підтримаю його рішення, буду хвилюватися, переконувати не робити цього. І лише коли пройшов військово-лікарську комісію – тоді сказав», – розповідає дружина Тетяна.
Для матері, котра пробувала відмовити від такого рішення, у сина була тверда відповідь: «Я не буду чекати, поки москаль прийде на подвір’я вбивати моїх дітей».
Рідні знали, що заперечувати – марно.
У день від’їзду Руслан попрощався з дружиною та дітьми, переконавши їх залишитися вдома, бо було дуже холодно, а до місця, звідки планувався від‘їзд до навчального центру, поїхав з батьком та матір‘ю.
«Пам’ятаю, ми – на залізничному вокзалі, і хтось з його побратимів запізнювався. Це, мабуть, був знак, щоб побути нам довше», – згадує мама Марія Дидик.
Вона бачила хвилювання сина, відчувала його тривогу. Він тричі повертався, аби обняти рідних, і все просив, щоб їхали додому – прощання для нього було нестерпним.
«Він вийшов, обняв мене, а я такою малою стала в його обіймах, – не стримує сліз мати. – Мамо, все буде добре, – сказав. А мені ніби душу вирвали, і вона полетіла вслід за ним… Було недобре передчуття».
Під час телефонних розмов Руслан майже не говорив про службу. Міг батькові обмовитися і то з умовою, що про це не знатиме ні мама, ні дружина.
Найбільше за татом сумували трирічний Андрійко та п’ятирічна Марта. Своїх дітей Руслан любив невимовно, казав, що це його велике щастя. Чи не щодня дружині надсилав фото, відео саме для сина і донечки – з котиком чи собачкою, зі знайденою черепашкою чи пташкою на дереві. «Покажи дітям», – просив. Так хотів, аби вони посміхнулися.
«Діти для нього були усім, – розказує дружина. – Донечку називав своєю зіронькою, а син – це копія тата, такий же допитливий, жвавий».
Андрійко ще дошкільня, але Тетяна каже, що син дуже подорослішав, відколи загинув Руслан. Хлопчик розуміє, що тато не прийде, не обніме, але він щиро цілує фото, де є татусь, і пам’ятає його.
«Він мав чорне волосся і коричневі очі, – впевнено описує свого тата хлопчик. – Хотів стати футболістом, але не зміг, бо став поліцейським».
Марта не випускає з рук іграшкового хаскі – це подарунок від тата.
«Він був дуже добрий, завжди мені все купував», – ніяковіє дівчинка, але про свою дитячу мрію говорить впевненіше – вона хоче стати поліцейською, як мама з татом.
Місяці розлуки і великої надії на зустріч. Кожен ніс свій тягар, але віра, що скоро зустрінуться, додавала сил.
«Руслан дуже важко переживав смерть побратимів. У такі моменти йому потрібно було виговоритися. Бувало, пів ночі розповідав про те, що сталося з товаришем і картав себе, що не зміг допомогти», – згадує Тетяна.
Батько Ігор Маркіянович каже, що син дуже любив своїх побратимів. Незважаючи на молодий вік, він був для них вчителем – тримав дисципліну.
Дисциплінованість, наполегливість – ці риси були притаманні Руслану Дидику з дитинства. У шкільні роки він звертав увагу на професії, які були б пов’язані з правоохоронною діяльністю. Перед талановитим випускником відкривалися двері багатьох вишів, але він обрав Київський національний університет внутрішніх справ.
«Під час вступу було шість іспитів, – згадує батько. – Останній – іноземна мова. Я дуже хвилювався, коли один за одним виходили абітурієнти – і без зарахування. На одне курсантське місце тоді було вісім чи дев’ять претендентів. Руслан вийшов радісний – він склав іспит».
Бережанський райвідділ органів внутрішніх справ став місцем служби Руслана Дидика. Оперативно-розшукова діяльність – це те, що йому давалося найкраще. І він викладався на повну.
Про роки спільної служби згадує товариш, оперуповноважений управління карного розшуку Роман Білик: «Руслан був надійним напарником, другом, котрий завжди підтримував, допомагав, підказував. На нього можна було покластися у будь-яких умовах. Наша дружба ще більше зміцнилася, коли Руслан запросив мене стати хрещеним батьком для його сина».
Наполегливість, вдумливість, розважливість у роботі та романтична натура життєлюба – ця людина могла поєднувати непоєднуване. Але найголовнішою рисою Руслана була людяність. До нього тягнулися, з ним дружили, його поважали. У найскладніших ситуаціях він ніколи не опускав рук, підбадьорював тих, хто поруч. Мати згадує обіцянку Руслана про те, що він обов’язково повернеться з війни і вона доживе свій вік при ньому.
«Мамо, не плач, я повернуся, – обіцяв він мені, – витирає сльози Марія Григорівна, згадуючи останню зустріч з сином. – Тоді, приїхавши у коротку відпустку, він привіз додому берці. Я взяла їх, а вони такі тяжкі… Як же ж ти в них ходив, – питаю. А він мені: мамо, ти їх доглядай, пастою натирай, а я повернуся і буду в них вдома працювати. Я тепер дивлюся на те взуття і думаю: Руслане, берці твої не засохли – засихає моя душа».
Йому було лише 37. Молодий, енергійний, сповнений планів на майбутнє. Але все змінилося 6 вересня 2023 року. Під час евакуації поранених лютівець Руслан Дидик та п’ятеро його побратимів загинули від мінометного обстрілу поблизу Курдюмівки Донецької області. Україна втратила відважного захисника, батьки — люблячого сина, дружина – коханого чоловіка, діти – безвідмовного батька, а побратими — сміливого воїна, справжнього друга.
Листопад, на який так чекали Руслан і Тетяна, адже саме тоді коханий він мав прийти у відпустку, настав у вересні. Але такий гіркий та болючий.
«Перед його останнім виходом на бойові позиції ми мріяли про нашу зустріч у листопаді. Це був наш місяць, оскільки він народився 7, а я – 10 листопада. Руслан хотів мені сюрприз зробити і для себе приємність. Але не склалося… – не стримує сліз Тетяна. – У мене були погані передчуття. Десь за пів доби, як він пішов на завдання, я стала телефонувати його побратимам, потім знайшла телефони дружин інших лютівців, говорила з ними – усі були спокійні і переконували, що все добре. Але я не могла заспокоїтися, було відчуття, ніби всередині щось обірвалося – не можу описати цього стану. Після розмови з командиром підрозділу, де служив Руслан, зрозуміла, що сталася біда, хоча в трубку чула обнадійливі слова. На роботі бачили моє хвилювання, але я мовчала, лише постійно тримала в руках телефон, чекаючи на повідомлення».
Звістку, від якої пішла земля з-під ніг, Тетяна отримала від кума Івана Чоп‘яка. Чоловік не зміг вимовити ні слова, лише його погляд свідчив – сталася біда.
Але для родини це були ще не всі випробування – тіло Руслана понад місяць не могли забрати з поля бою через сильні обстріли.
Діти – єдине, що змушувало повертатися до життя. Тетяна розуміла, що не має права опускати руки і своїми стражданнями завдавати болю Мартусі та Андрійкові, адже Руслан цього б не хотів.
Невідомо, звідки взялися сили в цієї тендітної згорьованої жінки, але вона зробила немислиме – поїхала на Донеччину, щоб в морзі упізнати понівечене тіло коханої людини, і, не чекаючи результатів ДНК експертизи, мати змогу привезти його до рідних Бережан та похоронити.
Прощатися із захисником прийшли сотні людей. Останнім його місцем спочинку стала Алеї Героїв на кладовищі в селі Рай.
…Не зателефонує Руслан більше рідним і не скаже, що вже йде додому від Шевченка (на автобусній зупинці у селі Жуків стоїть пам’ятник Кобзареві і звідти пролягала його дорога до батьківського дому), не почує більше мама пісні про чорнобривці, яку їй наспівував син на порозі хати, не обнімуть тата Марта та Андрійко, не грітиме душу Тетяни їхній з коханим листопад. Нічого цього вже не буде. Буде інше життя.
Тетяна Дидик змінила професію і сьогодні продовжує справу чоловіка – одягнула поліцейську форму та працює дізнавачем у відділі поліції №1 міста Бережани. Донечка уже другокласниця. Захоплюється танцями, музикою, і, як тато, – малюванням. Синочок готується наступного року йти в перший клас і завзято грає у футбол за команду «Леви».
Посмертно капітан поліції Руслан Дидик отримав звання майора. Серед нагород – «Хрест Хоробрих» від Головнокомандувача Збройних Сил України, президентська відзнака «За оборону України» та звання почесного громадянина міста Бережани. А ще на стінах рідної школи встановлено пам’ятну дошку як спогад про подвиг поліцейського.
«Героїзм – це не щось абстрактне, а риса, притаманна нашим сучасникам, звичайним людям, котрі жили поруч з нами, але у вирішальний момент поставили інтереси свого народу, держави, вище за власні. Таким був наш Руслан Дидик», – каже класний керівник Марія Волощук.
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
4504