Чи знаєте ви, який рівень сьогодні мінімальної заробітної плати? А скільки з неї ви сплатите податків і яка сума «чистими» вам належить до виплати? Чи помічали, що з кожним зростанням «мінімалки» ціни на всі товари і послуги зростають ще більше, – так що на підвищену зарплатню ви можете купити менше, ніж раніше?
Насправді левова частина українців, радіючи кожному підвищенню «мінімалки», навіть не здогадується, що нічого доброго у цьому немає. Майже кожен найманий працівник ніколи не цікавився, скільки податків сплачує роботодавець з його зарплати, і у відповідь на запитання, який у нього оклад, майже завжди називає суму, отриману на руки.
У той же час кожне підвищення зарплатні грає на руку лише центральній владі, яка приписує «підвищення добробуту людей» собі в заслуги. Самі ж люди від такої милості уряду лише у мінусі.
Найперше слід врахувати, що мінімальна зарплата плюс усі податкові нарахування на неї закладаються в ціну кожного товару чи послуги: від «комуналки» до пального. Відтак виробник змушений піднімати ціни і через збільшення зарплати, і через подорожчання комунальних та логістичних послуг. А тому, отримавши більше грошей, українець не стає багатшим, а навпаки, адже ціни ростуть швидше, ніж його зарплата.
До прикладу, НБУ, прогнозуючи цьогоріч інфляцію до 8%, прямо визнає, що в тому числі вона пов’язана зі збільшенням витрат на оплату праці. «Зростання заробітних плат стимулюватиме нарощення споживчого попиту, але призведе й до збільшення витрат бізнесу на фонд оплати праці. Відтак бізнес компенсуватиме ці видатки підвищенням цін. Найбільше це відобразиться у сфері послуг, де оплата праці становить значну частку в собівартості», – йдеться у прогнозах Нацбанку. Насправді ж подорожчання найголовніших товарів (продуктів харчування та ліків) зросло і далі зростатиме значно вище, ніж на статистичних 8%. А це – головна складова видатків українців, особливо літнього віку.
По-друге, все важче роботодавцю втриматися на ринку, адже кожне зростання ціни знижує попит на його продукцію. Відтак він змушений вдаватися або до скорочення, або до часткової чи повної виплати зарплат у конвертах. І найманий працівник, який ніколи не цікавиться ні податками, ні майбутньою пенсією, охоче на це погоджується.
Погоджується, бо краще хоч щось у конверті, ніж нічого на ринку безробіття. За результатами опитувань, 64% людей, старших за 40 років, скаржаться на проблеми при працевлаштуванні через свій вік. Ринок усе більше вимагає молодої, бездітної і – дешевої робочої сили. Яка не переймається ані податками, ані майбутньою пенсією.
Але найгірше від «підвищення добробуту» пенсіонерам. За словами омбудсмена Людмили Денисової, 77% українських отримувачів пенсій уже сьогодні живуть за межею гуманітарної бідності. Тобто їхній дохід удвічі менший за фактичний прожитковий мінімум. Не жаліються хіба колишні судді, чия середня щомісячна пенсія становить 77 тисяч гривень. Решті ж доводиться вибирати між хлібом і молоком та дорогими ліками від тиску. Тому кожне збільшення «мінімалки», яке неминуче тягне за собою зростання всіх цін, – це черговий крок до повного зубожіння понад 10 мільйонів українців похилого віку.
Я не знаю, хто нарешті пояснив вищим силам у столиці цю просту арифметику, але там, нагорі, отямилися і вирішили принаймні перенести чергове зростання «мінімалки» з липня на грудень. Дасть Бог, додумаються і до тієї простої істини, що рівень зарплати повинен диктувати ринок. А малий та середній бізнес і так додасть податками до бюджету, якщо йому не заважати і не тиснути розпорядженнями про зарплату. А там, дивись, і ціни спиняться. Принаймні на 2 роки, допоки в новій передвиборчій гонці влада знову візьметься за «зростання добробуту» виборців, які ще залишилися в цій країні.
Та найголовніше, що корінь усієї цієї економічної вахканалії – у фінансовій неграмотності більшості простих українців. Адже у цивілізованих країнах кожен працюючий сплачує податки за себе сам. Платники податків знають, скільки їхніх грошей пішло до бюджету, і суворо контролюють, як влада ними розпоряджається.
У нас же податковий тягар покладений виключно на роботодавців. Самі ж наймані працівники, які і становлять більшість виборчого електорату, не цікавляться ані сумами, які за них сплачено, ані тим, куди і як ці гроші витрачають чиновники. Звідси і «краде, але щось робить», і результати виборів, коли до влади приходять не кращі.
Але ухвалювати закон про обов’язкову самостійну сплату податків ніхто не поспішає. Адже легше дурити голову українцям підвищенням «мінімалки», аніж постійно пояснювати, куди щезають їхні гроші з бюджетів.
Тетяна Вербицька, шеф-редактор «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: власна думка, колонка, Редактор, Тетяна Вербицька
37218