Чи можете Ви пригадати директора школи, у якій ви навчалися? У мене їх було два і обидва – чоловіки. Коли я вчився у початкових класах, наш класний кабінет межував з директорським. Він асоціювався ледь не із тюремною камерою чи кімнатою для допитів, а наша класна керівничка лякала учнів: мовляв, не будете чемними – відправимо до директора. Хоча діти його особисто не знали, однак змалку учням навіювали думку, що то якийсь бабайко, якого треба боятися. Тому на уроках ми сиділи нижче трави, тихіше води. Проте, на щастя, радянські методи навчання у школах помалу відходять у минуле, а з впровадженням гендерної політики тепер нікого не здивуєш тим, що керувати школою може не лише чоловік, а й жінка. Одна з них – Лілія Вавринів, котра нещодавно відзначила невеличкий ювілей – 10 років із часу, як обійняла посаду директорки Тернопільської загальноосвітньої школи №28.
У далекому 2013 році про віддалений навчальний заклад, який хоч і розташований в одному з найзаселеніших мікрорайонів міста, йменованому в народі «Аляскою», мало хто знали і навіть чули. Лілії Вавринів стала успішною освітянською менеджеркою, за цей період разом з очолюваним педколективом докорінно змінила імідж закладу і покращила в ньому освітянський процес. Нині ТЗОШ №28 стала другим рідним домом для її вихованців. Сюди щодня залюбки йдуть і звідси неохоче повертаються додому учні. У закладі постійно впроваджують сучасні педагогічні ідеї, які з ентузіазмом реалізують учителі школи. У чому секрет успішної діяльності очільниці 28 школи, спробував з’ясувати наш журналіст. Розмовляємо з пані Лілією про сучасних педагогів, роль директора/директорки у навчальному закладі та гендерні стереотипи в освіті.
Кабінет директора – місце, де можна поговорити про плани і життя
– Ліліє Анатоліївно, Ви маєте науковий ступінь. Чому у виборі між вишем і школою надали перевагу школі і чим для Вас є учительська професія?
– Відколи себе пам’ятаю свідомою людиною, ще десь із початкових класів, чітко усвідомлювала, що буду саме вчителем. Це було моєю мрією з дитинства і не розглядала якогось іншого фаху. Учительство навіть не можу назвати професією – це, як би голосно та високопафосно не звучало, дійсно поклик душі, місія у суспільстві, стиль життя!
– Ваш директорський кабінет, за словами учнів школи, став більш приємним місцем, а не приміщенням, де будуть сварити. То чи між Вами і учнями вже не існує дистанції?
– Звичайно, існує. І це – нормальне явище. Різні за віком, життєвим досвідом, статусом, відповідальністю, роллю у соціумі. Але це не означає, що між директором і учнем не можуть виникнути доброзичливі стосунки, побудовані на повазі. Кабінет директора – не тільки місце, де роблять зауваження, проводять бесіду з батьками та учнями, а й де можна обговорити шкільні новини, плани, пропозиції, просто поговорити про життя, людські цінності. І чай із цукерками такій бесіді не завада.
– Що можете сказати про гендерний баланс серед директорського складу шкіл? Адже поки що у закладах освіти все-таки переважають керівники-чоловіки.
– Така проблема і навіть несправедливість справді існують. Все ж наше суспільство більш позитивно налаштоване на керівника чоловічої статі. Він в уявленні – сильний, мужній, незалежний. Йому можуть пробачатися легкі погрішності. Жінка ж стереотипно уявляється як більш чутлива, вразлива. Як на мене, стать не має вирішального значення. Найважливіше для керівника – це відповідальність. Мудрим, справедливим, ініціативним, творчим, успішним може бути як чоловік, так і жінка. Пригадую, що навіть коли мене призначили директоркою, то були такі колеги, які вважали, що керівником школи має бути чоловік, його будуть сприймати серйозніше. Я не погоджуюся з таким твердженням і вважаю це дискримінацією, бо як жінка може бути дуже талановитою спортсменкою, відповідальною поліціянткою, так само вона може бути дуже мудрою керівницею, фаховою управліницею, менеджеркою, і це абсолютно не залежить від статі, а від особистих якостей самої людини. Гендерна проблема існує, але я думаю, що, поступово, впроваджуючи демократичні засади, ми будемо її позбуватися. При цьому хочу додати, що нині жінок-директорок у школах стає все більше.
Вигляд школи сприяє домашній атмосфері та гарному настрою учнів
– Теплі тони кольорів стін класних кімнат, коридорів та інших приміщень закладу створюють атмосферу, наближену до домашньої.
– Чому школа не має бути гарною? Чому вона не має мати якихось дрібничок, що піднімають настрій як учням, так вчителям і батькам та гостям закладу. Як може дитина хотіти йти до школи, коли її стіни пофарбовані у сірі відтінки. На мою думку, на якість освіти та навчально-виховного процесу впливає все. І такі дрібниці теж.
– При вході у школу можна побачити гасла: «Дім там, де ми», «Тут тебе раді бачити», розмальовані в коридорах ділянки для ігор під час перерв молодших школярів навіюють радість та надихають до здобуття знань.
– Якщо в дитини хороший настрій, вона й успішніше засвоюватиме предмети, і кращими в неї будуть стосунки з однокласниками, і не буде пасивною до життя класу та школи. Діти будуть гордитися своїм навчальним закладом, як зазначено у правилах школи, написаних самими ж учнями: «Я буду пишатися тим, що є учнем 28 школи!» Потім вони будуть гордитися, що він – батько своєї сім’ї, а вона – мама своїх дітей, а також, що в них – велика дружня родина і всі вони – громадяни України.
– Змінюючи освітній простір у школі, намагаєтеся, щоби він був багатофункціональний.
– Не так давно перемогли в конкурсі і беремо участь у проєкті «Змінитися за 7 місяців». Він передбачає підвищення кваліфікації вчителів певної команди, робота з учнями, батьками і вчителями. Також вивчали потреби учасників освітнього процесу нашої школи. Виявилося, що вони хочуть зміни простору в шкільній їдальні, і не тільки зміни простору, але й самої філософії. Вже було представлено проєкт зміни самої шкільної їдальні, яка мала би використовуватися не тільки для харчування, але і під інші потреби. Бо що ми маємо нині: поїли і після обіду їдальню закрити, там нікого немає. Її ж площу можна використовувати ще з якоюсь метою. Але такі конкретні капітальні зміни ще попереду, до літнього канікулярного періоду мали б їх реалізувати. Зараз це дуже актуально – коли освітній простір є багатофункціональний.
Ми ніколи раніше не задумувалися, що, наприклад, коридор на першому поверсі у нашій школі має близько однієї тисячі квадратних метрів. І він використовувався лише для того, щоби ним лише пройшлися. Зараз, коли робимо якийсь ремонт у школі, намагаємося, щоби простір могли б іще якось використовувати. Наприклад, плануємо облаштувати місця для усамітнення, для виконання домашнього завдання, читання чи заняття з дитиною, місця, де можна якось розвантажитися, поспілкуватися чи навіть випити якогось напою або з’їсти канапку. А не просто перейтися чи пробіглися коридором – і все…
Старшокласники радяться з директоркою щодо своєї професії
– Ви – прихильниця демократичної форми освітянського процесу, яку, власне, впроваджуєте в очолюваному навчальному закладі.
– Коли ми увійшли в програму «Демократична школа», я зрозуміла, що суть поняття «демократія» не знає ніхто – ані діти, ані батьки, ані вчителі. Чомусь вважається, що демократія – це вседозволеність, коли ми маємо право говорити все, що думаємо. Але це далеко не так. Тому дуже прикро, що йдемо до цивілізованого суспільства і євроспільноти, а самі чітко не усвідомлюємо, що це таке.
– Якими, на Вашу думку, в демократичній школі мають бути взаємини між педагогами і дітьми?
– Насамперед, вони повинні бути людяними. Коли у мене такі стосунки з дітьми, то я отримую масу задоволення. Вони розказують якісь свої потаємні мрії, радяться. Учні прислухаються до поради вчителя. Дитина пішла до мами, а через день тобі телефонує і каже: «Можна я до Вас зайду порадитися, куди мені вступати?» Тоді я кажу: дитино, рішення – за тобою, але розкладу по поличках, як це бачить доросла людина. Учень прислухається і згодом висловлює слова вдячності. Я не бачу нічого поганого, що можу випити з дітьми філіжанку кави, пригостити цукерками, зробити їм подарунок. А не чекати, щоби мені щось спрезентували. Це багато чому вчить дітей. Вони починають усвідомлювати, що це нормальні людські стосунки, які потрібно будувати скрізь, де вони будуть.
– Ліліє Анатоліївно, як Ви знаходите золоту середину між людськими взаєминами і процесом навчання та виховання дітей?
– Кожна людина навіть у найцивілізованішому суспільстві повинна дотримуватись певних правил. Тому між наставником і його вихованцем має бути певна дистанція. Коли вона буде порушена, то я зумію вирівняти ситуацію так, щоби не було дискомфортно ані мені як учителеві, ані учневі, ані батькам. Спроможні це зробити й більшість педагогів нашої школи.
– Раніше, Ви ще й викладали географію та економіку, нині ж зосередили увагу виключно на управлінській посаді…
– Не викладаю, бо, на мій погляд, це не розумно і не ефективно. Я зрозуміла, що директор не може розпорошуватися на багато функцій, тож або я хороший управлінець та освітній менеджер, або я хороший вчитель. Сучасні умови та технологічні й інші можливості вимагають ґрунтовної підготовки від вчителя. На це все потрібен час і, коли я на це буду витрачати час, то забиратиму його від того, щоби управляти і продумувати освітній процес шкільного середовища. Тому, вважаю, що директори-колеги не мають викладати, хоча спілкування з дітьми – це дуже важливо, водночас його можна замінити зовсім іншими формами комунікації, не тільки на уроках.
«Школа сьогодні має бути сучасною та цікавою для учнів»
– Звідки черпаєте всі ідеї для нових шкільних заходів і в чому секрет Вашої успішної освітянської діяльності?
– Звичайно, можна знайти безліч причин, щоби чогось не робити, а можна шукати можливості для реалізації нових проектів. Школа сьогодні має бути сучасною та цікавою для учнів. Тому є бажання щось змінювати, приймати та впроваджувати нове. Хочу, щоби школа асоціювалася з радістю, щасливим дитинством, викликала позитивні емоції, а до вчительської праці ставилися з належною повагою. Я не вважаю, що вже досягнула в освітянській діяльності вагомого успіху. Але секрет моїх певних здобутків, якщо можна так назвати звичайну педагогічну та організаційну роботу, досить простий – до всього потрібно ставитися з любов’ю! Я не можу просто сидіти, склавши руки, і розповідати, як все навколо погано, запитувати, чому в нас такий поганий уряд чи складна ситуація в країні. Ні, я буду робити все, що можу, що залежить від мене, щоб своїм прикладом показати, що і одна людина може щось змінити. І якщо нині я директорка навчального закладу, значить буду робити зі школи №28 хорошу сучасну школу.
– У школі, яку Ви очолюєте, запроваджене ноу-хау в оцінюванні старшокласників. Розкажіть про нього, чим воно особливе.
– Вже другий рік, як запровадили 200-бальну альтернативну накопичувальну систему оцінювання. У нас діти з 9 до 11 класів отримують не 12 балів, а за кожен вид роботи на уроці певну кількість балів. Сумуючи їх, в кінці семестру учні мають у межах 200 балів. І за певною шкалою вони переводяться у 12-бальну систему. Вважаємо такий метод оцінювання дуже прогресивним. На сьогодні вже три школи в Україні переймають наш досвід. Ми подали цю розробку на авторське право, а наші професори та науковці з педагогічного університету надавали для цього рецензію. Це своєрідна профорієнтаційна підготовка до профільної старшої школи.
– Очолюваний Вами педколектив працює не лише над оновленням форми освітянського процесу, а й над поліпшенням, відповідно до вимог часу, його змісту.
– Хочемо створити в школі освітній простір для цікавого навчання, для педагогічної свободи вчителя, для демократичних відносин між усіма учасниками освітнього процесу. Тому впроваджуємо багато нових ідей. Беремо участь у всеукраїнських та міжнародних проектах. Зокрема, науково-педагогічний проєкт «Інтелект України» дає можливість учням отримати необхідні навички роботи з інформацією, розвитку пізнавальних процесів, якостей особистості. Результатом є участь вчителів та учнів у конференціях та проектах різного рівня, формування позитивного іміджу закладу, виховання та мотивація творчого та відповідального вчителя, здатного реалізувати своє право на академічну свободу. Вдале поєднання традиційних та інноваційних технологій навчання робить освітній процес цікавішим для учнів. У нашій школі 15 класів навчаються за програмою «Інтелект України» (1 по 7 класи – по два класи і один – 8 клас). Кожного року залучаємо по два класи у цей проєкт. Це дуже крута і класна програма: вчителі, які спробували навчати по ній дітей, не хочуть переходити до попереднього свого досвіду.
Нещодавно у нашій школі започаткували проєкт «Зелений город». Його суть полягає у розвитку шкільного соціального підприємництва. Біля школи в нас є парник, де наші учні розводять мікрозелень, яку продаватимуть. 10% з продажу йтиме на потреби ЗСУ, а решта з заробленого учні мають вкладати в підприємницьку справу. Це бомбезно, адже діти навчаються отримувати практичні навички з підприємництва, які їм однозначно будуть корисні в житті.
Також у школі є класи з інклюзивною формою навчання, де створюються умови для особистісного розвитку дітей з інвалідністю.
– Зважаючи у яких умовах нині живуть і навчаються діти, чи є у Вашій школі проєкти з соціально-психологічної підтримки школярів?
– Наша школа бере активну участь у проєкті «Хібукі-терапія». П’ять класів (приблизно 150 дітей) працює за цією ізраїльською методикою. Кожна дитина має іграшкового собаку хібукі. Усі свої переживання вона переносить на цю собачку, піклуючись про неї. Таким чином забирає із себе негативні емоції. Діти цю собаку-обіймаку можуть чіпляти собі на шию, на руку, чи просто з нею обніматися. Скажу чесно, одна така собачка живе у мене в кабінеті і я теж із нею інколи обнімаюся, коли дуже важко.
Також у нас вже є один сертифікований тренер і ще кілька вчителів пройшли соціально-емоційне та етичне навчання. У теперішній час в освіті на перше місце виходять емоції. Тому що вони пов’язані з війною, і ми не повинні про них забувати. Адже діти стресують, батьки стресують, вчителі стресують, маємо постійні тривоги, постійну евакуацію у сховища, і це соціально-емоційне та етичне навчання зараз як формування м’яких навичок щодо сучасних реалій.
Також ми зробили для учнів 2-3 класів школу повного дня. Тобто діти цих класів спершу навчаються, а потім роблять уроки, харчуються, ходять на прогулянку, відвідують гуртки, тощо. Це дуже зручно як для школярів, так і для батьків, тому що дитина приходячи додому – відпочиває, спілкується з батьками, ті не зляться за незроблені уроки. А ще ми даємо можливість дітям для додаткових занять, починаючи від шахів і закінчуючи театральним мистецтвом, щоби мати всебічно розвинутих дітей.
Значний відсоток учителів не бояться і прагнуть впроваджувати зміни
– Ви впроваджуєте новітню форму освітянського процесу. Але це, незважаючи на Ваші знання, здібності та ентузіазм, зробити самостійно неможливо.
– Цей процес не буде швидким та легким, бо має докорінно змінитися свідомість усіх учасників освітянського процесу – учителів, учнів і їхніх батьків. Тому що є багато людей, які звикли працювати по-старому. А невідоме їх лякає. Однак є вже значний відсоток учителів, які не бояться і прагнуть впроваджувати зміни. Є, звичайно, пасивніші, як у кожному колективі та в суспільстві. Але загалом весь учительський колектив працює для досягнення однієї мети – зробити школу кращою.
– І, власне, цим Ви разом з однодумцями закладаєте основу не лише під майбутнє 28-ої школи, а й загалом цивілізованого суспільства?
– Ми до цього прагнемо, бо впровадження демократичних засад не залишиться у рамках школи. Уже зараз наші вихованці їх поширюють у своєму оточенні, в сім’ї. А випускники перенесуть їх у свої вищі навчальні заклади, на роботу, в громадські організації.
– Отже, своїм прикладом Ви спонукаєте підлеглих до новаторства в освітянській сфері й активності як у робочий, так і позаурочний час?
– Кожен вчитель, кожен працівник 28 школи виконує свій обсяг роботи, але не лише той, за який йому платять гроші, а значно більше, щоби покращити і освітянський процес, і школу загалом. Тобто вони бачать, що щось робиться у тому чи іншому напрямку, і до цього без примусу долучаються. Зокрема, активно готуємося до реформи старшої школи, щоби в майбутньому стати профільним і академічним ліцеєм. Тому в нас є зараз активна співпраця по різних напрямках з Малою академією наук (МАН) у Києві. Якщо на перших порах я закликала педагогів до участі в загальношкільних позаурочних заходах і справах, то зараз так уже запустився механізм, що мені вже самій треба наздоганяти їх.
– Освітянська галузь Тернополя завжди була багатою на педагогів-новаторів, але влада і суспільство не завжди підтримували, а інколи й навпаки – протидіяли у реалізації їхніх планів і задумів.
– Очільниця освіти нашого міста Ольга Похиляк не лише не перешкоджає, а всіляко сприяє впровадженню нових прогресивний ідей та програм у освітянський процес як нашої, так і всіх інших шкіл Тернополя. Ольга Петрівна завжди підтримувала мене, коли необхідно було десь поїхати, запозичити новаторський педагогічний досвід і потім впровадити його в нас. Ну а свідченням тому, що наші новації позитивно сприймає громада Тернополя, – це щорічне збільшення кількості учнів у нашому навчальному закладі.
– Як Вам вдається поєднувати роль дружини, матері, доньки, директорки школи?
– Завдяки рідним та близьким людям, сім’ї – батькам, чоловікові, дітям, де кожен має особистий простір, можливість для самореалізації, де панує любов, турбота, взаєморозуміння, взаємопідтримка і щира радість за успіхи і досягнення інших. Найрідніші люди розуміють мене, підтримують і найголовніше – ніколи не дорікнуть, що ти витрачаєш свої ресурси, час, здоров’я для того, щоби зробити кращою школу, вдосконалити себе як освітянина.
З кожним роком українки все більше ламають суспільні уявлення про «чоловічі» та «жіночі» професії, про те, що чоловіки на керівних посадах ефективніші та інші стереотипи, які побутували впродовж багатьох років. До прикладу, за інформацію керівниці департаменту освіти і науки Тернопільської обласної державної адміністрації Ольги Хоми, на сьогодні 48% керівного складу у закладах освіти Тернопільській області (загалом на Тернопільщині функціонує 584 школи) становлять жінки…
Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки: 28 школа, Лілія Вавринів
13349