Інтервю з нападником ФК “Тернопіль” Артуром Дорі, якого ПФЛ спільно зі Sport Arena визнали Героєм 11-го туру у першій лізі.
Артур Дорі не потрапив навіть на перший літній тренувальний збір ФК Тернопіль, адже тренерський штаб Івана Марущака не побачив у футболістові перспективи. Та й так званих «своїх» гравців новий тренер привіз достатньо. Але вже на другий збір Дорі було довикликано, адже нападаючих не вистачало в обоймі команди. Попри це, на полі він з’явився двічі на заміну. Але його третій вихід став епічним – у домашньому матчі 11-го туру Дорі відзначився двома голами у ворота “Арсеналу-Київ”, які допомогли здобути першу перемогу ФК “Тернопіль” у першоліговому сезоні. Найцікавіше, що в запасі тернополян на цей матч було лише двоє гравців, один із яких здоровий. Тому Дорі й отримав свій шанс, хоча навряд чи міг передбачити найбільший оптиміст такий перебіг подій. Дійсно, казка.
Дзвінок кореспондента Sport Arena застав Артура у тролейбусі, на якому він саме їхав на тренування ФК Тернопіль.
— Нічого незвичайного в цьому не бачу, – сказав футболіст, якого ПФЛ спільно зі Sport Arena визнали Героєм 11-го туру. – Готовий на тренування хоч і пішки ходити, аби прогресувати і розвиватися у своєму захопленні. І в цьому для мене дійсно важливо визнання журналістами, було багато дзвінків після матчу з привітаннями. Зрозуміло, що моя поява на полі стала малоочікуваною. Зрозуміло, що хотілося відзначитися. Ці голи стали для мене дебютними, думаю, не останні. Хочеться і далі нести користь своїй команді і Тернополю.
— Де ви народилися і хто ваші батьки?
— Я народився у мальовничому селі Королево, Виноградівського району, Закарпатської області. Мама працює вчителькою початкових класів у селі, а батько – на залізниці. Мама в дитинстві займалася легкою атлетикою, батько грав у футбол, але це було на любительському рівні.
— Як потрапили у футбол?
— Скільки себе пам’ятаю, марив м’ячем, любив навіть з ним спати. Зважаючи на високу стартову швидкість брав участь у змаганнях з легкої атлетики, але великих здобутків не мав. У футбол грав спочатку за село на район, область. Мій перший тренер Михайло Омелянович Гоздок поступово мене підводив до дорослого рівня і я навіть отримав запрошення зі школи-інтернату Ужгорода. Але хоч батьки і погодилися, щоб я їхав, але в останній момент рішення так і не ухвалили.
У 2013-му я грав за Севлюш із Виноградового, набирався досвіду серед дорослих. А за рік я вже був на перегляді в ФК Тернопіль, адже в цьому місті я планував навчатися у ВУЗі. Це було в кінці липня 2014 року, тоді Василь Івегеш прийняв рішення в той же день зарахувати мене до команди. Зараз я навчаюся на третьому курсі педуніверситету.
— Ви чекали свого шансу у студентській команді?
— Тренувався з першою командою, потрапляв у заявку, навіть, на заміну виходив, але здебільшого. Але все ж ігрову практику отримував у складі ФК Тернопіль-Педуніверситет, з яким цього року стали чемпіонами України серед ВНЗ.
— До цього епічного матчу з “Арсеналом” ви лічені рази потрапляли до складу цього сезону. Це тяжіло над вами?
— Ставився з розумінням до вибору тренера, адже саме він відповідає за результат і знає, хто на той чи інший момент є сильнішим. Для мене головне було не особисте досягнення, а командний результат. Зрозуміло, що результат був не дуже втішним, тому психологічно дуже важко таке витримувати. Декілька матчів не потрапляв навіть до заявки, то цього року це був мій лише третій вихід на поле.
— На якій позиції краще за все себе відчуваєте?
— У Тернопіль приїхав у якості центрального нападника, саме на цій позиції я грав усе своє життя до того. Але вже доводилося грати і фланговим захисником, але вже зараз мені подобається грати крайнім півзахисником.
— Як швидко пробігаєте 30 метрів?
— Чесно кажучи, цього року через складну ситуацію з тренерським штабом, тести не здавали. Але два роки тому 100-метрівку пробігав за 11,6 сек. Зараз, гадаю, вже зможу швидше.
— Що говорив тренер перед тим як випустити вас на заміну?
— Я мав за наших атак пресингувати центральних захисників, сподіваючись на вдалі дії партнерів. Я повинен був шукати вільні зони, вриватися в них і завжди тримати в напрузі захисну ланку суперника. Ну і, звичайно, чекати свого шансу під час наших контратак.
— Виходить, в обох голах ви виконали установку тренера?
— Я завжди прислуховуюся до тренерів, тим більше, сам скоро стану педагогом. Та й партнери зіграли кращим чином. Перший м’яч сподобався, адже атаку почав наш голкіпер Віталій Мирний, Сергій Полянчук протягнув м’яча 15 метрів і віддав мені передачу, а вже першим дотиком влучив голкіперу суперника поміж ніг. У другому голі я вдало зіграв на добивання.
— Напевно, кращих емоцій ще не відчували?
— Це було як уві сні. Півночі не спав, прокручував у голові моменти, забиті м’ячі. Дійсно, велика радість для мене. Ми майже рік не вигравали і добре, що я зміг принести команді перемогу. Вболівальники на неї точно зачекалися. Більше сподобався перший гол, який додав сил команді, ми понеслися вперед і більш вдало почала грати у контратаках.
— Як вважаєте, ці голи треба було забити відразу, щоб ейфорія не спричинила зворотній ефект?
— Я не з тих людей, хто може через локальну вдачу впіймати зірку чи знизити до себе вимоги. Тренер нам одразу сказав, що маємо забути цей результат і думати про наступний матч. Нас очікує виїзд до Полтави, маємо налаштуватися на цю важку для гру. Зрозуміло,що настрій буде набагато кращий, але все ще буде важко. На жаль, нині кадрова ситуація в команді більш ніж складна.
Прес-служба ПФЛ
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139