Які б слова підібрати, щоб описати цю особистість? Вона настільки харизматична, що без неї не існував би Тернопільський драматичний театр. Про Люсю Степанівну Давидко можна говорити багато, оскільки для тернополян і не лише для них вона є надзвичайно відомою. Її творча родзинка й молода енергія запалює наші серця, а житейська мудрість виховує і змушує задуматись над багатьма речами. Театральний доробок актриси налічує понад 100 зіграних ролей, серед яких усім відома онучка Діда Мороза – Снігуронька. Про молоду Люсю Давидко та її Снігурку 70-х читайте в нашому новорічному інтерв’ю.
– Пані Люсю, про Вас у Тернополі знають майже всі. Але ось, на жаль, я не місцева, тому лише зі слів моїх співпрацівників дізналася, хто ж Ви така. Можливо, ще є такі, як я, тому розкажіть їм коротко про себе.
– Народилася я 18 листопада 1948 року в Тернополі у сім’ї робітника. У школі виступала в драмгуртку, читала поезії на олімпіадах, мріяла стати артисткою. У 1963 році поступила на навчання до театральної студії при Тернопільському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Тут слухала курс майстерності актора в Ріми Степаненко, на студійній сцені успішно зіграла роль Марусі («Дай серцю волю, заведе в неволю») й Анісії («Влада темряви»). Після закінчення студії в 1965 році мене прийняли до акторського складу театру. Тут я працюю і до сьогоднішнього дня.
– Знаємо, що Ви прекрасна бабуся й уже прабабуся…
– Мої онучата вже дорослі, а правнуки ще маленькі. Остапчику майже 6 років, а Мартусі – 2,5. У День Святого Миколая вони під подушкою щось шукали. Марта не дуже, але Остапчик усе говорив: «Дивись під подушку». Як побачили там іграшки, то одразу почали веселитися. Остап хотів роботів, які б’ються, Миколай їх приніс. Як вони з них сміялися… Але все одно вони не розуміють, що таке Святий Миколай, Дід Мороз чи Снігуронька. Вже коли зрозуміють, то буде запізно.
– Ви бачили себе деінде, окрім акторства?
– Ніде. Вже змалечку мене запитували: «Ким ти хочеш стати в майбутньому?» Я все відповідала: «Артисткою». І це так було з 5-ти років. У моїй родині артистів не було, але я хотіла нею стати і мені це вдалося. Вже й у дворі мене артисткою називали. У дитинстві ми у щось грали і всюди я брала участь.
– Скільки загалом ролей зіграли у Тернопільському драматичному театрі?
– Ой, дуже багато. З 1965 року… Десь більше 100 ролей.
Загалом Люся Степанівна зіграла такі ролі: Наташа («Шлях до сина» О. Корнієнка), Тетяна, Рахіра («У неділю рано зілля копала», «Земля» за О. Кобилянською, Пепіта («Вільний вітер» І. Дунаєвського), Софія, Варка, Харитина, Ваніна («Безталанна», «Наймичка», «Житейське море» І. Карпенка-Карого), Мавка («Лісова пісня» Лесі Українки), Маруся («Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького), Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Валерія («Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі), Роксолана (однойменна п’єса за романом П. Загребельного), Гертруда («Гамлет» В. Шекспіра), Пані Оргонова («Дами і гусари» А. Фредро), Дженнет, Елейн, Боббі («Останній палко закоханий» Н. Саймона).
«Ну Ви така молода. Якщо Вам не вдасться зіграти ролі, то тоді у Вас кар’єра не складеться»
– Яка, на Вашу думку, найкраща вистава, де Ви себе найвиразніше показали?
– Це важко сказати, тому що все залежало від віку, коли я прийшла на цю роботу. На початку своєї театральної кар’єри я зіграла роль Тетянки у виставі «У неділю рано зілля копала» за О. Кобилянською. На той час ще вчилася у студії і там уже мене вводили у готову виставу. Думаю, що найвиразніше показала себе тут. Зі мною були надзвичайно сильні актори, режисер, яка все розказала, контролювала дії, наглядала, як я виконую поставлені нею завдання. Впевнена, що перша роль була вдалою. Мій покійний чоловік Тадей Давидко, коли ми з ним познайомилися, ще тоді разом не були, казав: «Ну Ви така молода. Якщо Вам не вдасться зіграти ролі, то тоді у Вас кар’єра не складеться. Може, відмовтесь…». А я подумала, чому маю відмовлятися? Чого кар’єра має не скластися? Тоді була такою впевненою в тому, що це моє.
– Відомо, що у Вашій біографії є сторінка, де Ви зіграли Снігуроньку. По-люблячому Вас називають найстаршою снігуркою Тернопілля. Пам’ятаєте цей час?
– Звичайно пам’ятаю. Прийшла в театр і якось так раптово трапилось… Я була молодою, красивою. Розумію, що тоді вибирали за мовою, зовнішнім виглядом. Кожного року нам шили костюми. Не знаю, хто саме цим займався. Але ось Снігурка з Дідом Морозом не були на Новий рік. Ще тоді святкували День зими, це було десь у середині січня, коли розпочиналися люті морози. Пригадую той час, як на кутківецькому пагорбі палили ватру, запрошували різних персонажів, пов’язаних із зимою. Ми читали різні вірші, водили хороводи, грали у цікаві забавки. Крім цього, стояли різні генделики, де можна було з’їсти шашлик, випити 50 грамів. На святі збиралася еліта міста. Це було так весело, класно. Багато моїх знайомств із людьми Тернополя відбувалися саме на святі зими, тому що кожен вважав за честь запросити до себе Снігуроньку. Дійство закінчувалось, і у ці люті морози йшла попри озеро додому, оскільки тоді жила на вулиці Танцорова. Всі веселилися, сміялися, було багато людей, хто на санчатах, хто на лижах чи ковзанах. Це організовували не один рік. Усі любили відзначати День зими.
– А чи були, крім Вас, ще якісь претенденти на цю роль?
– Можливо, в Тернополі й були, але в нашому драматичному театрі не було. Вже після мене обирали молодших актрис. Не пам’ятаю їх, але була така Світлана Харишко. Але я була затверджена головною Снігуркою.
– Скільки Вам тоді було років?
– На той час мені було 18 років.
– Які емоції пережила молода актриса?
– Дуже добрі. Мені взагалі не було страшно. Справа в тому, що театр – це моя сутність, акторська робота, в якій довіряють. Мусила вивчити текст, тоді ж у папірці не дивилися. Повинна була слідувати й підтримувати новорічний настрій. Роль Снігуроньки я сприймала як частинку своєї роботи. До речі, навіть сьогодні багато людей знають і пам’ятають, як я її грала.
– А хто був Дідом Морозом?
– Тоді був Михайло Безпалько, дуже хороший партнер.
До слова, Михайло Безпалько – рекордсмен України. 65 роки зі своїх 83-х актор Тернопільського обласного академічного драмтеатру Михайло Безпалько “працює” Дідом Морозом, 28 – Миколаєм. У репертуарному списку артиста понад дві сотні різнопланових ролей, однак Дід Мороз і Святий Миколай – зоряний час Михайла Антоновича. До новорічних і різдвяних свят актор готується цілий рік і не втомлюється удосконалювати образи. У театрі його називають “генеральним” Миколаєм.
«Я живу сьогоднішнім днем, мріями, своїм життям»
– Напевно, у ті часи діти більше вірили у дива, ніж зараз. Сьогодні дітей Снігуркою вже й не здивуєш, на жаль. Чи не так?
– Ну зараз Снігурок уже й немає. Не думаю, що ті маленькі діти, коли цього не бачили й не знали, зараз вірять у цю героїню. Для них це зовсім нове, то як вони можуть тужити чи сумувати за цією Снігуронькою.
– Чесно, хочеться дуже повернути той час назад. Подивитися, як колись було, проаналізувати…
– Для мене роль Снігуроньки не є спогадом. Я живу сьогоднішнім днем, мріями, своїм життям. Але ось ви прийшли і запитали в мене, то я згадую все. Це було просто супер! Ішли з того пагорба, люди поруч, всі гукали: «Снігурочка, Снігурочка, привіт». Ми так веселилися. Приходили веселі, радісні, щасливі додому, з рожевими щічками.
– На той час, коли Ви грали, якими рисами характеру повинна була володіти Снігуронька.
– Мова не йшла про риси характеру. Це було загальне сприйняття тієї вигаданої особи. Вона мала бути гарною, красиво одягненою, стриманою, доброю, позитивною, ходити біля свого дідуся. Ось таким було завдання Снігурочки.
– Переконана, що сучасні Снігуроньки відносно своєї роботи не настільки важливі, як Ви свого часу. Адже на Вас багато хто рівняється й перед талантом схиляються…
– Дуже приємно. Звичайно, якщо ще є люди, які були на тих святах, то у їхніх спогадах залишилася моя роль. Я зараз тільки щось починаю говорити, то всі так: «Ой, пані Люсю». Впізнають мене по голосу. Звичайно, це приємно. Наша театральна робота є публічною, тому, як запам’ятовують акторів, це дуже приємно.
– Що можете побажати нашим читачам у Новому 2022 році?
– Перш за все хочу побажати миру. Щоби скінчилася ця війна, вимер коронавірус, який приніс стільки біди нашій планеті. Щоби були здоровими люди, сильні духом. Щоби все у них добре складалося. Ми залежні від багатьох факторів. Колись учасники війни говорили за столом такі слова: «За мир у всьому світі!», а я все думала: «Боже, та в нас він є, для чого ті слова говорити?» І як тільки у нас почалася війна, то зрозуміла, настільки вони є важливими. Крім цього, бажаю, щоби жили у статках, добрі, не втрачали одне одного. Хочу, щоби було більше позитиву, оскільки він на всіх теренах, які є зараз, зникає…
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Люся Давидко, найстарша Снігуронька Тернополя
4163