«На щиті зустріли жителі Тернополя 31-річного парамедика батальйону «Госпітальєри» Віктора Пасічника, який долучився до нього ще у 2014 році. Учасник першого екіпажу нашого батальйону. Кавалер ордена «За мужність». Госпітальєр. Воїн. Він кидався в бій без вагань, із чіткою метою: врятувати життя. Він однаково рішуче бився і з фізичним ворогом, і з невидимим – смертю, що прийшла забирати бійців. І завжди перемагав. Сьогодні ми несемо пам’ять про побратима і його чин на цій землі. Герої гинуть, рятуючи інших. Пам’ятайте про нього», – написала Яна Зінкевич, народна депутатка України, командир батальйону «Госпітальєри».
Віктор народився 5 березня 1993 року в селі Саранчуки Тернопільської області. Після школи навчався в Тернопільському технічному університеті за спеціальністю інженер-механік. У 2014 році, коли ще був студентом, пішов на війну добровольцем, долучився до «Госпітальєрів». Тоді йому був 21 рік.
В АТО «Ведмідь» брав участь у боях біля Савур-Могили на Донеччині, а також за населені пункти Карлівка, Піски, Тоненьке, Водяне, Станиця Луганська.
«У мене не було такого, щоб приймати якесь рішення – йти чи не йти. Я знав, що буде війна і я піду. Я більше очікував готовності, аніж рішення. Тому рішення не приймалося, воно було прийняте ще десь давним-давно, коли тільки формувався мій характер», – казав Віктор.
На сході України чоловік воював до 2016 року, а після демобілізації поїхав працювати за кордон, об’їздив майже всю Європу, остання робота була в Бельгії.
Перед початком повномасштабної війни Віктор повернувся додому у відпустку. Після 24 лютого 2022 року захисник знову взяв зброю до рук. Він долучився до 67-ї окремої механізованої бригади Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». У роті вогневої підтримки батальйону імені Тараса Бобанича був кулеметником. У 2022 році звільняв Київщину, Чернігівщину, брав участь у боях за Харківщину, воював у Серебрянському лісі на межі Донецької та Луганської областей.
«Я ні на мить не сумніваюся у перемозі України. Я вірю, що ми вже перемогли, оскільки ми показали світові, хто ми є, показали ворогу, що ми вміємо постояти за себе. Я бачу, як у кожного свідомого українця відбулася українізація. Тому я не сумніваюся в нашій перемозі», – говорив «Ведмідь».
Та 9 вересня 2024 року захисник загинув у бою на Донеччині…
Попрощатися із військовим прийшли рідні, друзі, побратими, односельчани.
«Якщо ви не знали «Ведмедя», то не могли відчувати, що таке справжня добродушність, щирість, мудрість, творчість, сила, любов і дружба. Юнацькі табори, мандрівки, вишколи, вечори під гітару. Піски, Савур-Могила, Київщина, Ізюм, Бахмут, Торецьк, Оріхово-Василівка, Часів Яр і ще безліч просторів Донбасу, якими пройшли разом. …Ми всі знали Віктора як осередок добра, як людину, яка робила неймовірні речі. Він був прикладом відваги, був серцем нашого підрозділу, без якого більше не зможемо нормально дихати», – сказав про бійця його командир Назар Сарабун.
«З Віктором ми познайомилися у 2023 році в Лимані. Ми приїжджали до хлопців і коли виходив «Ведмідь», то я розумів, що атмосфера на цілий вечір вдалася. В ньому було дуже багато життя», – поділився спогадами капелан Ярослав Яготін.
«Це була душевна людина, він міг вирвати із себе душу й просто віддати. Головне, щоб той, хто поруч, був щасливим. І йому було легше, коли люди збоку були веселі. У боях на ту людину можна було покластися. Ти знаєш, що де б ти не був, як би тобі важко не було, він ніколи тебе не залишить», – додав побратим на позивний «Гром».
Ще за життя Віктор Пасічник був удостоєний ордена «За мужність» III ступеня.
Поховали військового на Алеї Героїв Микулинецького цвинтаря у Тернополі.
Честь і шана!
Фото: з архіву Віктора Пасічника, Катерина Драпʼята, Суспільне.Тернопіль
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
4139