Марині було 18, а Володимиру – 23. Вони познайомились у дитячому садочку, дівчина там була на практиці. Володимир – статний чоловік, архітектором працював. Та й якось так вийшло, що він приїхав у садок. З того моменту й розпочалася вся історія їхнього життя. Її розповіла мені моя бабуся, оскільки це сталося з нею.
Ось знову не можу заснути. Чоловік уже другий сон бачить, а я йому заздрю, аби до подушки – і вже спить. Думаю, полину я думками у минуле, пригадаю перше наше з ним знайомство. Але це не було знайомство – просто побачила…
– У кінці сімдесятих мене і ще двох однокурсниць педагогічного училища відправили на практику в колгоспний дитячий садок. Ніхто з нас у стороні Ямполя не був, і ми не уявляли, як взагалі виглядає це селище. Тому спочатку з’їхались у Хмельницький, а тоді сіли на прямий автобус до Ямполя. Довго їхали – ніби на кінець світу. Прибули на зупинку, запитали, де контора колгоспу, виявилось, це другий кінець селища. З усіма речами попрямували туди, лише 3 км треба було пройти, – пригадує моя бабуся
«Я мовчу, бо у мене в направленні назва садочка, куди мене і направив голова»
За 30 хвилин дійшли до місця призначення. Спочатку зайшли до приймальні голови колгоспу, там зачекали, коли нам дадуть добро працювати. А тут заходить молодий хлопець. Високий, чорнявий, стрункий. Я глянула і подумала: «Якби він зі мною ходив, я була б не проти». На тому думка закінчилась, бо голова колгоспу запросив нас у кабінет. Розпитав, що і як, та й каже: «У нашому колгоспі три садочки, тому будете проходити практику по одній у кожному». Мої дівчата зразу в плач. Ми ж хотіли усі разом бути, а тут все по-іншому. Я мовчу, бо у мене в направленні назва садочка, куди мене й направив голова. Але як він скаже, так і буде. Після розмови я знайшла завідувачку садка, приємна така жінка. Вона забрала мене до себе додому жити, бо я ж в Ямполі нікого не знала. Від мого рідного села сюди їхати 100 км.
Вранці я йшла в дитячий садок, займалася своїми справами, допомагала персоналу, а ввечері читала. Так тривало днів два чи три.
«Він сів на крісло біля ліжка і хоче знайомитись»
Ось одного вечора я вже лежала в ліжку, а тут заходить у кімнату отой хлопець, якого я побачила в приймальній голови. Це було так несподівано, та ще й я в ліжку. Зразу ж покривало під бороду і лежу. Він сів на крісло біля ліжка і хоче знайомитись. Назвався Володимиром. Я теж представилась. Розпитав, звідки приїхала, чи надовго, наступного вечора запросив у кіно. Виявляється, його сестра живе з моєю завідувачкою по-сусідству. От вона йому і запропонувала піти глянути на нову квартирантку сусідки. Він взагалі не був боягузом, прийшов, сів, жартував. Зараз смішно з такого «постільного» знайомства. Напевно, слід було би виставити його за двері, одягнутися, а тоді говорити. Але я була розгублена і наївна. Тільки 18-ть виповнилось.
Знайомство пройшло успішно. Наступного дня я погодилася піти у кіно, він навіть квіти мені подарував. З того часу ми почали зустрічатися кожного вечора. Володимир приходив за мною. Спочатку ми йшли в клуб, дивилися фільм, а потім були танці. Якщо правду сказати, я не дуже вміла танцювати, але якось там ногами перебирала.
Виховували нас із сестрою консервативно: поки не закінчила школу – в клуб ніхто не пускав. Де ж було вчитися танцювати? Та з Вовою у мене вальсувати виходило, хоч я дуже стидалася. Після клубу ми завжди гуляли, розмовляли. Місцевість там гарна. Чого вартують береги понад Горинню!
«Якось я запитала, скільки йому років, а він відповів: «А скільки ти даси?»
Кавалер у мене виявився балакучий. Весь час розповідав щось цікаве, нове. Мені з ним було весело і легко спілкуватися. Якось я запитала, скільки йому років, а він відповів: «А скільки ти даси?» Ну я прикинула, якщо він після армії, то, може, 23. Вгадала. Він підтвердив і на тому зійшлися.
Місяць практики пройшов швидко. Уже й додому потрібно було збиратися. Володя як дізнався, що я їду, запропонував мене завезти мотоциклом. У нього ще тоді був модний транспорт «Восход». Причепив туди різні «прибамбаси», щоби виділятися. А я дівка не горда, думаю: «Це ж цікаво. Ніхто мене ще не возив на мотоциклі так далеко. А тут прямо додому».
Вранці встаю, а на вулиці дощ. Треба їхати автобусом, бо мотоцикл, напевно, не довезе. Через годину приходить мій кавалер і каже, що хоче зі мною їхати. Я як тільки це почула, зразу здивувалася: «Чого б це?» А він каже, що йому цікаво побачити, де я живу. Думаю, як хоче, то хай їде.
Приїхали ми в село, всі дивляться, з ким це я. Володимир запитує, де у нас тут магазин. Я пояснила. Він купив цукерок, смачного вина і ми пішли. Не встигли дійти додому, а сусіди вже між собою говорять, що буде весілля. А мені то все одно, я ще молода.
«Виявляється, що без моєї згоди мене вже одружили»
Приходимо додому. Батьки сидять, збираються снідати, бо тільки-но 9-та ранку. Ми підійшли до них, познайомились. Вова з татом пішли в кімнату розмовляти, а я мамі допомагала накрити на стіл. Для них цей приїзд був несподіванкою. Тепер-то є мобільний телефон, можна попередити. Пройшло хвилин двадцять, виходить тато і питає мене: «Що, заміж хочеш?» Я на нього витріщилась і відповідаю: «Ні, але з ним хочу бути». Виявляється, що без моєї згоди мене вже одружили. Поки ми з мамою готували сніданок, мій жених домовлявся про весілля. Ні пропозиції з обручкою, як зараз заведено, ні питання про те, чи я згідна. За тим сніданком і про сватання домовились. Батьки не дуже хотіли, щоб я виходила заміж, ще ж навчання не закінчила. Та Вова попередив, що допоможе довчитися і все буде добре. Як згадаю зараз, якою ще була молодою і глупою, не знала життя. Теперішня молодь набагато розвиненіша, розумніша у всьому.
Пройшло 3 місяці, і ми організували сватання. Для мене це все перший раз. До цього я такого ніде не бачила. Перший раз познайомилась із Вовиними сестрами та матір’ю. Виявляється, що у нього 4 сестри, а він – наймолодший. Батьки вже старі, для мене це було дивно. А ще як занесли заяву в сільську раду на одруження, то виявилось, що жених мій уже й старуватий, хоча на вигляд, як пацан. Ось тоді я й зрозуміла, чому він так швидко вирішив женитися. До цього я дружила з хлопцями свого віку, ніхто про одруження й не думав.
«Щоби не захворіти, випили по кілька грамів самогонки»
Далі почали готуватися до весілля. Сукню позичила в однієї родички, фату – в іншої. Взуття шукала і в Хмельницькому, і в Красилові, ледве знайшла. Запросила дівчат із групи на весілля, хоч не знала, чи приїдуть, бо воно мало відбутися 2 вересня.
За кілька днів до весілля почалися дощі. Колись весілля справляли у шатрі, а тут ллє як з відра. Ну якось змайстрували шатро, потрібно було й прикрасити його. Хто це має зробити? Звісно ж, наречена, бо подруг немає, усі поїхали на навчання. Пішла по вулиці, наламала гілля явора, липи, все гарно прикрасила. Коровай теж сама прикрашала. Комірчину, де мали зберігатися продукти, перший раз тинькувала глиною, замащувала, білила, а дощ такий падав… Прийшов час і на весілля просити. А у нас село маленьке, треба кликати всіх. Приїхала подруга, що мала бути за старшу дружку, і пішли по селу. Хоч під парасолями, але мокрі були повністю. Щоби не захворіти, випили по кілька грамів самогонки.
Весілля почалося ще з п’ятниці. Спочатку дівич-вечір, коровай. Забрала всю молодь із клубу ну і запрошених на цей день. А в неділю вже й наречений приїхав. Привіз духовий дитячий оркестр із музичної школи. Ото вже всі хвалили музику. Для нашого села це було щось. Після обіду приїхали мої подруги. Було дуже весело. Добре, що дощ потроху вщух. Дурниця, що болота по вуха – зате настрій хороший. Відгуляли у моєму селі, наступного дня вже до жениха. Ну а там теж колектив зібрався немаленький: велика родина, голова колгоспу і майже все начальство. Якщо чесно, я цей день погано пам’ятаю, бо трохи прихворіла. Вранці будять його сестри, щоби йшла посуд мити. З цього моменту моя «лафа» вже закінчилась. Кожна щось говорить, повчає, сміються, лякають.
Так я стала заміжньою. Відгуляли весілля, через день поїхала на навчання. Рік пролетів швидко. Не встигла оглянутись, а вже червоний диплом у руках. Приїхала до чоловіка. Роботу дали у тому ж садочку, де я проходила практику. В теплу пору року працювала там, а на зиму підготовчу групу переводили у початкову школу, де щодня проводили заняття.
«Чоловікова старша сестра взагалі віку моєї мами»
Володимир весь день пропадав на роботі, а я все вдома по господарству, городи, звикала до свекрухи і свекра. Важко було, оскільки різниця у віці батьків ніяк не давала називати їх мамою і татом. Чоловікова старша сестра взагалі віку моєї мами.
Моя свекруха Стефа була дуже доброю жінкою, ніколи мені нічого поганого не говорила, не повчала, хоча, можливо, і треба було. Що ж я тоді знала у сімейному житті…
Вже скоро народилася донечка. Перші два місяці я була у мами, там і народила. Вова приїжджав, відвідував, а тоді вже й забрав на свою батьківщину. Коли дитині було майже 5 місяців – вийшла на роботу. Там я довго не була, десь 3-4 години, тому що годувала грудьми. Поки була на роботі, за Оленкою доглядали батьки. Донечка швидко росла, була дуже розумною. Рано почала говорити, любила книжки, казки. Іграшками гралася мало – все із книжечкою. Можливо, дитяча любов до читання дала їй поштовх стати у майбутньому вчителькою.
З чоловіком у мене проблем взагалі не було. Але хотілося кудись поїхати, відпочити. У колгоспі така робота, що влітку не дуже десь поїдеш. Проте моя мама запропонувала нам поїхати на тиждень в Одесу, а за дитиною вони приглянули б. Ми погодилися, поїхали на відпочинок. Перших три дні було добре, а далі сумували за донькою і вже не могли дочекатися повернення.
«Я заплакала, Оленки шкода, адже увага приділятиметься вже двом»
Роки пливли, особливо нічим не відрізнялися. Народився у нас синок, Сергієм назвали. Чоловік якраз поїхав у Болгарію, тому з пологового будинку мене забрав тато. Приїхали додому, а на порозі стоїть маленька Оленка. Я заплакала, бо її шкода, адже увага приділятиметься вже двом. Хлопчик ріс не таким, як сестричка: довго не говорив, боявся ходити, все пальцями шукав, щоби за щось ухопитися, був спокійним.
Життя проходило, роки збігали. Мало того, що постійна робота, то ще й у колгоспі наділять буряків усім. Дома теж не посидиш, не відпочинеш. Відволікало від рутини тільки якесь свято: весілля, проводи в армію, дні народження.
Діти підростали. Через чотири роки народився ще один син – Олександр. Цей взагалі був несхожий на старшого. Малим не давав спати, а почав рости, то все робив по-своєму: домашні завдання не хотів виконувати, не допомагав. Казав: «Я буду робити те, що мені подобається». Стільки нервів вимотав…
«Усе думаю, як би склалося життя, якби не та колгоспна практика?»
Але діти виросли. Донька закінчила ВНЗ, працює вчителем, має сім’ю, діток. На роботі нею задоволені, а батькам – гордість. Старший син теж має освіту – лікар. Має хорошу дружину, сина і дочку. Крім цього, збудував власний стоматологічний кабінет. У молодшого теж є сім’я, діти. Він – інженер, а дружина – лікар.
Усе думаю, як би склалося життя, якби не та колгоспна практика? Буває, що люди зустрічаються роками, а одружуються і нічого не складається. А тут за місяць знайомства і вже 43 роки разом. Пережили ми і сварки, і перепалки словесні, але це було не надовго. Можливо, я й хотіла до себе більше уваги і поваги. Хотілося часом, щоби пожалів, сказав: полежи, я сам зроблю, але кожному своє.
Я дякую Богу за чоловіка, за дітей і внуків, невісток, зятя. Чи змінила б щось у своєму житті, якби повернути час назад? Напевно, ні. Життя прожите не даремно. Є ким пишатися, за кого радіти. Головне, щоби всі були здорові, щасливі й жили в мирі…
Джерело: Тижневик "Номер один"
13335