21 лютого виповнилося б 65 років одному з кращих захисників в історії українського футболу, найтитулованішому футболісту Тернопільської області Івану Вишневському. Срібний призер першості Європи, володар усіх можливих титулів на теренах колишнього Радянського Союзу, він увійшов до числа радянських легіонерів “першої хвилі”, і пам’ять про цього футболіста зберігають не тільки українські вболівальники, а й турецькі. Адже у складі команд “Фенербахче” і “Сариєрспор” Іван виграв кубки президента і Балкан. Після закінчення кар’єри футболіста Вишневський непогано дебютував як тренер “Дніпра”. Та всі здобутки перекреслила хвороба, і в 39 років Іван Вишневський пішов із життя.
Спортивна кар’єра цього видатного футболіста по-своєму унікальна. У вищій лізі Іван по-справжньому дебютував лише у 27 років. Але не дивлячись на поважний за мірками спорту вік, у своєму клубі “Дніпро” Вишневський шість сезонів був лідером команди. За ним закріпилося прізвисько “Іван Грозний”, а от у Туреччині нашого земляка називали «Вишнею» або «Горбі»…
У спортшколі миролюбівський самородок не прижився
Іван народився в Салават Юлаєві, що у Башкирії (Росія), де його батько служив у так званих «беріївських» військах. Та своєю рідною домівкою, як розповідає сестра Івана, Олександра Козловська, її брат завжди вважав село Чорторию (нині Миролюбівка), що недалеко від Тернополя. Саме в цьому невеличкому селі, тоді ще Микулинецького району, з трьох років жив Іван. Футбольні ази молодий Іванко вивчав здебільшого на сільському полі своєї рідної Миролюбівки, де грав у м’яча від ранку до вечора.
– У дитинстві Іван постійно ганяв босоніж м’яча на сільському стадіоні. Навіть коли з братом та зі мною пасли худобу, й там грали, а мене ставили на ворота. Іван постійно тренувався, зимою грав у хокей, решта часу – у футбол, був надзвичайно наполегливим. У сільській команді його називали “Бібою”. Брат був фанатом футболу, міг пішки йти до Тернополя, щоби подивитися, як грали майстри, – пригадує Олександра Козловська.
Також, як розповідає колишній виконавчий директор обласної федерації футболу Олег Бригадир, Вишневський їздив до Тернополя, де тренувався в місцевій ДЮСШ у тренера Зеновія Савицького.
– Хоча Іван жив у селі, – продовжує розповідь Олег Бригадир, – але ще школярем їздив на тренування до Савицького. Зеновія Петровича, якого можна вважати першим дитячим тренером Вишневського. Іван був високий і вайлуватий, а Савицький любив бігунків та технічних гравців, тому сільський хлопець у команді не прижився.
Далі за сприянням рідного дядька Іван почав тренуватися в Микулинцях у тренера з Донбасу Миколи Федоренка. Пан Микола одразу розгледів футбольний талант Вишневського і порекомендував Олегу Бригадиру, котрий тоді був тренером микулинецької «Дружби», спробувати Івана в молодіжному складі. Було це влітку 1974 року. Перша Іванова команда одразу стала чемпіоном області. Наступного року Олег Михайлович почав залучати молодого хлопчину в основний склад «Дружби».
Закінчивши школу, Вишневський поступив у ПТУ, де опановував спеціальність плиточника-мозаїка, згодом «гриз» науку в Борщівському технікумі.
За обміном потрапив до Вінниці
Потрапивши до війська під Ленінград, Іван там не загубився, став військовим писарем та грав у футбол за збірну свого “стройбату”. Також запрошували грати здібного хлопчину і в першості Ленінградської області за “Зорю” з Кузьмолова. А коли закінчилася служба і Вишневський повернувся додому, то його запросив до березовицького «Поділля» Михайло Клава, тодішній інструктор зі спорту в місцевому колгоспі, а згодом найкращий друг і кум. За словами Михайла Петровича, з «подолянами» Іван готувався, провів кілька спарингів, але щоби стати повноцінним гравцем, то цього не відбулося.
– Одного дня ми з Іваном пішли на стадіон педагогічного інституту подивитися на матч студентських команд Тернополя та Вінниці. На той час Вишневський уже виступав за любительський колектив світлотехнічного заводу “Ватра” у першості України серед колективів фізкультури. В іграх за “Ватру” Івана примітив тренер друголігової вінницької “Ниви” Іван Терлецький і запропонував тому перейти до Вінниці, – пригадує Михайло Клава.
– За “Ватру” Вишневський пограв пів сезону і перейшов до вінницької “Ниви”. Вінничани побачили здібного захисника під час товариського матчу, і між “Ватрою” та “Нивою” відбувся своєрідний обмін: до Вінниці перейшов Вишневський, а до Тернополя – наш земляк Олексій Панасюк, – доповнює тренер Івана Вишневського у «Ватрі» Валерій Татаринов.
У Вінниці Вишневський пограв кілька сезонів. Там же Іван зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Ольга вчилася в педагогічному інституті та грала у гандбол. Через рік, у 1980-му, зіграли весілля. Сімейне життя позитивно вплинуло на гру Вишневського. До ліберо “Ниви” стали придивлятися клуби вищої ліги, і в 1982-му Іван зважився на переїзд до московського “Спартака”. Та у Москві справи не пішли добре із самого початку. Важко далися ігри на традиційному турнірі на приз газети “Неділя”, який проходив у манежі. Іван потягнув м’яз, який довго не давав про себе забути. А в одній із перших календарних ігор у Мінську новобранець москвичів відчув сильний біль, його замінили, і на цьому його московська кар’єра скінчилася. До того ж у столиці не поспішали з обіцяною квартирою, а в Івана вже народився первісток. Подумавши, футболіст вирішив повернутися до Вінниці, про що перед від’їздом чесно повідомив начальника команди “Спартак” Миколу Старостіна.
Дізнавшись про його повернення, Вишневським зацікавився наставник “Дніпра” Володимир Ємець. Іван навіть написав заяву про прийом на роботу, але в останню мить несподівано відмовився від переходу, за що піддався місячній дискваліфікації.
– У нас була маленька дитина, по суті, ми тільки починали жити, – пояснює дружина футболіста Ольга Вишневська, – а Іван дуже дорожив сім’єю. У Вінниці йому пообіцяли збільшити зарплату, дати квартиру, машину. І після сімейної ради він вирішив залишитися.
Свій останній сезон в другій лізі Вишневський провів блискуче. Із селекціонерів подивитися на його гру не навідувався тільки ледачий. Після закінчення чемпіонату такої кількості пропозицій не було, напевно, ні у кого: українця хотіли бачити у своєму складі 12 команд вищої ліги!
Медалі віце-чемпіона Європи отримав, але на поле так і не вийшов
Усе вирішив дзвінок Володимира Ємця і його короткий спіч: “Іване, ми тебе чекаємо”. Це при тому, що двічі цей фахівець нікого не запрошував. Дебютував у “Дніпрі” Вишневський у виїзному матчі проти московського ЦСКА. І своєю грою відразу ж довів правильність вибору головного тренера.
Незабаром Вишневського разом з його одноклубниками Олегом Протасовим і Геннадієм Литовченком почали викликати у збірну. Але своїм там Івану стати не вдалося – у другій половині 1980-х заблищав талант київського “динамівця” Олега Кузнєцова, якому тренери збірної довіряли більше. Але в 1988 році Вишневського включили до складу команди на чемпіонат Європи в Німеччину. А після того, як Олег Кузнєцов отримав у ході турніру дві жовті картки і не мав права грати у фіналі, для дніпропетровця зажевріла надія вийти на поле у вирішальному матчі проти голландців. Але, на жаль, наставники збірної віддали перевагу білорусові Сергію Алейнікову.
– Чи сильно я образився, що не вийшов у фінал? – згадував пізніше Вишневський. – Ні. Тренерові, як мовиться, видніше. Інша справа, що дуже хотілося зіграти проти Марко Ван Бастена і Рууда Гулліта. Зміг би я втримати Ван Бастена? Не знаю, хоча функціонально на той момент був готовий дуже пристойно.
А от у “Дніпрі” Іван був незамінний, вигравши за п’ять сезонів усі нагороди вітчизняного футболу. Був час, коли його кликав у київське “Динамо” сам Лобановський, однак Іван перестрахувався та залишився в Дніпропетровську, бо не хотів «гріти» лавку запасних. У 1989-му у Вишневського в “Дніпрі” з’явився більш ніж гідний дублер – 21-річний Володимир Геращенко. Молодий ліберо прогресував від матчу до матчу, й Іван, якому виповнилося 32, навіть почав роздумувати про повернення до Вінниці. Але тут керівництво клубу приємно шокувало гравця: є можливість пограти за кордоном.
За Івана турки заплатили $100 тисяч
Домосід Вишневський довго розмірковував над цією пропозицією. Але все-таки бажання пограти у ненайслабшому чемпіонаті пересилило нашого героя. Сума трансферу, до речі, як для вікового захисника була вражаючою – $100 000. У всякому разі таку суму отримав «Дніпро» від стамбульського «Фенербахче», а скільки коштів осіло в кишенях спортивних чиновників у Москві, одному Богу відомо. На початках закордонної кар’єри справи йшли непогано. У “Фенербахче” тоді зібрався зірковий склад: у воротах стояв німець Шумахер, у нападі виконував соло володар “Золотої бутси” турок Танжу Чолак. Вишневський одразу закріпився в основному складі і за підсумками сезону став другим у списку кращих легіонерів турецького чемпіонату. Його фото з’являлися на сторінках місцевих газет і журналів. Правда, інтерес ЗМІ був продиктований не тільки футбольними, а й політичними мотивами, – українця вважали першим у Туреччині “легіонером-комуністом”. Навіть часто називали, за словами Михайла Клави, який був у гостях в Івана в Туреччині, провідуючи похресника Івана, «Горбі», за прізвищем Генсека СРСР Міхаїла Горбачова. Проте перед наступним сезоном Івану довелося вирішувати питання свого подальшого працевлаштування. Новий тренер команди Гус Хіддінг привіз із собою з Голландії центрального захисника і заявив Івану, що його послуг клуб більше не потребує.
Зацікавленість у послугах ветерана виявив середняк турецької вищої ліги “Сариєрспор”. Вишневський підписав дворічний контракт, і вже у першому сезоні “Сариєр” в національному чемпіонаті злетів на надхмарне для себе четверте місце, у впертій боротьбі випередивши… “Фенербахче”!
– У Стамбулі чоловік отримував близько 2 000 доларів у місяць, – згадує дружина Ольга Вишневська, – в “Сариєрспорі” заробляв навіть трохи більше. У провінційному клубі його авторитет був дуже великий, якби Іван знав турецьку мову, думаю, він став би там капітаном.
Тігіпко бачив Вишневського головним тренером «Дніпра»
Чому ж наступний сезон став для Івана останнім у Туреччині? “Не дивлячись на те, що чоловікові виповнилось 35, – мовила дружина Ольга, – турки самі запропонували продовжити контракт ще на два роки. Але у нього виникли великі проблеми з меніском, тому він вирішив завершити кар’єру, угоду довелося розірвати. Після цього ми повернулися до Дніпропетровська. Наставник “Дніпра” Микола Павлов, з яким Іван товаришував, запропонував попрацювати у тренерському штабі команди. Та спрацюватися їм не вдалося”.
Згодом Іван тренував міні-футбольний клуб “Ніка”, з яким виграв кубок України, працював другим тренером у вінницькій “Ниві”. Попри те, у Вінниці Вишневський довго не затримався, команда, за словами Івана, грала у “договірний” футбол, і після чергової нічиєї Іван і ще два тренери залишили розташування “Ниви”. А далі Вишневського наполегливо запрошувала інша “Нива” – тернопільська, та він удруге потрапив до тренерського штабу “Дніпра”.
– Івана, – пригадує дружина Ольга, – дуже хотів бачити на тренерському містку Сергій Тігіпко, що працював тоді у «Приватбанку», який спонсорував клуб. Команду прийняв Бернд Штанге, а Іван разом з Олегом Тараном йому допомагали. Багато хто вважав чоловіка наступником німця, оскільки в нього були непогані організаторські здібності, до нього дуже добре ставився Тігіпко, але все перекреслила хвороба…
Просив отруту, бо біль був нестерпним
– Ще у 1988-му в Івана побіліла родима пляма, було дуже схоже на рак шкіри, – згадує Ольга Вишневська. – Згодом лікарі поставили гнітючий діагноз – меланома лімфовузлів. Через п’ять років почали опухати пахові кільця, хвороба прогресувала. За великим рахунком, допомогти йому вже ніхто не міг.
Сестра Івана, Олександра, розповіла, що брат обстежувався в багатьох клініках Німеччини, США, Еміратів, Ізраїлю, Москви, і всі лікарі рекомендували не втручатися, місцеві ж доктори цього не знали, і під час Іванового приступу зробили помилку, яка, можливо, й прискорила його смерть.
Приблизно за місяць до смерті Івана паралізувало. Біль був настільки нестерпним, що він уже не міг стримувати стогону, а одного разу попросив отруту. Помер Іван 11 травня 1996 року…
У рідній для Вишневського Миролюбівці на подвір’ї школи, де навчався Іван, 21 лютого пройшли поминальні заходи. Приємно, що його пам’ятають і шанують земляки….
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Іван Вишневський, Іван Грозний, пам’ять, футболіст
13301