Про Тернопільський муніципальний духовий оркестр «Оркестра волі», який є переможцем всеукраїнських і міжнародних музичних конкурсів, членом Всесвітньої асоціації діячів естрадної, духової музики й ансамблів і одним із найкращих мистецьких колективів Тернопілля, знає ледь чи не кожен житель нашого краю. І не лише через вищезазначені титули та інші творчі здобутки, а через те, що цей колектив є найактивнішим у Тернополі та області учасником культурно-мистецького життя. Нині репертуар оркестру становить понад 600 музичних творів, а колектив, у складі якого багато знаних виконавців, відомий не лише на всю Україну, а й далеко поза її межами. Але мало хто вже пам’ятає, що в другій половині 90-х «Оркестру волі» ледь не закрили, а його творчий колектив стояв на межі розпуску. Відродження, а потім і наступний розвиток легендарного оркестру відбулися з приходом у 1999 році до його керівництва відомого музиканта і культурного діяча Володимира Грицая. Саме ця людина зробила «Оркестру волі» відомим духовим колективом. Про творчий шлях керівника оркестру, а також життєві обставини, що його супроводжували, Володимир Грицай розповів читачам нашого тижневика.
«Я виростав у творчій національно-патріотичній атмосфері»
– Пане Володимире, як проходило Ваше дитинство і в якій сім’ї виростав майбутній керівник відомого на всю Україну і далеко поза її межами музичного колективу?
– Я народився 15 травня 1956 року в Тернополі у робітничій сім’ї, в мікрорайоні Кутківці пройшло моє дитинство. Тато працював певний період на швейній фабриці, мати трудилася спершу на заводі безалкогольних напоїв, а потім – на фармацевтичній фабриці. Згодом вийшли на пенсію. Батько, який був хорошим музикантом, помер у 1990 році.
– Тож музичний талант і хист до професії усього життя Володимиру Грицаю передався від тата?
– Не тільки від батька. До нас часто на свята і празники, зокрема на Покрови Пресвятої Богородиці, приходило дуже багато родичів і друзів батьків. Усі вони разом з ними співали і танцювали, а після Святого Вечора колядували. Дуже гарно співала і декламувала вірші моя мама. Вона навіть у свої 80 років знала напам’ять понад половину Шевченкового «Кобзаря». Окрім цього, мати грала в тодішній хаті-читальні (аналог нинішнього будинку культури) різні ролі в аматорських виставах, чудово вишивала. І незважаючи на те, що вона мала лише чотири класи освіти і працювала робітницею, ще й була активною національно-патріотичною громадянкою і творчо обдарованою особистістю. Тож я виростав у творчій національно-патріотичній атмосфері.
«Разом з моїм татом в одному гурті грали два знаменитих кутківецьких скрипалі – Степан Чимерда і батько нашого колишнього міського голови Євген Левків»
– Ваші ровесники тоді, у повоєнний період, захоплювалися або спортом, або музикою. Ви надавали пріоритет останній?
– Ні, одночасно захоплювався і спортом, і музикою. Досить непогано, займаючись у товариствах «Буревісник» та «Динамо», плавав на байдарках. Також захоплювався кульовою стрільбою, навіть певний період був чемпіоном Тернополя. Хоча безпосередньо гуртка з цього виду спорту не відвідував, а просто набував навиків зі стрільби на військовій підготовці в 10 класі. Окрім цього, грав у волейбол, а коли виступав за інститутську команду, то отримав третій дорослий розряд з цього виду спорту. Вважаю, що був нормальною, а не зацикленою винятково на музиці дитиною.
– Про свою участь у спорті Ви розповіли, а коли долучилися до музичного мистецтва і з якого інструмента його розпочали?
– Я почав займатися музикою з акордеона. А закінчив школу при хоровому товаристві Тернополя (нині це друга музшкола) з відзнакою за двома музичними напрямками – по класу акордеона і труби. З приємністю згадую свого хорошого викладача Ждана Ярославовича Тихоступа. Коли у старших класах із ним займався, то мені ще й сподобалася гра на трубі. І саме за класом труби я пішов далі…
– Як Ви уже розповідали, Ваші батьки, особливо мати, чудово співали. Чому ж Ви надали перевагу акордеону і згодом ще й трубі, а не співу?
– До мого батька часто приходили, як у нас на Галичині й досі кажуть, «колєги». Такий був нині покійний Бєгас, який приїжджав до нас десь із козівського напрямку, він віртуозно грав на саксофоні. Було два знаменитих на всю тернопільську округу кутківецьких скрипалі – Степан Чимерда і батько нашого колишнього міського голови Євген Левків. Вони разом з моїм татом у нас вдома проводили репетиції і дуже гарно грали на весіллях. Цей гурт настільки був популярним серед місцевого населення, що його старалися запрошувати ледь чи не всі родини на відзначення весіль, проводів до війська та інших святкувань.
«У школі я вчився і на п’ять, і на чотири, і на три… й навіть зірвав контрольну з біології»
– Ви здобували освіту в Кутківецькій школі, яку тоді, наскільки мені відомо, найменували під номером 5.
– Справді, я розпочинав, як ви зауважили, вчитися у 5 школі в Кутківцях (нині це ТЗОШ №25). На той час вона була восьмирічною. Тому довелося йти до дев’ятого класу в школу номер 9. Але на цьому моя шкільна міграція не завершилася. Коли в 1972 році здали в експлуатацію 16 школу, то перевели туди частину учнів з дев’ятої. І наш цілий 9-Б клас перевели до сусідньої десятирічки, першими випускниками якої ми стали в 1973 році. Цього року виповнилося 45 років, як я закінчив 16 школу.
– Ви розпочинали зі школи під номером 5. Тож, мабуть, відповідно до цього вчилися на відмінно?
– Учився і на п’ять, і на чотири, і навіть на три. Надмірної жаги в цей період до здобуття знань не мав. На відмінно я вже вчився у Теребовлянському училищі та Рівненському інституті, а в школі – посередньо.
– До яких предметів більше тяготів майбутній культурний і музичний діяч? Мабуть, більше до гуманітарних?
– Якогось гострого тяготіння до тієї чи іншої навчальної дисципліни у мене не було. Але захоплювався більше, як на мене, цікавими предметами. Дуже подобалася астрономія. Також мене цікавила література, хоча й у цьому напрямку не особливо успішно навчався. Захоплювався й історією та фізикою. Подобався мені ще й такий унікальний предмет, як кіносправа, якого нас тоді навчали замість праці. Як пам’ятку про це, досі зберігаю посвідчення про присвоєння мені кваліфікації помічника кіномеханіка. А п’ятірки завжди мав із фізкультури та військової справи.
– Шкільний режим завжди ставив учнів у певні рамки, за які юні творчі особистості, як правило, завжди «вилізали». А як було у школяра Володимира Грицая з поведінкою на уроках, завдавали клопотів учителям, чи не доводилося потім червоніти перед батьками?
– Бувало трішки. Зокрема, в 10 класі організував бойкот своєму, тоді ще молодому учителеві біології, а нині видатному педагогові та екологу, теперішньому директору обласного еколого-натуралістичного центру Івану Івановичу Герцу. Я йому зірвав контрольну роботу. За це отримав такої прочуханки, внаслідок чого класна керівничка написала мені таку характеристику, з якою, за словами моєї мами, мене не взяли би навіть до тюрми.
– Ми з Вами колеги в цьому плані, бо я теж у десятому класі вже у 80-х зірвав у того ж Івана Івановича урок біології. Мабуть, як і я, Ви нині в добрих стосунках зі своїм учителем?
– Так. Іван Іванович Герц – нині мій чудовий товариш і прекрасна людина. А в дитинстві, тим більше між живими людьми, відбувають різні речі. Часто до протистоянь і конфліктів призводять непорозуміння. Але мудрі люди завжди знайдуть спільну мову. У моєму випадку, мабуть, як і у вашому, це була просто кумедна ситуація.
– Хто з відомих постатей разом з Вами вчився у школі?
– Із тепер уже заслуженим артистом України Ігорем Бердеєм ми свого часу навіть разом сиділи за однією партою. Займалися волейболом, ще зі шкільних років декілька разів грали на весіллях. Також разом з нами середню освіту здобував відомий науковець, професор ТНЕУ Роман Кулик та багато інших. Наш клас завжди був дуже дружнім і таким залишається досі.
«Мав змогу здобути престижну військову професію, але вирішив не шарпатися, як уже пішов по напрямку музики, то ним і йтиму далі»
– Після здобуття атестата про середню освіту Ви вже безпосередньо і повністю пов’язали свою долю з музичною діяльністю?
– Так, як я вже говорив, за класом труби спершу поступив до Теребовлянського культурно-освітнього училища, а після нього – до Рівненського інституту культури. Свідченням тому, що не помилився у виборі майбутнього профілю, було те, що обидва навчальні заклади закінчив з відзнакою. Саме в цей період у моїй долі була ще одна віха – служба в армії. Бо до війська тоді забирали студентів освітянських закладів, де не було військових кафедр.
– Чимало із музикантів служили в тодішньому радянському війську в спеціальних військових підрозділах – тих же оркестрах, ансамблях, театрах. Вам пощастило у цьому плані і чи взагалі мали там змогу займатися музичним мистецтвом?
– У спеціальних військових підрозділах я не служив і загалом можливостей займатися музикою в армії мав не надто багато. Після призову до лав Збройних сил опинився в навчальному підрозділі військ протиповітряної оборони в теперішньому Кам’янському (тоді Дніпродзержинську). Там був самодіяльний духовий оркестр, в якому у вільний від служби час брав участь і навіть керував цим колективом. Після завершення навчання в «учебці» відслужив ще півтора року в Стрию, де був самодіяльний вокально-інструментальний оркестр, в якому теж грав. Але в основному у війську я займався електричним і кисневим обладнанням літаків СУ-9 ППО.
– Тобто у війську Ви служили техніком. Чи не важко було і наскільки вдалося освоїти музиканту, творчій особистості, цей напрямок?
– Звісно, що все нове не дається просто, але наскільки мені вдалося освоїти цей військовий напрямок, то судіть самі. Наша військова частина належала до 4 повітряної армії, якою командував двічі Герой колишнього СРСР, льотчик-ас Другої світової війни Володимир Лавриненков. Тоді в нашій армії проводили конкурс на кращих фахівців із різних напрямків. То я як фахівець із киснево-електрообладнання на ньому здобув перше місце. Після цього командування мені почало настирливо пропонувати поступати у профільне військове училище без вступних іспитів. Але я, зваживши ситуацію, відмовився. Удома залишилися вже поважного віку батьки, в яких через трагічну загибель мого брата я залишився єдиним сином. До того ж якось негарно виглядало не довершити розпочату справу, адже закінчив два курси Теребовлянського культурно-освітнього училища. Тож хоч мав змогу здобути тоді престижну військову професію, вирішив не шарпатися, як уже пішов по напрямку музики, то ним і йтиму далі.
«Коли мені запропонували очолити «Оркестру волі», колектив розпадався, не було репертуару»
– І надалі Ви вже крокували винятково музичним напрямком. Кому завдячуєте своїм становленням як музиканта?
– Своїм становленням як музиканта, творчими здобутками і визнанням моєї праці державою завдячую своєму викладачеві по класу труби з Тереболянського культосвітнього училища Тадею Домініковичу Юзвишину, Любомиру Степановичу Українцю, Любомиру Романовичу Гордію, Михайлові Васильовичу Бачуку та іншим своїм колегам за навчання, співпрацю, підтримку та дружбу. Також вдячний викладачам Рівненського інститут культури, який я закінчив у 1982 році, нині вже покійному завідуючому кафедрою В’ячеславу Миколайовичу Старченку, викладачеві по класу труби теж уже спочилому Олексію Григоровичу Садовому, кураторові нашоїгрупи Полєху Дмитру Сергійовичу, своїм друзям із групи духових інструментів.
– Шлях Володимира Грицая до легендарного колективу «Оркестра волі» був ще довгим і пролягав навіть через адміністративну роботу і підприємницьку діяльність?
– Так. Після повернення з війська закінчив Теребовлянське культурно-освітнє училище. Пішов працювати художнім керівником у Кутківецький будинок культури, що за сто метрів від моєї родинної домівки. У 1978 році поступив до Рівненського інституту культури, який із відзнакою закінчив у 1982 році. 12 років пропрацював викладачем у рідному мені Теребовлянському культосвітньому училищі по класу духових інструментів, диригування та інших, що прилягають до спеціальності музичне виконавство. Ще працюючи у Теребовлі, я вже співпрацював з оркестром, з яким виступав до 1994 року. Два з половиною роки (з 1993-го по 1995 роки) працював заступником начальника управління культури Тернопільської міської ради. Після цього ще очолював СМП «Доля», яке займалося українськими обрядовими і не тільки напрямками. Серед них ми обслуговували урочисті одруження молодих сімей, тамадування на весіллях, виписки із пологових будинків матерів і новонароджених дітей, ювілеї та інші вагомі в житті тернополян події тощо. У нас був спеціальний магазин навпроти катедри і ми надавали усім охочим цілий комплекс послуг.
– Під час підприємницької діяльності Вам запропонували очолити відомий духовий колектив «Оркестра волі». Чому саме Вам?
– Цьогоріч виповнюється 30 років оркестрові «Оркестра волі» і 19 із них я вже керую цим творчим колективом. А тоді, коли мені запропонували його очолити, оркестр розпадався, не було ані репертуару, ані, як тоді мені казали, нормального керівництва. Довелося плідно попрацювати, щоби виправдати довір’я і відродити колектив. Тож очоливши його у 1999 році, за роботу в ньому на посаді директора і за творчі успіхи в 2005 році отримав від держави почесне звання Заслуженого працівника культури України. Не хочу себе підносити, але до мого приходу оркестр виконував лише близько десяти творів, що для великого музичного колективу є майже нічого. Нині у творчому доробку «Оркестри волі» понад 600 музичних творів.
«У Тернополі найбільше іменитих творчих особистостей працюють в «Оркестрі волі»
– За майже два десятиліття Вашого керівництва оркестром він зріс не лише творчим доробком, а й рівнем виконавців і визнанням їхньої творчості державою.
– Після того, як я очолив «Оркестру волі», змінився майже весь склад колективу. Залишилися у нас такі старожили, як Олексій Міхненко, Мирон Стасишин, Ярослав Когут, Степан Радецький, Ігор Тимочко, нині диригент оркестру Мирослав Кушнірик, а всі решта у нас – в основному молодь.
Відкрили ми таку зірку, як Михайло Віятик, якого в 2009 році держава удостоїла почесного звання Заслужений діяч культури і мистецтв України. Наталія Лемішка, яка працювала паралельно і в драмтеатрі, і в нас, отримала почесну відзнаку Народної артистки України. Також співпрацюючи з нами, актора цього ж театру Миколу Блаженка три роки тому відзначили званням Заслуженого артиста України. До творчого процесу «Оркестри волі» декілька років тому також долучився викладач Теребовлянського училища, Заслужений працівник культури України Іван Громик. Відкрили ми й зірку співачки Зоряни Вовк, яка на різних мистецьких конкурсах і вокальних фестивалях виборола уже чимало нагород та призів. Серед наших відкриттів і дуже хороша артистка у стилі сопрано, яка має чудовий діапазон звучання, Уляна Перхалюк. Також, виступаючи в нашому колективі, торік отримав звання Заслуженого працівника культури України артист оркестру і викладач Тернопільського музучилища імені Соломії Крушельницької Богдан Жеграй.
– То у Вас, в «Оркестрі волі», внаслідок наполегливої праці утворилося ціле сузір’я музичних зірок. Як Ви керуєте ними?
– Можна сказати, що справді в нашому колективі працює ціле музичне сузір’я. Якщо розібратися, то і в Тернополі, і загалом у нашому краї найбільше іменитих творчих особистостей працюють саме в «Оркестрі волі». Як я керую зірками? Дуже просто, ми прагнемо працювати і розуміємо один одного із півслова.
«У Красноармійську навіть грали в шахтовому забої»
– Ви очолюєте творчий колектив, який виконує серйозні музичні твори і виступає на представницьких культурних заходах. А чи бували під час Вашої співпраці з «Оркетрою волі» якісь неординарні ситуації?
– У таких неординарних, можна сказати, незвичних умовах наш колектив виступав перед Всеукраїнським референдумом у 1991 році. Тоді я, ще працюючи викладачем у Теребовлянському культосвітньому училищі, поїхав разом з «Оркестрою волі» у Донецьку область. Там ми брали участь в інформаційно-пропагандистській роботі в самому Донецьку, а також у Красноармійську, Дімітрові та інших містах, навколо поселень яких були шахти. Щоранку, коли гірники спускалися у забій, ми проводжали їх українською музикою і народними та патріотичними піснями. А в Красноармійську навіть грали в самому шахтовому забої.
«Щодо продовження дідусевої музичної династії покладаюся на середніх онуків»
– Добрим підґрунтям для розвитку кожної особистості, не говорячи вже про творчу, є її сім’я. Ви з дружиною виховали двох синів, а як створили подружжя?
– Зі своєю майбутньою дружиною Оксаною познайомився у 1978 році. Хоч і вона за фахом не музикант, але зблизила нас музика. Дружина на то час працювала бухгалтером у мехколоні на Текстильній. Мій приятель Володимир Костецький, який нині є одним із керівників ВАТ «Оріон», працював там завклубом і запросив мене акомпанувати на акордеоні хорові мехколони. Саме він і познайомив мене з майбутньою долею. Відтоді ми досі разом.
– Котрийсь із Ваших синів продовжив батькову професію? Чи вони пішли абсолютно іншими шляхами?
– Старший син Віктор закінчив музшколу, але музикантом так і не став. Здобув вищу освіту в технічному університеті імені І. Пулюя, проте за неможливості влаштуватися на роботу за фахом працює таксистом. Молодший син Юрій з відзнакою закінчив той же виш. Подався в науку і зараз є аспірантом – невдовзі захищатиме дисертацію.
Сини разом зі своїми дружинами подарували нам з дружиною 4 внуків – три дівчинки і хлопчика.
– Тож маєте продовжувача роду. Чи хтось із Ваших онуків проявляє схильність або талант до музики?
– Пишаюся, що маю продовжувача роду. А особливого захоплення до музики внуки наразі не проявляють. Старша із них Софія закінчує перший курс медунверситету, то вона вже обрала свій шлях у житті. А загалом моя середуща внучка і молодша здоньок старшого сина Марійка, якій 6 років, дуже гарний має слух і чудово співає. Також подаю надії на внука Ігоря, якому 8 років і який теж має непогані для цього задатки. Найменшій із внуків ще одній Софійці – донці молодшого сина цього року виповниться три. Тож на продовження дідусевої музичної династії наразі покладаюся на середніх внуків, але не знаю чи вони цього прагнутимуть.
«Ні кроку назад, лише вперед!»
– Як і в кожної людини, окрім улюбленої професії, мабуть, маєте якесь хобі. Чим займаєтесь у вільний час?
– Якщо у мене вільний час і є, то присвячую його полюванню, музиці, рибалці, збиранню грибів. На полювання ходжу разом зі сватом і шваґром, хоча якоїсь мети в цьому перед собою не ставлю. Дуже також люблю, як то кажуть, слухати музику і ловити рибу. Також мені дуже до вподоби збирати гриби. Але на ці речі часто бракує часу.
– Як виявляється, незважаючи на відданість музичному профілю, Ви багатогранна людина і в житті, і в захопленнях. А яке загалом життєве кредо і чого ще прагне досягнути в майбутньому відомий музично-культурний діяч України Володимир Грицай?
– Моє кредо – ні кроку назад, лише вперед! А у своєму житті хотілося б з рідним оркестром проїхатися з гастролями по Європі». Бо не так уже й багато в Україні є такого рівня муніципальних духових колективів, як наш «Оркестра волі». І треба, щоби про його творчість знали в усій Європі та й загалом у світі.
Джерело: Тижневик "Номер один"
8439