“Щороку у нас зникає населення такого міста, як Житомир”, – експерт Василь Воскобойник
Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування розповів УНІАН, чи допоможуть нам мігранти з Бангладеш, Індії, Африки подолати демографічну кризу, та які ризики це створює.
Україні критично не вистачає робочих рук, і після закінчення війни ця проблема буде лише загострюватися. За оцінками експертів, наразі бізнесу бракує понад три мільйони працівників, і у найближчі 5-7 років доведеться залучати мігрантів із Бангладеш, Індії, Африки та Близького Сходу.
У Національному банку також не випромінюють оптимізм: згідно з останнім Інфляційним звітом, дефіцит робочої сили в Україні залишатиметься значним на прогнозному горизонті та обмежуватиме відновлення економіки. Кількість мігрантів за кордон, за даними регулятора, впродовж 2024 року зросла на близько 500 тисяч і цьогоріч очікується виїзд ще 200 тисяч людей.
Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник в інтерв’ю УНІАН розповів, наскільки гострою є проблема з кадрами та загалом демографічною ситуацією в Україні, звідки ми можемо залучити трудових мігрантів, і що треба зробити, аби іноземці захотіли приїхати сюди працювати.
Наскільки нагальною є потреба України у трудових мігрантах?
Ще в кінці 2023 року представники Мінекономіки заявили про те, що нам буде необхідно близько 4,5 мільйони робочих рук додатково до кількості працівників станом на кінець 2021 року. За оцінками Міжнародної організації з міграції, Міжнародної організації праці нам буде потрібно 8,2 мільйони працівників. Тобто це величезна проблема, яка постає перед нашою країною.
І в першу чергу ця проблема базується на тому, що у нас демографічна катастрофа – у нас кожного року кількість померлих перевищує кількість новонароджених на 250-300 тисяч осіб. Умовно кажучи, щороку у нас зникає таке місто, як Житомир. І зрозуміло, що в таких умовах, коли населення старішає, коли з ринку праці іде більше людей, аніж на цей ринок заходить, то потрібно якимось чином це все балансувати. Або запропонувати нашим жінкам народжувати по 5-7 дітей, і десь років за 18-20 у нас сформується якась додаткова кількість людей, які зможуть вийти на ринок праці. Або бути реалістами та шукати можливості залучати трудових мігрантів з інших країн.
З яких країн можливо їх завезти?
Якщо в Україні станом на зараз мінімальна зарплата сягає 8000 гривень, а в сусідній Польщі – вже 47 тисяч гривень, якщо середня зарплата в Україні складає близько 20 тисяч гривень, а в Польщі – 72 000 гривень, то зрозуміло, що навряд чи до нас поїдуть працювати поляки, чехи, угорці або німці.
Скоріш за все, ми будемо запрошувати людей з країн, де рівень життя нижче або навіть набагато нижче, аніж в Україні. Тому, дійсно, потрібно розглядати такі країни, як Бангладеш, Непал, Індія, країни Північної Африки, Центральної Азії, котрі колись входили до складу СРСР. Але те, що ми хочемо завозити звідти людей, не означає, що ці люди обов’язково захочуть поїхати до нас в таких кількостях, аби закрити наші демографічні прогалини.
Тим не менш, потрібно все одно йти цим шляхом і вже зараз, не чекаючи на закінчення воєнних дій, шукати відповіді на три головні питання. Яким чином ми зможемо повернути тих українців, які виїхали за кордон? Друге питання – яким чином ми зможемо зменшити обсяги трудової міграції з України після закінчення війни і відкриття кордонів?
І зрозуміло, що потрібно шукати відповідь на питання, яким чином ми будемо запрошувати до України трудових мігрантів та талановитих мігрантів з усього світу.
Я хотів би, щоб ми дійсно залучали англійців і американців, чехів, угорців та поляків. Але для цього потрібно, аби наша економіка розвивалася, потрібно, щоб наша країна ставала країною свободи – свободи слова, свободи вибору, свободи підприємницької діяльності, свободи пересування. Якщо все це буде, то в нас дійсно з’явиться історичний шанс на стрімкий економічний та соціальний злет.
Якщо ж ми будемо забюрократизованою країною, де держчиновники будуть вказувати, як займатися бізнесом, то бізнес знайде якусь шпаринку, і однією з таких шпаринок буде можливість виїхати з України і не займатися своєю діяльністю тут.
Яким чином відбуватиметься запрошення мігрантів – які умови необхідні для таких працівників? Хто понесе основний тягар витрат – роботодавець чи держава?
Потрібно чітко зрозуміти і донести до всіх – до бізнесу, громадян, влади – головну тезу: залучення трудових мігрантів для українських роботодавців буде обходитися дорожче як в короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі, аніж збереження власного трудового потенціалу.
Ми всі чули історію, що на якесь підприємство з виготовлення меблів на Заході України хочуть завезти людей з Бангладеш. Я читав обговорення цього, і люди не розуміють простої речі: для того, аби завезти людей з Бангладеш, потрібно їх зацікавити роботою в Україні, нашою заробітною платою. Цих людей потрібно якимось чином сюди завезти, а можливо і компенсувати їх витрати на дорогу. Їм необхідно забезпечити житло, бо де вони житимуть? Цим людям потрібно надати перекладачів, навряд чи вони знають українську мову. З цими людьми потрібно провести відповідний інструктаж і зрозуміти, чи зможуть вони взагалі тут працювати, бо окреме підприємство не зможе проводити іспити для цих людей в тих країнах, де вони знаходяться.
І якщо роботодавець хоче завезти, наприклад, 160 людей – в мене немає впевненості, що всі 160 людей працюватимуть. Якась частина з них просто не зможе адаптуватися і виїде з країни. Якісь люди, можливо, будуть розглядати роботу на цьому підприємстві як своєрідний місток в Європу, де заробітні плати набагато вищі. А хтось, можливо, дійсно захоче працювати, їм сподобається Україна, але не сподобається саме це підприємство і вони підуть працювати в іншому місці. Але всі ці витрати – на адаптацію, на дорогу, на забезпечення житла – понесе роботодавець в повному обсязі.
Ще раз підкреслюю: залучення трудових мігрантів не буде дешевим для конкретних роботодавців. І вони будуть іти на це не через те, що не люблять українців, а через те, що вже зараз не вистачає робочих рук, а далі ця проблема буде поглиблюватися і з кожним роком ставатиме більш болючою.
Одним з елементів виходу з проблеми нестачі робочих рук, який обговорюється, є залучення жінок на той чи інший вид праці, залучення людей літнього віку – тобто не підвищення пенсійного віку, а пропозиція літнім людям довше працювати. Але все впирається в одну цифру – 250-300 тисяч людей кожного року залишає цей світ, і навіть якщо ми за допомогою власних ресурсів зможемо відтермінувати проблему, ми її відсунемо на 5-7 років, а далі стикнемося з тим, що не буде вистачати робочих рук, платників податків, споживачів товарів та послуг, які виробляються в Україні.
Яка роль держави має бути у залученні трудових мігрантів?
Держава повинна зробити найголовніше – розробити зрозумілі правила існування ринку міжнародного працевлаштування. Станом на зараз це створення нової міграційної політики. За планами уряду, нова міграційна політика має бути підготовлена в першому півріччі 2026 року і затверджена до кінця того ж року.
Держава повинна створити правила гри, котрі будуть зрозумілі для всіх, щоб бізнес розумів, як їм працювати. Наприклад, одним з елементів, який необхідно впроваджувати вже зараз, є надання дозволу на працю з автоматичним наданням дозволу на проживання.
Чи має держава займатися питаннями розміщення, забезпечення житлом таких іноземців, їхньої адаптації?
А чи забезпечила держава житлом 5 мільйонів українських внутрішніх переселенців? Ні. Тому держава не повинна лізти в ці питання, держава повинна забезпечувати права та інтереси громадян України і дбати про них, в першу чергу. І в умовах, коли не вистачає робочих рук, вона повинна створювати такі правила гри, щоб бізнес мав права і можливості завозити сюди іноземців. Але знову ж таки – під пильним контролем держави.
Мігранти з країн третього світу сумно відомі здатністю у рази збільшувати кримінальну статистку. За якими критеріями Україна проводитиме відбір іноземних працівників та як забезпечуватиме їхню законослухняність?
Все, що повинна робити держава – це створювати умови, аби в нас не з’являлися національні анклави, якісь гетто, проводити політику соціалізації людей і фактично створювати умови, щоб люди, які приїздили на роботу, дійсно працювали. Тобто тут повинна бути взаємодія: бізнес – держава – міграційна служба.
У яких сферах послуги трудових мігрантів будуть потрібні Україні насамперед?
В першу чергу, це буде стосуватися фізичної праці. У нас не буде вистачати будівельників і всього, що пов’язано з будівельною галуззю. У нас не буде вистачати людей, що працюватимуть в сільському господарстві. У нас недостатньо зварювальників – їх не вистачало ніколи і зараз тим паче. У зв’язку з тим, що ставка буде робитися на звичайних фізичних працівників, людей, які не знають мову, не є фахівцями в тій чи іншій сфері, саме вони нам будуть потрібні.
Зрозуміло, що нам будуть потрібні і висококваліфіковані кадри. Але навряд чи висококваліфікований айтішник, який розглядатиме роботу, наприклад, в США в Силіконовій долині або в Німеччині, обере для себе Україну.
Потрібно розуміти, що головним надбанням кожної країни є саме люди, і за людський капітал ми будемо конкурувати. Бізнес буде конкурувати всередині Україні як за українців, так і за іноземців, а на міжнародному ринку праці ми будемо конкурувати вже між країнами. І нашими конкурентами будуть і Польща, і Чехія, і Німеччина – країни, де зарплати в рази вищі, ніж в нас. І з цими країнами ми будемо конкурувати як за українців, так і за іноземних трудових мігрантів.
Катерина Жирій
Джерело: УНІАН
51378