У Катовіце поховали польського Сенатора – великого друга України та Тернопільщини

У Польщі в Катовіце поховали польського Сенатора, громадського діяча та благодійника Марека Плюра. Поляк з великої літери, справжній друг України та Тернопільщини, фонд якого «Європейська родина» організував і надав велику допомогу українцям. Він допоміг сотням переселенцям і пораненим українським бійцям, яких не знав і які не знали його…

Радником з українських питань у Сенатора і віце-президентом фонду «Європейська родина» був Віталій Остафійчук, а волонтером фонду – Віктор Михайлюк (обидва з Тернопільської області), який забирав допомогу на Тернопільщину.

– Фонд Марека Плюри «Європейська Родина», крім того, що опікувався ще до повномаштабної війни сім’ями, в яких були діти з інвалідністю, після вторгнення росіян прихистив понад 50 сімей біженців і відправив понад 200 тон гуманітарної допомоги Україні. Левова частка вантажів направлялася на Тернопільщину – в лікарні та місця прихистку тимчасово переселених осіб (ВПО), – розповів Віталій Остафійчук.

В країні і в Європі

Про житття Великої людини Maрека Плюри, мабуть, найповніше розповідає Ян Дзядул.

Марек Плюра палко захищав права людей з інвалідністю та права сілезців. Комунікабельний. до парламенту

Він пройшов шлях від депутат міської ради Катовіце до євродепутата, останніми роками Плюра займався багатьма питаннями було в Сенаті, хоча й б людиною на візку.

«Слабкість часто полягає в силі. Я закінчив навчання, влаштувався на роботу, я соціально активний, створив дім і сім’ю. Якби я боявся, я б ніколи цього не досягнув. Я не думаю, що я заслуговую на щось лише за те, що я людина з інвалідністю. Я за підтримку проактивних людей. Не тільки фізичних інвалідів, а й соціально незахищених, безробітних, бездомних. Їм потрібна терапія, а не більше грошей» («Gazeta Wyborcza», 2005).

– Я познайомився з Мареком Плюрою (1970–2023 рр.) на одному із засідань Громадянської платформи. На той час він був євродепутатом, який намагався дуже сумлінно виконувати свої обов’язки і відзначати свою присутність скрізь, де можна було просувати справи людей з інвалідністю. Не лише таких, як він, а й соціально неповносправних та ізольованих. Політична діяльність була невіддільна від роботи для людей з його оточення. Він був скрізь, де міг, допомагав своїм землякам-сілезцям. Сам із Рацибужа – він уперто вимагав прав для регіональної мови, сілезької ідентичності, збереження місцевої культури та плекання важкої історії.

Ми падали від сміху

І коли ми познайомилися, Марек, який уже був впізнаваним політиком і багатократним парламентарем, сказав: – Знаєте, я передусім соціальний працівник, працюю для таких, як я, і для тих, кому гірше, які зазнали невдачі. Я не сперечаюся зі своїм життям, бо нема чого робити, я не звинувачую Бога, бо що б воно дало… Нічого.

Зізнаюся, що на самому початку я тримав дистанцію від Марека. Як підійти і поговорити, як не образити… Як поговорити, щоб він не побачив навіть найменшого натяку на жалість, якої не було. Як зробити так, щоб не здалося, що я жалію його, його долю, адже він сам усвідомлено несе свій тягар. Як сказати йому про це, не кажучи вголос?

О, просто сказати “привіт”. Я простягаю руку, яка висить у порожнечі, не знаю, що робити, сором’язливо ховаю її за спину, наче підліток. Коли я червонію, як школяр, Марек помічає це й усміхається, навіть тішиться моїм жахом. «Просто потисни мені руку, не бійся, цього достатньо».

А потім згадує:

– Я колись таке пережив, дуже відчутно, це ставлення людей – але це змусило мене з дружиною падати від сміху. Я чекав Єву на вокзалі, а дорогою купив каструлю, бо вона потрібна була нам на кухні. Чекаю, майже незалежний у хорошому електричному інвалідному візку. І в якийсь момент добрі люди, бо як їх інакше назвати, почали вкидати гроші в мою каструлю… Назбиралося небагато, бо потяг прийшов вчасно. Ми переглянулися, почали сміятися і не могли зупинитися, викликаючи інтерес і потіху перехожих місцевого вокзалу. Гроші пішли нужденним, і я вважав це не жестом жалю, а жестом допомоги.

Знайомство з Мареком ближче

Коли ми все більше пізнавали один одного, я більше не бачив коляски, тільки Марека. Я сам був здивований, що якісь страхи, якась дистанція могла гніздитися в моїй голові. Але такі неприємності та збентеження були не тільки моїми. Багато років тому редактор журналу «Wspólne Spraw», який опікується Катовіцьким житловим кооперативом, пережив це на власному досвіді.

Сім’я Плюрів жила у знаменитих в Катовіце висотних будинках “Зірки”. Марек похвалив усі зручності житлового комплексу, окрім доступу до дитячого садка. Сходи туди були нездоланні на електричному інвалідному візку. Якось його дружина залишилася вдома з півторарічним Веніаміном, а він пішов забирати Марисю, перед тим подзвонивши, що йде з дому. Дівчата з дитсадка одягли доньку і виводили її, щоб не доводилося спускатися. А далі все йшло гладко. Вони робили покупки разом. Марися обвішували візок сітками, ставала на нього, щоб взяти щось із верхніх полиць.

Ну а коли ти знайомившся з Мареком ближче, то перестаєш помічати, що він сидить на візку. Про це зовсім забули. Він сидів на ньому з дитинства, а потім завжди був до нього прив’язаний. Отже, коли ти забув про це, ти бачив лише Марка. «Чарівна, тепла, мудра людина, яка чудово розмовляє польською. Ерудит. Людина з неймовірними знаннями про сфери людського горя», — писали про нього в корпоративній газеті.

Він зводив нанівець своє нещастя, нехтував ним, руйнував його до тла. Потім, коли воно знало своє місце, він вирішив укласти з ним особливу угоду. Саме він диктував умови. Житиме, як хоче. Він покаже, на що здатний. Він покаже іншу сторону своєї душі – романтичну, чуттєву, несподівану. Пише вірші, видає збірник поезій «Land-Szaf», кидається у вир подій, зустрічей, полемізує з тими, хто шокує своєю безпорадністю. Марек ненавидів це слово – безпорадність. Але якщо хтось справді був у відчаї, то стояв за ними, як стіна.

Вмитися самому, натягнути ковдру

Марек страждав від прогресуючої м’язової атрофії з народження. Нестримний. Робилося все – і в Польщі, і в Європі – щоб зупинити перебіг хвороби або принаймні «заморозити». Хвороба засудила його на довічне сидіння в інвалідному візку.

Він навчався вдома протягом початкової та середньої школи. Грав на вулиці, однолітки його охоче приймали, бо… хотіли покатати його на візку. Це була його перевага. Але катали його так, що бувало перекидали на землю. Він грав у дворовий футбол.

– А оскільки я не міг бігати з природних причин, мене ставили на ворота. Найнижча позиція, де ніхто не хотів грати, тому що всі хотіли бути Любанським – відомим польським футболістом, який грав на позиції форварда… Бувало, що м’яч потрапляв у візок, то я захищався і мене розпирало від гордості, що я можу це робити.

Марек весело згадував свій дім і шкільні роки. Він пройшов через них без особливого булінгу з боку дворових дітей і однолітків. Він ковтав книжки, хотів вчитися. У 1991 році він знайшов собі місце в Будинку соціальної опіки Карітас «Młosierdzie Boga» в Mikołów-Borowa Wieś, щоб бути ближче до університетів Катовіце та Кракова. У Кракові закінчив Вищу школу педагогіки та філософії «Ігнатіанум». Закінчила магістратуру соціальної, педагогічної та релігійної педагогіки. А в Катовіце аспірантуру в галузі психотерапії.

Про своє перебування в «Карітасі» він сказав, що це була перша велика школа життя та подолання бар’єрів після проживання в притулку. Треба було самостійно вмиватися, підтягувати ковдру, доводилося просити друзів про допомогу в туалеті. Десятки справ, які змушували його вийти із зони комфорту та утримувати самостійно себе. Були випадки, коли друзі позичали конспекти з лекцій, які він не міг відвідувати або не міг записати свої. Здебільшого він цього не робив. Якось навчився долати побутові виклики – через подолання кожного дня себе. Це була гра життя, крок за кроком. З цього досвіду було створено повідомлення для інших: «Інвалідність – це ситуація, яка вимагає нестандартних рішень і допомоги, щоб мати можливість виконувати стандартні дії. Це моя віра в порядок цього світу. Будь-яку слабкість можна назвати інвалідністю. Але слабкі сторони треба долати. Скажи собі та іншим – я можу це зробити», – сказав він виданню «Dziennik Zachodni» кілька років тому.

Він пройшов шлях від міського депутата Катовіце до депутата Європарламенту, останніми роками в Сенаті Плюра цікавився різноматіними питаннями… В країні та в Європі. Він був політиком, але також, і, можливо, насамперед, громадським діячем, громадським працівником. Заснував товариство «Добрий дім», Сілезьке товариство інвалідів «Акцент». Він був віце-директором Very Special Arts Poland, віце-скарбником Міжнародного парламенту людей з обмеженими можливостями в Бордо. Вже будучи політиком, він був пов’язаний з більш ніж десятком асоціацій, що діяли в районах людських страждань. І коли міг, повертався до роботи психотерапевтом. Тренував і викладав.

Сто разів закоханий

А в останні місяці, де він міг бути, що міг робити? Він кинувся допомагати українцям – людям з інвалідністю і прикутим до ліжка, які не змогли втекти від війни самотужки. Разом із фундацією «Європейська родина» він особливо займався перевезенням дітей-інвалідів до Польщі.

Але коли озирнувся, то сказав прямо: нічого б не було, не було б сьогоднішнього Марека Плюра, якби не родина. Я тягнуся до «Спільних справ»: «Найголовніше в моєму житті — це не якийсь фрагмент професійної, громадської роботи, а створення сім’ї. Моя дружина Єва працювала в спецшколі. Ми познайомилися в коледжі, спочатку я навіть не мріяв про створення сім’ї, але наше почуття зросло, і ось ми тут. Ми любимо, розуміємо і підтримуємо один одного.

Скільки разів від Марка можна було почути, що сім’я – це найбільше досягнення в його житті! Решта – соціальна та політична активність – лише додаткові речі. Найдорожче – це родина, підкреслював він. Марек був сто разів закоханий у своє гарне сімейне життя.

Сілезькість він прийняв з дому, і з роками він усе більше й більше цим пишався. Також і з мови. Хоча сьогодні це вже не мова його дитинства. Словник дуже збіднів і попольщився – так само, як колись германізувався. Сьогодні є слова та фрази, які передають емоції, а також слова практичні та не мають коротших польських замінників. Його батько відразу після війни пішов до школи, і за те, що він говорив по-сілезьки, вчителі звідкись із глибини Польщі били його по руках, ставили в кутки, знижували оцінки. Сілезька в Сілезії була винищена. Змінили імена дітей, прізвища батьків. Це тривало роками.

Тож дорослий Плюра, політик і парламентарій, долучився до порятунку Сілезької Годки (місцева мова) та Сілезькості взагалі від забуття. Бо сілезці дедалі більше губилися. Це означає – нічого не розуміючи, але й заблукав, дезорієнтований, що відповідало думці Казимира Куца. І все ж їм потрібно повертатися на Сілезькі дороги.

Сілезія, Кашуба, Мазовія

Марек був активним членом Верхньосілезького союзу та Асоціації людей сілезької національності. Як депутат і Сенатор, він боровся за правовий захист сілезького мовлення та етнічної ідентичності. Двічі він закликав ввести сілезьку мову до Закону про національні та етнічні меншини; він також був автором громадського проекту – він особисто збирав підписи – про введення поняття сілезької меншини в цей акт. Як кашуби чи лемки, наприклад.

Усі просілезькі ініціативи влада послідовно присікала. Марек чудово знав, де заритий пес. Він сказав, що замасковані охоронці «чистої польської раси» роками перебували в Міністерстві внутрішніх справ та адміністрації: «Як сілезький я пережив це за правління PO, моєї партії, і переживаю це зараз, під PiS. Тепер офіційним урядовим гаслом стає лише «Польща для поляків». Так чи інакше, від Пілсудського до Качинського, сілезці в Польщі мають право на існування лише тоді, коли вони зрікаються своєї сілезької ідентичності. Інакше ми будемо клеймуватись як «прихований варіант» або «агент іноземної держави».

Багато років тому він скаржився Gazeta Wyborcza: «Той, хто каже, що плекання сілезької традиції є антипольським, доводить власну антипольськість. Бо боїться, щоб польська ідентичність не захистилася від сілезької. Зрештою, Польща саме така – у ній є Сілезія, Кашуби, Мазовщина… У ній багато кольорів».

Хто потягне цей сілезький віз після Марека Плюра? Його інвалідний візок тепер став особливим символом. Хто після Марека тягтиме віз із проблемами таких, як він, інвалідів, забитих людським горем і бідою?

Тиждень тому ми були на зустрічі з Яном Ольбріхтом, євродепутатом, колегою Марека Плюра по лавах Європарламенту. Марек ніколи не втрачав таких можливостей, тим паче, що Ольбріхт також мав говорити про «шухляду» в Національному плані реконструкції, наповнену мільярдами на соціальну допомогу та активізацію людей з обмеженими можливостями. Якщо, звичайно, КПО для Польщі здійсниться. Тож Марк не міг пропустити. Ми чекали, поки він під’їде на своїй машині, припаркується десь у кутку… А потім приєднається до дискусії. Прийшла звістка, що Марека не буде, бо він у лікарні з ускладненнями після грипу.

Марек, ти завоював цей світ, хоча він не дав тобі ані найменшого шансу. Нехай вас винагородять на небесах…