3 грудня відзначався Міжнародний день людей з інвалідністю. Зазвичай у суспільстві таких людей намагаються не помічати, а вирішення їхніх проблем відкладають у довгий ящик, як не нагальні.
У мене є знайомий чоловік, який тривалий час має проблеми зі здоров’ям. Однак він сильний духом, адже попри життєві труднощі, які йому підкинула доля, чоловік знайшов себе у цьому житті. Він – плавець, щодня як мінімум по чотири години займається улюбленою справою. Як каже його тренер-наставник, із плавального басейну чоловіка потрібно «виганяти». Він захищає честь Тернопільщини на різноманітних всеукраїнських змаганнях. Але щоби показувати хороші результати, йому доводиться долати чимало труднощів, яких прості смертні навіть не помічають. Чоловік мешкає у Тернополі в мікрорайоні «Канада». Раніше з труднощами (має проблеми з ногами) таки діставався до зупинки громадського транспорту і вже звідти маршруткою №28 доїжджав до плавального басейну.
Однак в один прекрасний момент так сталося, що приватний перевізник порахував, що цей маршрут для нього не рентабельний. Управління транспорту нашої мерії закрило на такі витівки очі і вже кілька раків автобусного сполучення з нижньою «Канадою» немає. Для більшості місцевого населення це не стало великою проблемою, адже п’ять хвилин ходьби до іншої зупинки громадського транспорту. Та для мого знайомого це стало непереборною перешкодою. Адже долати додаткову відстань, переходячи у двох місцях дорогу з великою кількістю транспорту, стало для цього чоловіка дуже проблематично і без підтримки когось зі сторони це зробити просто нереально. Не кажучи вже, що йде зима, дорога стає слизькою і переміщуватись по ній здоровій людині складно, а людині з інвалідністю й поготів. Кілька разів особисто бачив, як цей мужній чоловік сідав у таксі, щоби дістатися на тренування, але за соціальні виплати від держави на такому виді транспорту багато не наїздишся.
Востаннє розмовляв із цим паном кілька днів тому. Він розповів, що вже тривалий час вдома не буває, бо дуже важко дістатися із плавального басейна. А який же тоді вихід, запитую? Виявляється, йому легше із тренування добратися до приміського автовокзалу, щоби звіти поїхати у село до родичів у Збаразькому районі (а це близько 20 км в одну сторону), ніж доїхати до власної домівки у Файному місті. Може, це когось і здивує, але такі маємо реалії життя.
Свого часу прочитав цікаву інформацію з-за кордону. Виявляється, унікальна залізнична станція працювала на японському острові Хоккайдо. Через віддаленість станції японська залізниця вирішила припинити рух у цьому напрямку. Але незабаром їм стало відомо, що потяг потрібний одній дівчині для поїздок у школу. Дівчина жила поблизу віддаленої станції, звідки щодня їздила до школи. У підсумку рух поїздів відновили тільки заради неї: два рази в день і в той час, коли дівчині треба на заняття. Станцію залишили відкритою, поки дівчина не закінчила школу.
Цікава і повчальна історія, чи не так? Чи можливе щось подібне в українських чи то пак тернопільських реаліях? Навряд. Наші перевізники за гривню «вдавляться», не кажучи, щоби працювати десь собі у збиток. Тому тут, напевне, треба ставити питання до тернопільської влади, яка так активно піариться на придбанні за кордоном вживаних автобусів та створенні на їхній базі муніципальної транспортної компанії. Очевидно, чиновникам, які опікуються цими питаннями, варто подбати не лише про прибутки, а й про людей, подібних нашому герою, та удосконалити таким чином транспортну мережу, щоби врахувати такі нюанси. Тим більше, що нічого особливого вигадувати не потрібно, адже зупинка громадського транспорту там уже давно стоїть (щоправда, без діла), та й місцеві мешканці подякували б владі за вирішеннях їхньої транспортної проблеми. Але це можуть зробити дійсно люди доброї волі, в яких громада і її проблеми на першому місці. Чи є у нас такі? Дуже б хотілося в це вірити…
Віталій Попович, головний редактор
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139