Оксана Перняк вісім років була водійкою тролейбуса в Тернополі. Нині ж — вона за кермом мікроавтобуса-рефрижератора, яким у місті зустрічають і супроводжують загиблих захисників.
Авто з прапорами формують колону: траурний кортеж повільно проїжджає центральними вулицями міста. Часом за день буває до п’яти таких супроводів. А буває, що за декілька днів — жодного.
«Та й тішимось, що немає», — відказує Оксана.
Серед водіїв автомобіля із написом «На щиті» вона в Тернополі — єдина жінка.
«У нас є команда, і я підміняю хлопців, які сідають за це кермо. Взагалі за нього можуть сісти всі, хто хоче… Але от тільки охочих небагато».
Як дістала позивний Відьма; як відповідає тим, хто каже, що «вона на цьому заробляє», і тим, хто не спиняється, коли їде кортеж; що найважче під час супроводів та як зачіпає, коли полеглих привозять у пусті двори, — у матеріалі hromadske.
Бойова відьма
Водійському стажу Оксани — більш як 20 років. У звичні дні вона мотається містом на власній машині. Її ні з чиїм не сплутаєш: замість сірого капоту — зображення чаклунки з двома вогняними кулями, замість цифр на номерному знаку — напис WITCH. І на дверцятах наклейки у вигляді шевронів: «Бойова відьма», «З відьмами не сперечатися».
Усе почалося з дотепної фрази когось із волонтерів: «О, у нас з’явилася відьма», коли на запитання, ким вона працює, Оксана відповіла, що тарологиня. «Так воно й приліпилось до мене», — сміється жінка.
«Тоді я дуже хворіла. Треба було відволіктися. І тут я бачу це відео, переходжу на сторінку й пишу, чи можна приїхати. Я давно хотіла долучитись [до супроводів — ред.], та не знала, як. Мені сказали: берете прапори й приїжджаєте. Так я вперше приїхала на супровід», — розповідає волонтерка.
Через рік вона стала водійкою цієї місії.
«Найважче — коли біля тебе їдуть рідні»
Місія «На щиті» в Тернополі — волонтерська ініціатива. Полеглих бійців на авто забирають із морга й везуть до місця поховання.
«Ми не беремо участі в похоронному процесі. Лише супроводжуємо. Щоб гідно провести наших героїв в останню дорогу», — каже жінка.
Для координації є група: там повідомляють дату, місце, час і маршрут. Зазвичай початкова й кінцева точки: Морг — Дім смутку. Долучитись до колони може кожен охочий. Та їздять здебільшого одні й ті самі.
«Натепер у групі приблизно півтори тисячі людей. Але тих, що їздять постійно, — 10-12. Така наша реальність. Більше машин буває, якщо людину знали» — додає Оксана. І це те, що її зачіпає ледь не найбільше.
У нас чомусь так заведено, що якщо загинув якийсь відомий командир — збирається ледь не все місто, колони на 120-140 машин. А до простого, не всім відомого хлопця, героя, може приїхати 1-2 машини, а може й ніхто. Тільки рідні й ми. Це неправильно.Оксана Перняк, волонтерка, водійка місії «На щиті»
«Історії бували різні. Якось ми заїжджали у великий двір, і люди мали б вийти. А у дворі з п’яти під’їздів п’ятиповерхівки просто не було нікого. Лише дві бабулі. І мовляв, “не знали”, “тут ходять ТЦК”, “хтось сидить вдома”… Але думаю, це прості відмазки», — сердиться жінка.
Запитую, що для неї в цій роботі найважче.
«Найважче — це коли ти везеш загиблих героїв, і біля тебе сидять його мама, дочка, дружина. Є такі, що мліють, — і ти прикладаєш під ніс нашатир. Часто вони питають тебе: “За що?! Чому? Як?”. А відповіді на ці питання просто нема. Ну що ти скажеш? “Співчуваю вам” чи що?..»
«Спочатку взагалі ніхто не зупинявся»
«Зараз Тернопіль уже навчений», — відповідає Оксана на питання про те, чи всі завмирають, коли містом рухається траурний кортеж.
«Той час, коли ми починали, і тепер — це дуже велика різниця. Спочатку взагалі ніхто не зупинявся. Одиниці. Тепер же більшість таки зупиняються. Зі шкіл виходять на вулиці. Люди більше почали віддавати шану.
… Але не без винятків. Деякі водії не зупиняються, або ж намагаються вклинитись у колону. Є люди, які досі навіть не знають, що це таке (здебільшого іногородні). Або йдуть у навушниках і нічого не чують».
Вона вже не намагається нікому нічого пояснювати. Каже: зрозуміла, що це не має сенсу. «Тепер я хіба що сама до себе можу матюкнутися, мовляв, ти такий-сякий… І все. Поїхала далі».
Якось під відео з її інтерв’ю вона натрапила на коментарі, що, мовляв, на супроводах вона заробляє гроші. Жінка оторопіла.
Ходять міфи, що нам платять. Не платять. Запрошую всіх приїхати, подивитися, як це відбувається. Відчути це на собі, як-то кажуть, на своїй кишені. Бо, мабуть, кожен розуміє, що треба заправити машину, витратити час, який ти міг би приділити сім’ї, улюбленій роботі чи прогулянці із собаками. А ти в цьому відмовляєш і їдеш на супровід. Оксана Перняк, волонтерка, водійка місії «На щиті»
«Ви нікого не втратили на війні. Вам цього не зрозуміти»
«А ще такі фрази бувають: “От возяться одні й ті самі постійно. І везуть, ніби йому [загиблому — ред.] вже не все одно…”» — спересердя додає Леся, яка завжди їздить з Оксаною в колоні.
Відколи загинув її чоловік півтора року тому — вона не пропускає жодного супроводу.
«Я забирала тіло чоловіка з військової частини в Хмельницькому. І там просто машина виїжджає і все. Ніхто по дорозі ніде не зупиняється, ніхто не виводить… Тому я знаю, що для рідних це дуже важливо. Коли твою рідну людину супроводжує великий кортеж із прапорами, і люди знають, що везуть героя…» — у жінки тремтить голос.
Леся працює в перукарні. Її клієнти звикли: вона будь-коли може перенести запис. Адже інформація про супровід може з’явитись як завчасно, так і за кілька годин.
На початку були такі, які обурювались. Я кажу: «Ви у своєму житті нікого не поховали, не втратили на війні, тому вам цього не зрозуміти. Я це перенесла на своїй шкірі й знаю, як це важливо, щоб було якнайбільше машин, щоб віддати честь герою. Так я йому просто дякую». Леся, волонтерка місії «На щиті»
На відміну від Оксани, жінка нетерпелива до байдужості. І часом свариться з водіями.
«Я кажу: “От ти не вийшов з автобуса. У тебе що, ноги болять?”. Я не говорю вже на коліна ставати. Просто вийди. А він каже: “А що від цього зміниться? Йому що, вже не все одно, чи я вийшов, чи ні?”.
Кажу, він же віддав життя, найцінніше, що в нього було! За те, що ти зараз їздиш, працюєш тут у Тернополі, твої діти спокійно сплять у ліжках теплих і так далі. Це ж просто людяність — подякувати йому. Вийти й зігнути свою башкенцію наниз».
«Все, що ми можемо зробити, — їх гідно провести»
Супроводи полеглих військових даються морально важко, каже Оксана Перняк. Хоча вона вже й навчилася контролювати емоції. Каже: її втомлює не так сама робота, як те, що дехто ставить під сумнів узагалі її необхідність.
«Деколи виникає думка все кинути. Але я її відганяю від себе, тому що розумію, що цих героїв потрібно провести».
Наостанок жінка звертається до всіх українців:
«Люди, будьте трошки свідоміші й розглядайтеся на всі боки, коли їдуть кортежі. Зупиняйтеся. Віддайте все ж таки шану тим героям, які поклали своє життя для того, щоб ви жили, працювали, відпочивали. Вони цього достойні. Це одне-єдине і, напевно, останнє, що ми можемо для них зробити».
Джерело: Громадське
4139