– Мамо, я хочу на гірку… – Не можна, впадеш. – Коли я виросту, буду малювати. – Щось придумала собі таке, підеш на юрфак…
Відчуваєте, яка сильна програма падає на ваших дітей? Ваша програма. Мова піде не про застереження, не про те, як батьки хочуть допомогти або врятувати, а про те, як вони, не усвідомлюючи того, ламають дітей змалечку, насаджують їм неправильні реалії життя, погляди на світ через призму батьківських окулярів.
Напевне, сучасний світ уявити по-іншому дуже важко. Всі ми пишаємося новітніми технологіями. Як сьогодні жити без смартфона, годі й думати. Ми голосно розповідаємо, про свої плани на майбутнє, хизуємось новими машинами, говоримо, що наші діти підуть у престижний садок, приватний, де є все: телевізори, сучасні майданчики, вихователі, котрі дають доступ до відеокамер батькам. Тобто в будь-яку секунду мама зможе поглянути, що ж робить її дитя. І свято віримо, що саме це зробить дитину щасливою. Виставляємо напоказ новонароджених діток і розповідаємо процес та розвиток дитини до секунди. Що ж стоїть за цим ідеально-розграбованим життям? Нічого, й іншого змісту в цьому слові немає. Ви зустрічали батьків, котрі не говорять про свою дитину? Які не порівнюють її з іншими, не вигадують їй професій на майбутнє і не диктують своїх правил? Якщо так, то спілкуйтеся з ними більше, бо вони справді знають, що робити.
Чули фразу: дитина – дзеркало? Не просто чули, а ще й повторюємо її неодноразово і повчаємо нею когось. А насправді до уваги навіть не беремо той факт, що дитина не їсть каші без перегляду мультфільму. Це провина мами, яка без інста-сторіс не може прожити і хвилини. Чому батьки так пишаються і радіють, що у два роки хлопчики й дівчатка вміють увімкнути собі мультфільми? Батьки! Тут немає чим пишатися і розказувати це всьому світу. Це деградація вас як батьків, а ваших діток – як особистостей. Запитання наступне: чому не вживаються заходи? Відповіді не дасть ніхто, тому що мало просто забрати смартфон, сховати його і чекати, поки дитина переплаче. Пояснити не один раз, потерпіти і вислухати дитячу істерику, зрозуміти і викорінити проблему, але не в дитині, а в собі. Вищеперелічене – це квіточки, як кажуть у народі, бо є питання, які варто розглядати, напевне, на державному рівні, оскільки по-іншому до нашого запломбованого суспільства не дійде. Хто дав право керувати дітьми, наказувати, що робити, що їсти, куди йти, з ким гратися, чим займатися і яку професію в майбутньому обрати? Ніхто. Запам’ятайте, коли дитина приходить у світ, вона є незалежною особистістю зі своїми думками та правами. Звичайно, ніхто не заперечує факту, що батьки повинні піклуватися про неї, допомагати, до певного періоду життя забезпечувати та утримувати своє маля.
Розглядаємо іншу сторону цієї медалі, коли ми, ті, котрі повинні підказати, зорієнтувати, нагло диктуємо з дитинства, що потрібно обирати професію ту чи іншу, бо вона престижна, їсти те й те, бо воно корисне і так кажуть усі. Ходити у церкву, бо так треба. Їздити відпочивати тільки туди, куди скаже тато й мама і з компанією, яка має будівельний бізнес, бо з ними треба подружитися і засватати своїх дітей. Кому це потрібно – дітям чи батькам? Розповідати, як донька чи син повинні оправдати батьківські надії і як мама хоче пишатися успіхами своєї дитини у престижній сфері, яку обрали самі ж батьки? Якщо батькам так хочеться бачити дитину в крутій професії, то чому самі не зробили цього у свій час? Для чого нав’язувати дитині думку, що за турботу та піклування вона повинна бути зобов’язана батькам? Це не любов, це самовираження у своїх дітях, жертвою якого є самі діти. А через деякий час дивуємося, чому в дитини депресія, чому вона нічого не хоче, ні до чого не прагне, чому її поведінка не відповідає вашим канонам. Скільки публікацій учених ви повинні ще перечитати, щоб усвідомити і перестати програмувати свою дитину, як зручно вам. Досі вірите, що коли дитину ляскати по попі, вона буде слухняна, якщо кричати на неї, вона виросте вченим, водити щонеділі в церкву, щоби дитина слухала довгі проповіді, теребила вашу руку і плакала, чи ще довго, а ви у відповідь наказовим тоном сказали: стій тихо, тоді дитина буде ближча до Бога? Абсурдність перевищує межу.
Що ж робити? Все настільки просто, що навряд чи в це повірите: приділяйте дитині увагу. Всі це знають, правда? Але увага не полягає в тому, щоби нагодувати, помити, відвести в садок, «сплавити» дідусям, ні. Розповідайте дитині про небо, про сонце, про зірки, залучайте її до праці, до допомоги, виховуйте в ній повагу до ближніх, любов до тварин, до природи. І не будуйте планів на свою дитину, вона не ваша власність. Придивіться до неї, пригадайте, до чого в неї лежить душа. Можливо, коли їй було два рочки, вона сказала, що хоче грати на фортепіано або малювати – ось це і є прояв самостійного вибору, який ви штопорите, бо це ж не престижно. Дитина нікому нічого не повинна і не зобов’язана. Це світла ємкість Божої любові, яку ви підганяєте під свої плани. Опам’ятайтеся поки не пізно…
Соломія Вершигора
Джерело: Тижневик "Номер один"
5295