Непростою виявилася доля колишнього директора Тернопільського ВПТУ №4 Романа Півторака. Його підозрювали у хабарництві та незаконному використанні праці учнів училища, а він у день свого 60-річчя виграв Європейський суд із прав людини, який зобов’язав Україну скасувати проти Півторака кримінальну справу. Роман Євстахійович вважає, що у цьому йому допомогла віра в Бога, яка навернула його на… священичу діяльність.
«Політичне замовлення – прибрати непокірного Півторака»
– Романе Євстахійовичу, що ж сталося в лютому 2012 року, коли облетіла звістка про Ваше затримання?
– Ще у вересні 2011 року на рівні області надійшла команда від тодішнього губернатора Хоптяна усунути Півторака з посади директора училища. Посадник Януковича виявився настільки настирливим, що дав вказівку сфабрикувати докази в будь-який спосіб. Щодо мене «склепали» справу, зауважте, аж… на тисячу гривень. Я в очі не бачив ані того, хто нібито давав хабара, ані того, хто його передавав, ані самих підставних купюр у руках не тримав. І всі тоді канали підхопили цю «сенсаційну» інформацію. Мені навіть інкримінували, що я змушував дітей працювати. А вони за щастя вважали поїхати на практику в Одеську область на море – заробити собі грошей і відпочити. Прагнули навіть піти на будови Тернополя, набути собі фахового досвіду і заробити першу в житті юнака чи юнки зарплату. Мені інкримінували майже з десяток статей Кримінального кодексу, за якими я, напевно, мав би давно згнити в тюрмах. Кримінальну справу плела ціла команда Хоптяна та апарати підконтрольних їй на той час правоохоронних органів. Тож доводилося розплутувати цей клубок майже шість років. За цей час відбувся 21 суд. І всі вони виграні мною – жодних претензій з боку держави немає.
– Вам також довелося захищатись у Європейському суді…
– Справедливість восторжествувала саме в день мого 60-річчя. Європейський суд із прав людини своєю ухвалою постановив: «Щодо Півторака Романа Євстахійовича грубо порушено як українське законодавство, так і міжнародне». А ще зобов’язав державу Україна відновити справедливість і законність та скасувати мою кримінальну справу.
– Чимало людей, які нині при владі, добре знають Вас. Чому вони відцуралися від Романа Півторака?
– Це найбільш важке для мене запитання і найбільш довгий шлях пошуку відповіді на нього. Чому мої побратими, сподвижники, друзі, взагалі – українці промовчали, проковтнули або пропустили повз себе звістку про мою біду? Вважаю, що відповідь на це запитання 150 років тому дав Тарас Григорович Шевченко, коли сказав: «Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…» Чимало з нас у таку хвилину думають: «А, може, мене це не стосується?»
Дійсно, є серед моїх давніх знайомих і народні обранці, і високопосадовці в Адміністрації глави держави та Кабміні, ніби й досі привітні до мене і начебто й доброзичливі. Запитую: «Чому?» У відповідь чую: «Ну що ти хотів? Ти ж попався на хабарі – це ж злочин!»
Наведу це на життєвому прикладі однієї людини, якого вважав своїм прекрасним товаришем, з яким у нас були і спільні погляди, і справи. А коли мене кинули за грати і невдовзі випустили, немов «на повідку», я побачив його поблизу драмтеатру. Хоч ми йшли одним тротуаром, він мовчки перейшов на інший бік вулиці. Поважна начебто людина й зараз у Тернополі, а зробив вигляд, що мене не побачив. А пізніше, коли йому вже не вдалося уникнути зустрічі, я запитав, у чому причина його поведінки. На що той, наголошую, поважний чоловік відповів: «Напевно, щось було!»
«Пропонували вакансії двірника чи сторожа»
– Після кількох виправдальних вироків в Україні Ви пробували знайти роботу?
– Коли я повернувся з ув’язнення, то не міг не лише працювати за фахом, а й навіть заробити собі на шматок хліба. Управління освіти не дало мені можливості влаштуватися навіть звичайним учителем в будь-якій школі Тернополя чи області. І коли звернувся в міське управління освіти, мені запропонували вакансії на вибір – двірника чи сторожа. Ніхто не повернувся у мій бік, не підтримав, не допоміг.
«Прийшов до розуміння, що маю йти священичою дорогою»
– Після рішення Європейського суду стосовно Вас не лише має бути скасована кримінальна справа, а Романа Півторака мають ще й поновити на роботі?
– Справедливість і верховенство права не лише щодо мене, а й щодо всіх українців має панувати у державі. Рішення Європейського суду зобов’язані виконувати всі – від Президента країни до керівництва Тернополя й області. Тому питання мого поновлення на посаді директора ВПУ №4 ім. М.Паращука мало би бути принциповим для нашої правової держави. Проте не є актуальним для мене, оскільки я став духовною особою.
– Що Вас привело до Бога і коли Ви зробили свій вибір на користь священичества?
– Зі мною завжди був Бог. Ще в ранньому дитинстві колежанка моєї бабці пророкувала, що буду священиком. Я цим злегковажив, бо прагнув бути вчителем. Цій професії, яка певною мірою подібна до священичої, віддав більшість свого життя. А коли був у тюрмі, опинившись сам на сам проти цілої системи, то згадав ці слова. І вирішив, що священництво – моє призначення. Після ув’язнення у мене розвинулася важка форма цукрового діабету. Та зі мною завжди були Бог і православна церква. Отці Святотроїцького духовного центру на честь Данила Галицького і їхній настоятель отець Анатолій Зінкевич щодня молилися за мене і намагалися допомогти. Тож у тому числі й завдяки їм прийшов до розуміння, що маю йти іншою дорогою. Тому долучився до українського православ’я, ставши священиком Української автокефальної православної церкви.
– Яку нині, вже як духовна особа, виконуєте священичу функцію?
– Влітку 2017 року архієпископ Чернівецький і Хотинський Герман висвятив мене в диякони. Сан ієрея отримав з рук єпископа Ужгородського і Закарпатського Кирила. За той час я вже став протоієреєм. Нині служу разом з єпископом Ужгородським і Закарпатським Кирилом безпосередньо в храмі міста Ужгорода. Окрім цього, ще й виконую доручення щодо розбудови православної церкви в усіх регіонах країни.
Олесь Миколайчук
Джерело: Тижневик "Номер один"
6111