Титулована біатлоністка Олена Підгрушна – гордість не лише Тернопільщини, а й всієї України. Її обожнюють тисячі фанатів, а гонки за її участі завжди видовищні та результативні. Наші журналісти поспілкувалися з жінкою та дізналися, як біатлон проник у її життя, чим вона цікавиться, від кого завжди чекає дзвінка після змагань, чи можна заробити біатлоном на безбідне життя та чому вона не раділа головній медалі у своїй кар’єрі.
«Я опинилася перед вибором: продовжувати танцювати чи біатлон»
– Ви народилися в Польщі у Нижньосілезькому воєводстві. Чому переїхали в Україну і чи бували у місцях, де народилися?
– Усе набагато простіше. Мій батько був військовим і часто переїжджав з місця на місце, і саме тому я народилася в Польщі. Коли мені був рочок, родина переїхала у Казахстан, і через 3 роки, саме після розпаду Союзу, мої батьки повернулися в Україну. Я Польщі не пам’ятаю, а про Казахстан лише кілька спогадів.
– Ви безмежно любите танці, а обрали біатлон. Як так сталося?
– Танці мене супроводжують протягом усього життя. Ще до навчання у школі я любила потанцювати з тіткою або сестрою, а вже коли навчалася у молодшій школі, мене запросили на гурток бальних танців. У 8 класі в школі була секція біатлону, але тут ми бігали кроси та грали у футбол. Та з тренером щось сталося, він, мабуть, захворів і не приходив. Я чекала довго і тоді вирішила, що більше на біатлон ходити не буду. І от подруга, з якою я просиділа 9 років за однією партою і з якою ми досі товаришуємо, запропонувала піти на естрадні танці. Я погодилася. І тут знову в моє життя яскраво і вже з іншим тренером та обставинами увірвався біатлон. Тоді я опинилася перед вибором: продовжувати танцювати чи біатлон. І звісно, вибрала біатлон.
– Ви говорите про свій вибір так категорично, ніби іншого варіанту і не розглядали. Тому все ж таки чому біатлон?
– Тому що я його любила з того моменту, як вперше побачила, а ще більше захопилася, коли сама спробувала. Побувавши на базі в Підгородньому, ставши на лижі, взявши в руки гвинтівку, я відчула такі сильні емоції, ейфорію і піднесення, що подумала: «Які там танці. Ось біатлон – це той вид спорту, який дарує багато емоцій». Вчителю з танців сказала про свій вибір, він мене пробував переконати, наполягав, що біатлон – не жіночий вид спорту, та я йому категорично відповіла, що буду стріляти та кататися на лижах.
– Часто доводилося чути про те, що біатлон – не жіночий вид спорту?
– На початках – так, а зараз ми доводимо, що це не тільки жіночий вид спорту, а й красивий жіночий вид спорту. Жінки гармонічно виглядають у біатлоні.
– Мені відомо, що Ви захоплюєтесь вишивкою і маєте вже немаленьку колекцію робіт. Що робите з картинами і коли захопилися таким хобі?
– Зі зборів усе й почалося. Картини свої не продаю і не віддаю. Вони – це історія мого спорту. Зберігаю їх у родині. Частина – у столиці, інші – в батьківській хаті. Я вишиваю вже 20 років, і кількість картин невпинно росте. Почала вишивати на перших міжнародних таборах та навчально-тренувальних зборах. Інтернету тоді не було, гаджетів також, по телевізору – іноземні канали. Треба було чимось зайняти руки, бо просто сидіти без діла я не вмію. Навіть коли дивлюся телевізор, руками потрібно щось робити. Я не вишиваю рушників і сорочок, тематика моїх робіт – звірі, птахи, ангели, ікони, люди.
– Можете розповісти про те, яким є життя професійного спортсмена?
– Поїв, побігав, поспав. Ми звітуємо про виконану роботу та спортивний результат. День розписаний похвилинно, і навіть коли є вільний час, ти заповнюєш спортивний щоденник, звітуєш, скидаєш інформацію з датчика, спілкуєшся з тренером, відвідуєш масажиста, лікаря. Тож сумувати немає коли.
– Скільки триває сезон?
– Змагальний сезон триває 4 місяці. Він розпочинається в кінці листопада і закінчується в 20 числах березня.
– А що робите влітку?
– Тренуємося ще більше, ніж зимою (сміється, – авт.). Взимку насправді вільного часу набагато більше, ніж влітку. Зимою гонку пробіг і все – пів дня вільного. Можна читати, вишивати, відпочити. А влітку перше тренування триває 4 години, друге – ще 2, також потрібно врахувати зарядку і тренаж зі зброєю. Часу як такого не залишається, бо ти встаєш, поїв, потренувався, ліг спати. Ми жартуємо, що біатлоністи – як білочки в колесі. Взагалі літній сезон дуже важливий, адже від того, як проведемо літо, залежить сезон змагань. Виходить, що ми готуємося 7 місяців, аби протягом 4-х тримати форму.
«Я не могла чути про біатлон пів року та й взагалі не хотіла про нього говорити»
– Ви нещодавно повернулися з Буковелю. Наскільки мені відомо, там є потужна біатлонна база. Що можете про неї розповісти і чи комфортно там тренуватися?
– У Буковелі добудовують біатлонну арену, вона вже частково функціонує. Вже є готове стрільбище і навіть проводили змагання. Єдине, що потребує доопрацювання, – це рельєф на трасах і схилах. В Україні поки що немає стадіону, який відповідає міжнародним стандартам. Десь трішки кращий асфальт, десь – стрільбище. Цього сезону ми були на зборах поблизу селища Сянки, так там стрільбище міжнародного рівня, але відсутня лижо-ролерна траса, і нам довелося кататися по проїжджій частині, а це далеко не той рельєф, який нам потрібен. Зараз Буковель працює над тим, щоби зробити стадіон, який буде відповідати потребам спортсменів.
– Від чого Ви відчуваєте найбільшу радість у біатлоні?
– Від нуля (сміється, – авт.). Коли «закриваю» всі мішені, особливо на змаганнях.
– У спортсменів протягом усієї кар’єри трапляються падіння і злети. Є такі, що вкарбувалися у Вашу пам’ять?
– Я от задумалась і важко пригадати конкретні випадки. За свою 20-річну кар’єру я літала і вгору, і вниз десятки разів (посміхається, – авт.). Виділити щось конкретне важко. Інколи у мене таке враження, що у біатлоні прожила чотири життя.
– Ви не шкодуєте про те, що взяли паузу в спорті?
– Це було свідоме й виважене рішення. Після зимової Олімпіади у 2014-му в мене було емоційне і фізичне вигорання. Я не могла чути про біатлон пів року та й взагалі не хотіла про нього говорити. Я йшла на паузу, будучи олімпійською чемпіонкою, і навіть не знала, чи повернуся. Тільки через пів року зателефонувала президенту федерації Бринзаку Володимиру Михайловичу і вибачилась, що пішла «по-англійськи», не прощаючись. У тій розмові він мене дуже підтримав і сказав: «Ми тебе давно зрозуміли і пробачили. Ми на тебе чекаємо».
– Як пройшло Ваше дитинство?
– Я була дуже активною дитиною. Мама ставила мені завдання, а я могла це зробити за пів години або за день. Вибір був за мною, та зазвичай усе робила швидко, щоби потім бути вільною. Це навчило мене виконувати завдання якісно і швидко. Взагалі думаю, що ще у молодшій школі я готувалася до біатлону – до школи ходила пішки, але не просто по доріжці, а бордюрами, що відповідно розвивало мою координацію. Часто гралася з дівчатками в «резинки» та інші активні ігри.
Мама дуже любить розповідати історію: дощ ллє, а я з лижами стою на порозі. Вона запитує: «Куди ти зібралася?», а я їй відповідаю: «На тренування». І тоді вона пробує достукатися до мене, пояснює, що надворі дощ і, ймовірно, тренування не буде. У мене істерика і я тоді видаю: «А може, в лісі хоч трохи снігу десь є» (сміється, – авт.).
Якщо говорити про теплі спогади – то це наше сімейне коло, спільні зустрічі, родинний стіл. Зараз дуже важко зібрати всіх разом, бо ми роз’їхалися.
– Що Вам дарує відчуття розслабленості?
– По-різному: приємне спілкування з мамою та друзями, смачно поїсти, поніжитися у ванній чи під ковдрою з серіалом і горнятком чаю. А взагалі ловити момент тут і зараз та отримувати від цього задоволення.
– Спортивна кар’єра завжди передбачає певні труднощі та емоційні навантаження. Як Ви боретеся зі стресовими ситуаціями?
– Наша робота – це суцільний стрес (посміхається, – авт.). Особисто я намагаюся мінімум думати про гонки. Багато хто каже мені: «Та тобі потрібно налаштуватися, зібратися». А я відповідаю: «А звідки ви знаєте, як мені треба?» Я така людина: чим менше думаю про гонку, тим краще виступлю на ній. Протягом своєї кар’єри вже на власному досвіді переконалася, що як тільки думатиму про гонку, щось піде не так (посміхається, – авт.).
– У Вашій збірній є психолог?
– Немає.
– На Вашу думку, було б добре, якби він був?
– Було три спроби, коли приводили психолога у команду. Було спілкування загальне й індивідуальне. Але, мабуть, ми не сходилися. Психолог, звісно, потрібен, але це має бути суперспеціаліст, який зможе працювати зі всіма, або кожен спортсмен має знайти сам собі психолога. Ми всі різні і психологи різні, тому, мабуть, краще, аби кожен обирав собі самостійно того фахівця, підходи якого йому близькі.
«Завжди шукаю смс від мами»
– Чи є у Вас якийсь особливий ритуал підготовки до змагання і чи вірите у спортивні забобони?
– Можливо, колись давно й були. Зараз не пригадаю їх. На даному етапі не вірю в ритуали чи забобони, бо вони роблять спортсмена тільки слабшим. Я так наполегливо тренуюся не для того, щоби вірити в те, що хтось через лижу переступив і варто очікувати чогось незрозумілого. Якщо щось пов’язане із забобонами і трапилось, то що, тепер на фініш не виходити? Єдине, чого не можна робити, так це брати в руки чужу гвинтівку, але це скоріше правило хорошого тону. Гвинтівка для біатлоніста – це святе. Ми її бережемо і шануємо. Якщо вона заважає, то обережно переставляємо. Зазвичай тільки власник зброї нею займається.
– Як святкуєте перемогу?
– Чесно скажу, немає святкувань, бо ти сьогодні переміг, зійшов із п’єдесталу, а завтра наступна гонка, етап змагання. А коли сезон закінчився, то що вже святкувати? Тому в мене немає такого, щоби випити сто грамів чи з’їсти тортик, аби відсвяткувати перемогу (посміхається, – авт.).
– Хто перший телефонує після змагань?
– Чесно кажучи, я навіть не знаю, хто перший, а хто останній. Але завжди шукаю смс від мами. Трапляється, звісно, що результат бажає бути кращим, і мама тоді не пише, бо не знає, що мені сказати. У таких випадках я сама їй телефоную чи пишу. Взагалі для мене головне – це увага мами й тата.
– Ви, мабуть, подібне запитання чули від журналістів неодноразово, але все ж таки дозволю собі його задати. Зимові Олімпійські ігри у Сочі в 2014 році, у той же час Україну лихоманить, Росія робить перші кроки в захопленні Криму. А Ви на території країни-агресора здобуваєте «золото». Пригадуєте свої емоції?
– Взагалі про Росію тоді ще мова не йшла. 19-20 лютого розстрілювали людей на Майдані, а у нас 21 лютого – естафета. Анексія Криму розпочалася через 2 тижні, саме тоді, коли стартувала паралімпіада. Якщо відверто, то це було «золото» із присмаком гіркоти. Навіть перебуваючи на змаганнях, ми спостерігали за тим, що відбувається вдома, бачили розстріли на екранах телевізорів і засинали зі сльозами на очах. Тоді нам писали: «зійдіть з дистанції», «бойкотуйте», «пов’яжіть чорні стрічки», але це Олімпіада, ми не можемо такого робити без дозволу організаторів. Зійти з дистанції? Так ми би цим нічого не довели, а навпаки – проявили слабкість. А ми вийшли і перемогли. Після того, як здобули «золото», дуже багато людей писали вдячні слова і слова підтримки. Вони казали, що це як ковток свіжого повітря, світло в кінці тунелю, вогник надії. Для людей на той час це була єдина позитивна емоція.
Після перемоги спортсмени йшли у спеціальну прес-зону, де була можливість у журналістів з нами поспілкуватися. І цілком очікуваним було запитання про те, як ми змогли перемогти, якщо у нас в країні відбувається революція і вбивають людей. А в мене за добу до естафети було передчуття, що ми переможемо. І вже тоді я думала про те, що відповідати журналістам. Але вже на 5 відповіді я була емоційно виснажена і розплакалась, тоді Валя Семеренко підхопила естафету і почала відповідати, а за нею – Віта і Юля. І ось ми вже четверо витираємо сльози. Ми розуміємо, що ось у нас в руках «золото», але думками ми на Майдані. Коли потрібно було брати участь у прес-конференції, я запитала у Сергія Бубки, чи можемо ми оголосити хвилину мовчання, і нам дозволили. І відверто, як такої емоційної радості не було, лише сльози і траур.
«Якщо зміниться законодавство і спонсором стане бути вигідно, то відповідно тоді й спортсменам буде жити легше»
– Знаю, що фраза, з якою Ви йдете по житті, – «Бачу ціль, не бачу перешкод». Що особисто для Вас вона означає і коли з’явилася?
– Якщо чогось дуже сильно хочу, то обов’язково досягну. Я знайду час, спосіб, можливість, зв’язки, людей, організую. Не важливо, як я дійду туди, але дійду. Ця фраза прийшла в моє життя ще в утробі мами (посміхається, – авт.).
– Чи часто у Вашій кар’єрі дошкуляли травми і які?
– У біатлоністів слабке місце – коліна, бо є стрільба на долівці (лежачи, – прим. авт). Ми постійно на колінах: встаєш, лягаєш – асфальт, мороз, дощ, сніг, вітер, коліна мокрі. Ще часто травмуються плечі та поясниця, бо навантаження неймовірне. Особисто про себе можу сказати, що я здоровий спортсмен.
– Чи створено на Тернопільщині належні умови для занять біатлоном, чи все ж таки ми пасемо задніх?
– У Тернополі умови є. Це база в Підгородньому, але асфальт там уже розсипається, і зрештою, все частіше трапляються скандали навколо земель, які хочуть привласнити. Взагалі в Україні мало місць, де біатлоніст може нормально тренуватися.
– Чи хотіли б організувати в Тернополі змагання, аби залучити молодь і просувати таким чином для неї біатлон?
– У нас є змагання, які проводять без мене, але на мої призи. Поки я діючий спортсмен, то організовувати подібні змагання не можу. У мене просто немає часу і фізичної можливості, адже змагання проводяться зимою, а взимку я за межами України і у мене сезон.
– Дитячий біатлон: як з його розвитком і чи є перспективні спортсмени?
– На моїй пам’яті багато було талановитих. Вони приходили і відходили. У кожного з них своя історія – не захотів, перегорів, не вийшло щось, хтось лінивий. Молоді й перспективні є, а у дорослих немає заміни вже протягом 10-ти років.
– Чи можна, займаючись професійно біатлоном, заробити собі на безбідне життя?
– Зараз мій спортивний менеджер пробує підтвердити цю теорію на практиці (посміхається, – авт.). А взагалі можливо, але не в Україні. Увесь світ працює на спонсорах. В Україні спонсорська система на мінімальному рівні і на життя ми точно не заробимо. Якщо зміниться законодавство і спонсором стане бути вигідно, то відповідно тоді й спортсменам буде жити легше. Зараз спорт живе за державний рахунок, зокрема й біатлон.
– Спорт гартує тіло і характер. Які головні риси виховав він у Вас?
– Не здаватися. Навіть коли складно, важко, руки опускаються – завжди є надія, боротися треба до кінця.
– Чим Вас забезпечує Міністерство, а що спортсмен може купувати самостійно задля покращення результату?
– У принципі забезпечують усім інвентарем, а ще оплачують переїзди, трансфери, перельоти, збори, проживання. Хоча трапляються випадки, коли ми отримуємо форму, але немає термобілизни, тому я купую сама. Також можу докуповувати лижі. Для прикладу, молодим спортсменам дають 1-2 пари лиж, хоча насправді треба більше. Харчування, біодобавки, медогляд, реабілітація, масажист, лікування – власним коштом.
– Скільки у Вас пар лиж і яка їхня ціна?
– Десь близько 20 пар, вартість однієї – 400-500 євро.
– Навіщо так багато лиж?
– Кожна пара призначена для певного типу снігу і погоди. Є 50 відтінків снігу: мокрий, сухий, холодний, теплий, старий, гранульований, пінопласт, пісок тощо. Біатлоністи бачать різний сніг і відповідно структура лиж під кожен тип своя. Сервісмени підбирають лижі в залежності від типу. Зберігаю лижі вдома, на складі, коли працювала в Міністерстві, то вони в мене в кабінеті стояли (посміхається, – авт.).
– А гвинтівка у Вас одна?
– Гвинтівка якраз одна і дається на роки. З першою гвинтівкою я працювала близько 10 років. Але це метал і є таке поняття, як «настріл» зброї. Якщо понад 100 тисяч пострілів, то канал ствола деформується. Якщо на початку використання мінімальний розкид куль, то через 10-15 років він збільшується. Гвинтівка – це зброя, і на неї потрібен дозвіл. Їх нам закуповує держава через Збройні сили, кожна зброя на рахунку, і в кінці сезону ми її здаємо. Вона проходить балістику та відстріл. А от приклади спортсмен обирає сам, це може бути дерево, карбон або пластик. Для мене гвинтівка – це моє продовження, вона наче жива, і я відчуваю, як вона працює.
– На Вашій формі часто можна побачити рекламні логотипи. Ви самі їх розміщуєте і домовляєтесь про це зі спонсорами?
– Це справді рекламні логотипи. Спонсори співпрацюють з федерацією біатлону. Просто так, самостійно я не можу їх розмістити. Ми повинні проходити матеріальний контроль на змаганнях. Це контролює міжнародна федерація біатлону. Під час матеріального контролю аналізують, яка величина реклами та що саме рекламуємо. Для прикладу, ми не можемо рекламувати алкоголь і цигарки. Якщо реклама буде незрозумілою для матеріального контролю, вони можуть зобов’язати нас її зняти.
«Краплі для носа або таблетка від кашлю можуть бути допінгом»
– Ще одне запитання, яке часто чують спортсмени. Як щодо допінгу?
– Краплі для носа або таблетка від кашлю можуть бути допінгом. Є перелік речовин, які вважаються допінгом. Лікарі, які працюють зі спортсменами, добре знають, що можна, а чого ні. Щороку антидопінгове агентство ці списки оновлює і доповнює. До речі, була така історія з препаратом «Мілдронат», його вже заборонили вживати спортсменам, хоча фактично це вітаміни для серця. Знаю, що у 1996-1997 роках цей препарат взагалі видавався спортсменам як вітаміни і вони його успішно застосовували. А от зараз заборонили.
– Чим Ви хочете займатися пicля біатлону та чи хотіли б спробувати піти тренерською стежкою?
– Я планую жити. А ким буду, чи книги писатиму, чи тренуватиму – це вже потім. Зараз я не готова відповісти на це запитання.
– Країною ширяться чутки про те, що Ви плануєте написати книгу. Про що вона і чи є вже напрацювання?
– Тема книги переслідує мене кілька років. Я багато говорю, багато знаю і вмію подати інформацію. І родичі, і друзі кажуть мені, що чекають того моменту, коли прочитають мою книгу. І тут з’являється Лілія Проць і каже те ж саме, але при цьому ще й закликає мене до дії. Робота над нею вже розпочалася. Можу лише сказати, що написана вона буде у форматі мемуарів.
– У чому, на Вашу думку, відмінності жіночого біатлону від чоловічого?
– Дистанція. І те, що у дівчат вагою 50 кг гвинтівка вагою 4 кг, а у хлопців вагою 90 кг така ж сама вага гвинтівки (посміхається, – авт.).
– У соціальних мережах активно розвивається #PidhrushnaTEAM. Що це?
– Це фан-клуб. Ми вирішили об’єднати тих, хто мене любить (посміхається, – авт.). За кордоном вони вже давно діють. До речі, на сайті міжнародної федерації можна зареєструвати фан-клуб і це дає можливість отримувати дешевші квитки на матчі. Також ми хочемо, щоби по містах були осередки і можна було проводити фанові зустрічі. Це місце, де фанати зможуть поділитися спогадами.
– Ви були заступником міністра молоді і спорту. Як воно отримати такий досвід?
– Це чудово. Знайомство з іншою сферою, комунікації з різними видами спорту. Я багато отримала інформації, мені дали можливість себе проявити не лише як спортсменка.
– Улюблене місце в рідному місті?
– Мамина хата (посміхається, – авт.).
– Знаю, що любите співати. Яка пісня подобається найбільше?
– Шабелина.
– Ви харчуєтесь спеціально чи, можливо, використовуєте дієти?
– Ми намагаємося виходити з тих обставин і можливостей, що маємо. У готелі, якщо є лікар, який комунікує з рестораном чи столовою, можна адаптувати меню під спортсменів. Я обираю завжди здорове харчування, якщо говорити про страви, то організм сам мені вказує, коли йому потрібно більше білків, жирів чи вуглеводів.
– Сукня чи штани?
– Через те, що я багато часу проводжу в спортивному одязі, то дуже радію, коли є можливість одягнути сукню.
– Про що мрієте?
– Про олімпійське «золото» Пекіна (посміхається, – авт.).
– Яке воно жіноче щастя для Вас?
– Знаєте, якось моя мама сказала: «Як я люблю життя. Кожного ранку, коли прокидаюся, я дякую Богу, що у мене є ще один день життя». Вона сказала мені цю фразу, коли я була в депресії і шкодувала себе. І ось на неї дивлюся та розумію, що вона у своєму житті випробувань мала більше, ніж я: і безгрошів’я, і маленькі діти, і постійні переїзди. А я у розквіті сил, у мене все є: кар’єра, можливості, ім’я, зв’язки, і я жаліюся. Мені ця фраза допомогла зібратися в кулак і дати собі наганяй. Я навчилася ловити кожен момент і отримую насолоду від спілкування, горнятка кави, споглядання прекрасного. На мене стали по-іншому дивитися люди. У моє життя прийшла любов і натхнення, я щаслива.
(фотографії з особистого архіву Олени Підгрушної, з сайту biathlon.com.ua, соціальних мереж, фотографа Володимира Явнича)
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: біатлон, Олена Підгрушна, персона, спорт
13300