Життєві історії. У кожного є хоча б одна така, що може стати якщо не основою для сценарію кінострічки, то точно для написання книжки. Вони бувають різними: щасливі та сумні історії кохання, найрізноманітніші життєві драми. У житті часто так трапляється, що батьки пхають носа в особисті стосунки молодої сім’ї. Інколи з цим можна жити, та частіше пари розлучаються. Герої нашої історії – реальні люди, хто знає, як би склалася їхня доля, коли б у їхі стосунки не втручався хтось зі сторони…
«Леся супилась, не подобалося їй те, що син комусь більше уваги приділяти став, але мовчала»
Взагалі Леся була цікавою жінкою в тому сенсі, що її все цікавило і ще змалечку вона любила запхати свого носа у чужі справи, а потім язиком порозносити те по всій окрузі. На вроду – бідна, як заманила Віктора, ніхто й не знав. Люди по селі брехали, що ходила до тітки Орисі, знаної в окрузі відьми. Женила на собі молодшого на 5 років хлопця, що для села взагалі нонсенс. Але жили у злагоді й мирі. Народилися у них двійко дітей – Оксана та Василь. Донька рано вийшла заміж і переїхала до міста. Василь же після служби в армії повернувся в рідне село. Він був майстром на всі руки, працював у місцевій агрофірмі і постійно мав якийсь підробіток: то паркан полагодить, то криницю сусідці почистить, то город зоре. Але, як ведеться у селі, не завжди розраховуються гривнею, то наллють доброго гранчака горілки і нагодують або ж пляшку оковитої із закруткою дадуть з собою. Ось через такі підробітки і став Василь потроху випивати. Його мати лаяла сусідів, але з них як з гуся вода, вони знали свою справу. Хлопцеві вже минуло за 20 літ, саме такий вік, коли вже пора піти б у зяті чи привести невістку до хати. Але Васьці подобалось парубкувати, вже гляди, майже всіх дівчат хлопці розібрали, а він ще думу собі гадав. Мама все більше нервувала, а від тих скандалів у Василя був один вихід – випити і заснути, аби не чути вересків і лементів.
Одного разу друзі гукнули хлопця у сусіднє село на празник. Там він і познайомився з Марічкою. Невисока на зріст, худюща, та попри те все з зіркатими очима, пишними червоними губами та густим волоссям впала йому в око одразу. А як вона сміялася… Та такий дзвінкий той сміх був, що навіть у найпоганішому настрої усмішка просилась у відповідь. Сама Марічка була з дуже бідної і багатодітної родини, але пропри це жодного лихого слова на селі про неї сказати не могли. Вихована, чемна, скромна, і до церкви ходить, і старим допомагає – ну просто скарб. І тут Василя ніби підмінили: і глядіти за собою став, і в чарку кинув заглядати, і всі вечори у сусідньому селі проводив. Леся супилась, не подобалося їй те, що син комусь більше уваги приділяти став, але мовчала. Інша б на її місці раділа, он вже скоро і сватів засилати можна, а їй все не те було.
Якось Василь приїхав до Марічки і побачив, що вона з парубком гомонить. Це був Сергій, сусід дівчини. Він поїхав на навчання до міста, згодом знайшов там роботу і став міським. Не сподобалося те, що дівчина йому так любо відповідала, і можливо, це й стало поштовхом до того, що запропонував дівчині одружитися. Леся була не в захваті від такої партії, позаочі поливала Марічку брудом, скаржилася сусідам, але врешті-решт дітей благословила. Весілля зіграли пишне, село гуділо три дні, опісля дівчина переїхала до Василя. Тяжко їй жилося зі свекрухою: то корову не так подоїла, то борщ недостатньо червоний, то хідники погано витріпала, то спить задовго. Та Марічка терпіла, любила Василя і не хотіла провокувати його маму. Мовчки ковтала сльози, а вночі міцно притискалася до гарячого чоловічого тіла і щиро молилась, аби Бог скоріше подарував їм діточок. І не забарилося, за пів року Василь дізнався, що стане батьком. Радості його не було меж. Навіть стара Леська ніби змилостивилася до невістки. Вагітність протікала важко, кілька разів дівчину клали у лікарню на збереження, бо була загроза викидня, та врешті-решт на світ з’явився здоровий хлопчик. Назвали його Андрійком. Марічка в синові просто кохалася, а свекруха завела нову пісню. То неправильно колише, то пеленати не навчена, інколи й проскакували слова про те, що Марія – погана матір.
Одного дня жінці увірвався терпець. Вона розповіла Василю, що вже більше не може так жити, що його матір зводить її зі світу. Сльози текли по блідому обличчю Марічки, а Василь стояв розгублено і не знав, як зарадити і помирити дружину з матір’ю. Він спробував поговорити з Лесею, але та зчинила лементу ледь не на все село і кинула в сторону невістки, мовляв, раз тобі так погано в мене – то забирайся геть. Марічка мовчки зібрала усі свої та синові речі, забрала малого Андрійка та повернулася до батьків. Спочатку було дуже важко, тужила за чоловіком, плакала за тим майбутнім, яке так яскраво малювала її уява, і чекала, що Василь прийде, але його все не було. А тим часом у житті її чоловіка все пішло шкереберть. Він знову почав зазирати до чарки, вже не цурався простягнути руку до матері, звинувачував її в тому, що вона розвалила його сім’ю. Чому Василь не прийшов за Марічкою, один тільки Бог знає, але ця його байдужість дуже боляче вдарила по дружині. Їй було образливо, що Андрій росте без батька, хоча останній живе всього за 5 кілометрів і міг би хоча б раз на місяць навідатися.
Та горювала жінка не довго, часу на душевні муки у неї не було, потрібно ставити на ноги сина. Марічка знайшла роботу в районному центрі, згодом зняла там невелику кімнатку і переїхала з Андрійком до міста. Син ріс на втіху матері розумним, здоровим та допитливим хлопцем. У перший клас вона його вела сама, міцно тримаючи за руку, хоча й здавалося їй, що в ці хвилини за ними хтось спостерігає. Час від часу людський гомін доносив їй, що Василь подався на заробітки, а потім повернувся, коли помер його батько. Говорили, що він почав пити ще дужче й інколи не міг навіть встати на ноги.
«Андрійко повернувся у відпустку додому, і коли йшов з мамою на ринок, дорогу їм перегородив сивочолий чоловік»
Свого життя Марічка так і не влаштувала, хоча й були у неї залицяльники, але все своє життя вона вирішила присвятити синові, аби виховати з нього достойну людину. Після 11 класу Андрійко сам виявив бажання піти в армію. Марічка плакала, просила, але син був твердо впевнений у своєму виборі. Два роки його служби виявились безкінечно довгими для мами і такими швидкими для Андрія. Військова справа давалася йому легко, і він вирішив підписати контракт. Країну саме почало лихоманити війною, Марічка щиро молилася готуючи сумки з запасами на схід. У її житті з’явився певний ритуал: щоранку вона зводила очі на образи, про себе просила Бога, щоби вберіг її сина, а потім з важким серцем вмикала телевізор і дивилася новини. І так минав день за днем.
Якось Андрійко повернувся у відпустку додому, і коли йшов з мамою на ринок, дорогу їм перегородив сивочолий чоловік. Він був худим і змарнілим, мутні очі, які, напевне, колись виблискували небесною блакиттю, полохливо впивалися то в обличчя матері, то в його.
– Привіт, Марічко. Гарно виглядаєш. Привіт, сину…
Андрій завмер, тепер він зрозумів, хто перед ним, й емоції нахлинули на хлопця. Дитячі образи видерлись із надр підсвідомості, і він почав згадувати ті моменти життя, коли йому була так потрібна батькова підтримка та добре слово. Але хлопець мовчав, стримавши в собі бажання сказати все те, що думає про нього.
Марічка також мовчала, а Василь зробив крок назустріч. Жінка полохливо сховалася за кремезні плечі сина.
– Пробачте мені, мої найрідніші. Я стільки хочу вам сказати. Не женіть мене з вашого життя, – промовив зі сльозами на очах Василь.
Мати з сином перекинулись поглядами, адже розуміли один одного без слів. Андрій запропонував усім випити кави. І ось, вмостившись у теплому кафе, усі троє зніяковіло дивилися один на одного. Розмова не складалася, кожен думками був далеко звідси. Андрій – у своєму дитинстві, його мама – у своєму не надто щасливому минулому, а Василь… Ніхто не знав, про що думав він. Просидівши мовчки пів години і випивши захололу каву, вони розійшлися.
Минуло кілька днів, Андрій саме допомагав матері готувати вечерю і почув дзвінок у двері. Відчинивши їх, він побачив на порозі батька з великим букетом квітів та дитячою іграшковою машинкою. Щось защеміло в його серці і він пустив Василя до квартири…Звісно, хотілось би сказати, що в їхньому житті все налагодилось і вони стали жити сім’єю, але це не так. У кожного в душі був свій біль і свої образи, але з цього моменту вони почали спілкуватися. Андрій згодом повернувся на фронт, тепер надсилав свої фото не лише мамі, а й батькові і щиро вірив у те, що, можливо, одного дня вони стануть справжньою родиною.
Час ішов, війська відвели, і військова частина, в якій служив Андрій, повернулася на місце постійної дислокації. Невпинно наближався день народження матері, і син дуже хотів привітати її особисто. Написав рапорт на відпустку і вже навіть купив квиток на потяг. По дорозі на вокзал до нього зателефонував командир. Сказав, що йому потрібно повернутися назад. Андрій здав квиток і вже на під’їзді до військової частини отримав повідомлення про те, що проблема вирішена і він таки може їхати додому. Квитків на потяг уже не було, тож хлопець вирішив скористатися попутнім транспортом. Написав матері СМС, щоби чекала гостей, пристебнувся ременем безпеки, одягнув навушники і задрімав…
Марічка отримала від сина повідомлення і почала поратися по хаті: поставила варити холодець, замаринувала м’ясо, постелила свіжу постіль сину. Годинник показував уже 1 ночі, а сон до жінки все не йшов. Крутило її на ліжку з боку в бік, щось пекло у грудях. Вона вже і стрітенську свічку запалила, і помолилася щиро, а серце все обливалося кров’ю.
Василь також не мав сну. Ось-ось приїде син, він обов’язково його побачить саме в день народження Марічки. Скаже, як він їх любить, і попросить жінку дати йому другий шанс, можливо, вона змилостивиться і у них таки буде справжнє тепло родинного вогнища, хай і з запізненням у 20 років.
«Стара Леська залишилася сама, чи не щодня і аж до самої смерті вона ходила на могилу до онука і просила пробачення»
Марічка розплющила очі і втупилась у стелю. Тривога з ночі не минула, а ще поглибилась. Поглянула на годинник – стрілка завмерла на позначці о пів на 5 ранку. Важко підвівшись із ліжка, пішла ставити чайник. Усе кидала поглядом на телефон, уже мав би подзвонити Андрійко, а дзвінка все не було. Жінка почекала ще годинку і почала телефонувати сама, але марно. У телефоні чувся холодний автоматичний голос: «Ваш абонент поза зоною досяжності, зателефонуйте, будь ласка, пізніше». По обіді у тривожну тишу квартири увірвався дзвінок. Марічка підбігла до телефону, на екрані миготіло ім’я її сестри. Жінка підняла слухавку і вклякла. Звідти доносився розпачливий крик: «Андрійка немає»…
Як уже згодом з’ясувалося, син потрапив у автокатастрофу. Водій автівки, в якій він так поспішав до мами, не вибрав безпечної швидкості і влетів у вантажний автомобіль. У новинах цю ДТП назвали жахливою, адже вона забрала життя п’ятьох людей, серед них і Андрійко. За сухими повідомленнями з новин – зруйноване життя маленької тендітної Марічки, Василя та їхнього юного Андрійка. Хоронила сина жінка у закритій труні, бо збирали його по шматкам. Стояла поруч глибокої чорної ями зблідла Марічка, а на обличчі ані кровинки, губи сині-сині і тремтять, а в очах пустота. Поряд з нею стояв ніби згорблений Василь, здавалося, за ці дні він постарів років на 20. На похорон прийшла і Леська, у чорній хустці лицемірно завивала, зводячи очі до неба, і питала, на кого ж Андрійко їх залишив. Василь не втримався, взяв матір міцно за руку і вивів її з кладовища, а на прощання сказав, у тому, що трапилося, є і її вина, і щоби вона більше не сміла лізти в чужу сім’ю, коли її не просять.
Після сороковин Василь з Марічкою удвох кудись поїхали. Як склалася їхня доля, не відомо. А стара Леська, залишилася сама, чи не щодня і аж до самої смерті вона ходила на могилу до онука і просила пробачення.
Ольга Дощ
Джерело: Тижневик "Номер один"
13339