Мені пощастило. За весь час свого дорослого життя я змінила чотири місця роботи через певні обставини. І на кожному робочому місці мені шалено подобалось працювати. Коли приходив час іти, я ловила себе на думці, що, мабуть, не знайду більше такого лояльного ставлення керівника до себе. Але ж ні, кожен шеф був кращим за попереднього. Я переконана, що успіх будь-якого бізнесу багато в чому залежить від мікроклімату в колективі. Коли робітник задоволений умовами, в яких він працює, його продуктивність росте. Але мова у моєму дописі сьогодні піде про окрему касту в суспільстві – хитрих роботодавців.
У Тернополі шириться така думка, що немає роботи і знайти її найкраще у сусідній Польщі. Про це найчастіше говорять безробітні або ті, хто отримує мінімальну заробітну плату. Натомість роботодавці стверджують, що робота є, просто ніхто не хоче працювати. Нещодавно опосередковано я зіштовхнулася з кількома середньостатистичними роботодавцями. Близька мені людина повернулася з війни. Незважаючи на те, що у нього є вища освіта, комфортне місце йому не світило, адже на схід він поїхав зразу після закінчення вузу. Шарлатани, які траплялися на шляху, додатково демотивували. І ось ніби з’явилася непогана пропозиція – шліфувальник штучного каменю. Робочий день з 9-ї до 6-ї, перерва на обід і зарплатня 15 тисяч. Для Тернополя це непогані гроші. У свій перший робочий день він пропрацював 12 годин без перерви на обід різноробочим, у холодному ангарі, в одноразовому респіраторі, який до нього вже хтось носив, без захисних окулярів. Техніка безпеки? Ні, не чули, у нас тут прийнято так працювати. Туалет – вирита яма на вулиці! Ну нічого, а ти в АТО куди ходив? Наступного дня він працював 10 годин з 15-хвилинною перервою на обід і теж різноробочим. І в цей же день з’ясувалося, що його зарплатня – 8 тисяч. Він вийшов на роботу і на третій день, потрібні були гроші. Знову працював без обіду. І вирішив, що це його останній день. Навіть не тому, що умов для праці немає, а банально тому, що керівник – ватник. Як думаєте, які емоції відчуває людина, яка на війні з 2014 року, втратила понад 20 друзів, була поранена, а їй кажуть: «То все заказуха. Російських військових там немає і не було. Між собою жеруться». Він стримався, забрав розрахунок за два дні, за один відмовились платити. Тож виявилось, що за одну годину своєї роботи він отримував трохи більше 15 гривень. І таких роботодавців у Тернополі – хоч греблю гати. Хтось скаже, що з ними можна боротися, можна доводити свою правоту, а можна просто поїхати в Польщу. І я абсолютно не звинувачую таких людей, які розчарувались у пошуках роботи в Україні і вирішили спробувати знайти щастя деінде.
Звісно, такому горе-роботодавцю можна було б трохи попсувати життя, так би і зробила я – написала скарги у всі можливі інстанції, повідомила податкову. Але бійці добробатів – люди із завищеним почуттям справедливості, вони просто не розуміють, чому в очевидних ситуаціях повинні щось доводити.
Якщо роботодавці продовжуватимуть так організовувати робочий процес і при цьому скиглити й розповідати про відсутність робочої сили, то її справді скоро не стане.
Неоплачуване навчання, стажування, штрафи, випробувальний термін – це все якісь архаїчні пережитки минулого. Наш найцінніший ресурс – це час. Не витрачайте його на неприємну роботу, хама-роботодавця, маніпулятора-керівника, приниження та пасивну агресію. Направду мені прикро, що наші люди не можуть реалізовувати себе в Україні. Про трудову міграцію в нашій державі говорять багато і це цілком закономірний процес, але не такими темпами, як у нас. Просто цю проблему не розглядають глобально. Адже постійний відтік робочої сили перетворить країну в общину пенсіонерів, яких не буде кому годувати, і левова частка вини буде саме на роботодавцях, які не змогли забезпечити комфортних умов праці.
Щиро шкодую, що в Україні немає чогось на кшталт відкритого реєстру недобросовісних роботодавців, при цьому створеного на загальнодержавному рівні. Упевнена, якщо говорити про це, якщо розповідати людям, то в таких
Горе-керівників із часом робітників ставатиме все менше і менше.
Вікторія Ушакова, журналіст
Джерело: Тижневик "Номер один"
4139