“У нашому селі Денисів проживає 235 чоловіків. І з них п’ятдесят уродженців села перебувають на фронті”, — сказав Роман Кузів.
Дружина Василя Струхляка Надія розповіла, що чоловік пішов добровольцем на фронт ще в 2016 році.
“Служив у різних бригадах — 44-ій артилерійській та в 128-ій окремій гірсько-штурмовій. Був під Лисичанськом, біля Попасної, Волновахи та Маріуполя. 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення. На другий день, 25 лютого, Василь знову йде на фронт. Хотів повернутися в 128-у бригаду, але через вік взяли у 146-й окремий ремонтно-відновлювальний полк”, — зазначила жінка.
“З однієї сторони розуміла, що комусь треба йти захищати, а з другої — вже стільки він відслужив. Дуже мені було важко. Їх прикомандировують до бригад бойових. Безпосередньо він був на Запорізькому напрямку, на Харківському, а зараз вони десь під кордоном з Білоруссю”, — говорить Надія Струхляк.
У листопаді 2023 року Василя нагородили “Золотим хрестом”. Тоді разом із побратимами стояли поблизу Часового Яру. Торік сини Надії також підписали контракт — служать у Нацгвардії. Хочуть продовжити справу батька.
“Найбільше мене болить, що багато наших молодих хлопців гине. Навіть не можу передати, наскільки мені важко. Важко за чоловіка, і двоє синів є. Але вірю, що перемога буде. По-іншому не може бути. Ми так дорого заплатили і платимо своїми дітьми, своїми чоловіками. Повинна в нас бути перемога”, — зазначила дружина Василя Струхляка.
Сьогодні, 24 лютого, з бойових у відпустку приїхав житель Денисова Роман Швирло. Чоловік — командир взводу у 82-ому батальйоні 105-ої окремої бригади тероборони. На війну пішов добровільно:
“25 лютого в мене день народження. Відсвяткував і 26 пішов воювати. Навіть ніхто не вірив, думали, що це жарт. І от вже воюю три роки”.
Матір Романа Надія працює за кордоном. Вибір сина йти на війну сприйняла важко:
“Не можу не плакати, бо три роки його не бачила. Щаслива, що приїхав додому, коли є я. Думала їхати до нього, але здоров’я не дозволило, була в лікарні. Але він приїхав. Сюрприз зробив, завтра в нього день народження і він приїхав”.
Роман розповів, що ситуація на напрямку, де воюють, важка, але здаватися не мають права.
“Емоцій багато. Втратили багато побратимів на Куп’янському напрямку, ще навіть не всіх повернули. Треба перебороти ті емоції, назад уже нема дороги. Мусимо дожати, бо сюди росіян нема чого пускати. Я бачу, що вони зробили там. Краще, щоб тут люди цього не бачили”, — сказав Роман Швирло.
З перших днів повномасштабної війни перебуває на фронті й чоловік Ірини Дзісяк Віталій. Третій рік воює в 105-ій окремій бригаді тероборони. Нині — командир мінометного розрахунку.
“Як хлопці пішли, так він зразу сказав: “Я йду захищати, щоб вони не прийшли сюди”, — розповіла дружина.
Ірина говорить, що чекати коханого з фронту важко, але найважче розлуку з Віталієм переживає 5-річний син Арсен.
“Коли чоловік приїжджає додому, син вже розуміє за тих три роки, що він знову має їхати. Каже: “Тату, а за скільки днів ти знову маєш їхати? Тату, а коли вже буде таке, що ти ніколи не поїдеш, завжди будеш коло нас?” Найгірше, що в таких випадках страждають діти. І чоловікові там важко, тому що він не бачить, як росте син. І нам. Але віримо, чекаємо”, — зазначила Ірина Дзісяк.
В одному розрахунку з Віталієм Дзісяком воює Степан Черевичник. Чоловік також був на військкоматі вже на другий день повномасштабної війни. Вдома на нього чекає його дружина Ірина.
“Перший пункт їхнього перебування — це було Барвінкове Харківської області. Потім їх перевели в Донецьку область — Куп’янськ, вони обороняли село Гряниківку, Дворічне. І після року їх перевели на кордон Сумської та Харківської областей”, — говорить Ірина Черевичник.
Чекає на Степана й 8-річний син. У всьому він бере приклад з батька.
“У кімнаті дитина облаштувала собі маленький куточок. Він колекціонує шеврони. Деякі приїхали зі сходу, передали татові побратими. Колекціонує також татові нагороди, співає патріотичні пісні”, — зазначила Ірина Черевичник.
Оксана Цвик, Дана Савицька
Джерело: Суспільне Тернопіль
4139