Мабуть, останнє прижиттєве інтерв’ю відомого футболіста та дитячого тренера Валерія Татаринова

«Якщо діти не виростуть великими футболістами, то вони обов’язково мають стати хорошими людьми»

Сьогодні, 10 квітня, мешканці Тернополя, спортивна та футбольна громадськість зокрема у церкві Св. Михайла прощалися з відомим футболістом та ще більш відомішим дитячим тренером Валерієм Семеновичем Татариновим. Поховали Велику Людину і Великого Тренера у Тернополі на Микулинецькому кладовищі. У пам’ять про цього унікального для нашого міста і всієї Тернопільської області чоловіка пропоную, мабуть, останнє його велике прижиттєве інтерв’ю, яке від дав Віталію Поповичу у далекому вже 2004 року, саме у той час, коли пан Валерій святкував 60-річний ювілей. Читаючи інтерв’ю, зважте, що з тих пір минуло чимало років, однак більшість тез пана Валерія залишилися актуальними й до сьогодні…

60 років – це великий проміжок часу. Вже можна оглядітися, поміркувати, що в цьому житті зроблено, а до чого треба ще прагнути. Гостем нашої рубрики «Ексклюзив» є відомий у краї футбольний тренер Валерій Семенович Татаринов. Валерій Семенович люб’язно погодився поспілкуватися нашим з кореспондентом. А розповісти йому є про що. Пан Валерій уже понад 50 років у футболі. Йому довелося чимало пограти, потренувати, а сьогодні він всі свої знання та вміння передає майбутнім футболістам. Хоча тренерська робота забирає чимало сил та енергії, ювіляр завжди тримає себе в формі, а його бадьорому та життєрадісному настроєві може позаздрити більшість молодих людей.

Важкі повоєнні роки

– Ви корінний москвич, а як потрапили на Західну Україну?

– Батько під час Вітчизняної війни загинув, і ми з мамою спочатку переїхали в Сочі (с. Хоста), потім перебралися на Вінниччину. В 1946 році на Східній та центральній Україні був голод, а на заході вижити було легше, і ми перебралися до Тернополя. Відтоді, з 1946 року, постійно проживаю в Тернополі.

– Хто вчив першим ударам по м’ячу?

– Перші свідомі кроки в футболі пройшли під керівництвом Зіновія Петровича Савицького. Хоча на зорі своєї юності я ще не знав, якому виду спорту віддам перевагу, оскільки, окрім футболу, займався ще й греко-римською боротьбою (тренер Володимир Пилипович Плосконіс). Навіть доводилося їздити на всеукраїнські змагання і боротися з відомим на Тернопільщині борцем Богданом Сцібайлом. Десь у 10 класі переважив футбол, і я остаточно віддався грі під назвою “шкіряний м’яч”.

– Після школи великого вибору не було?

– Одразу після школи, а це 1961 рік, мене взяли в групу підготовки юнаків, яка була при команди майстрів “Авангард” (тренери – Мар’ян Семенчук, Богдан Сорочинський). Запросили до головної команди області як молодого, перспективного гравця, але в той час потрапити до команди майстрів було майже неможливо. Якщо за рік хоч один вихованець школи потрапляв до основи “Авангарду”, то це був для тренерів великий успіх. Чому я про це кажу? А тому що зараз “пачками” беруть футболістів у команди майстрів, однак здебільшого це пов’язано зі зниженням рівня самого футболу.

– В дорослу команду “Авангарду” Ви так і не потрапили?

– Сподівався, звичайно, що залишуся в команді, але тоді “підвезли” таких сильних футболістів, як Бадайкін, Котьолкін (обидва з “Балтики” Калінінград), Ходукін, Столбін, Рибак (усі зі Львова), і для молодих тернопільських футболістів місця не залишилося.

Армійський період

– Згодом прийшла пора служити в армії.

– Перед військовою службою пограв у чемпіонаті області за тернопільський “Мотор”, вступив до педінституту, і з 2-го курсу мене взяли в армію.

– Служили, як і більшість спортсменів, у спортроті?

– Всі три роки відслужив як спортсмен. Призвали мене в Івано-Франківськ, де тодішній тренер армійської команди Володимир Байсарович (відомий український футбольний тренер, котрий помер у 2016 році – авт.) на зимовій першості частини відібрав найкращих футболістів, і я разом з командою переїхав у Закарпаття, в містечко Берегове.

– В армійському футболі до Вас прийшли перші серйозні успіхи?

– Спочатку команда брала участь в армійських змаганнях та виграла першість Прикарпатського округу, здобула його кубок. А коли перепадала можливість, нам давали змогу брати участь у першості Закарпатської області. Одні “солдати” виступали за “Приладист” (Мукачеве), інші – за “Колгоспник” (Берегове), а я грав за “Меблевик” (Берегове).

– Наскільки сильним у той час був армійський футбол?

– Нашій команді створили хороші умови для тренувань, навіть їздили на підготовчі збори в Крим (не кожна команда вищої ліги дозволяла собі таку розкіш). А те, що ми обігравали майстрівські команди з Чернівців, Житомира, багато про що говорить. Під кінець служби всю нашу команду хотів забрати Василь Михайлович Павліський, тодішній директор Брошнівського ліспромгоспу, а сьогодні ректор Бережанського агроінституту (був керівником вузу на 2004 рік – авт.). Попередньо команда дала згоду, але через певні причини (гравці були з усього Союзу і прагнули повернутися додому) ми так і не залишилися на Івано-Франківщині.

– Цивільне життя розкидало Вас по різних командах.

– Після повернення додому перевівся на заочне відділення інституту і почав грати за бережанський “Маяк”. Команда виступала на першості України, основу становили футболісти зі Львова, Луцька, Тернополя. Кожен футболіст рахувався на роботі в різних колгоспах, і, щоб отримати 140 карбованців заробітної плати, треба було їхати в два села. Мені було якось ніяково, що бабця за копійки сапає буряки, а приїздить футболіст і отримує гроші. Тому я перейшов на тренерську роботу, але одночасно виступав за місцеву команду.

– Скільки часу ви затрималися в Бережанах?

– У 1969 році тодішній старший тренер у групі підготовки при команді майстрів Валерій Андрійович Коблик запросив мене до себе в Тернопіль. Виступав на першості області, а в 1970 році пограв за дублерів “Авангарду” (головний тренер команди Віталій Павлович Полянський).

– Команда проіснувала недовго?

– В 1974 році команда, яка вже називалася “Будівельник”, вилетіла з ліги майстрів (посіла передостаннє місце). Можливо, колектив залишився б у другій лізі, але командою ніхто з місцевих чиновників не хотів опікуватися, і в Тернополі великий футбол зник на десять років.

“Ватра” – триразовий чемпіон та володар кубка області

– Далі минули чи не найкращі роки у команді “Ватра”.

– В 1976 році очолив тернопільську “Ватру” (давали ставки тренерам), однак перед тим грав ще за “Комбайнобудівник”, і в 1975 році команда стала переможцем всеукраїнського турніру “авангардівських” колективів. З “Ватрою” спершу виграв першість міста, а вже на другий рік ми почали виступати на чемпіонаті області і далі вийшли на першість України серед КФК. З 1977 по 1985 роки були триразовими володарями кубка області і стільки ж разів ставали чемпіонами області.

– Чи грали за “Ватру” гравці, які згодом попробували сили в майстрівських командах?

– У “Ватрі” засвітилися такі відомі футболісти, як Анатолій Назаренко (“Дніпро” Дніпропетровськ, “Колос” Павлоград, “Нива” Тернопіль), Борис Саханчак, Степан Хопта (обидва – “Спартак” Житомир), Іван Вишневський (“Нива” Вінниця, “Дніпро” Дніпропетровськ, збірна СРСР).

– Іван Вишневський серед усіх наших земляків досягнув найбільших успіхів на футбольній ниві?

– Цей хлопець прийшов до нас після армії, хоча про нього мені розповідав Зіновій Савицький, у якого Іван займався, навчаючись у ПТУ. За “Ватру” Вишневський пограв півсезону і перейшов до вінницької “Ниви” (тренер Віктор Жилін). Вінничани побачили здібного захисника під час товариського матчу, і між “Ватрою” та “Нивою”. Відбувся своєрідний обмін. До Вінниці перейшов Вишневський, а до Тернополя – наш земляк Олексій Панасюк. Згодом здібного захисника переглядали львівські “Карпати”, однак, Іван зробив чудову кар’єру в “Дніпрі”.

– “Ватру” Ви не тільки очолювали як тренер, але й виступали в її складі.

– Останні свої матчі в чемпіонаті області провів у 43 роки. Разом з командою здобув кубок “Робітничої газети” (1985 рік) та провів два матчі з болгарською командою “Совстрой”, яка виграла аналогічні змагання в себе на батьківщині. У Тернополі ми переграли болгар (2:1), а в Софії поступилися (2:3). В цих матчах в команді грав десятикласник Валерій Кудлюк, котрий згодом виріс у непоганого гравця.

Десять років в дитячому футболі

– Далі працювали лише з дітьми?

– Вже близько десяти років працюю дитячим тренером в СДЮШОР. Очолюю юнацьку збірну команду області (хлопці 1988 р.н.). З сьогоднішніх вихованців за належної роботи мають вирости в хороших футболістів Михайло Ярмаш, Василь Чорний, Володимир Бідловський, Юрій Михайлович і ін.

– Сьогодні дитячий футбол у занепаді?

– Ще років п’ять тому він був у глибокій ямі. Уже зараз потрохи стає на коліна. Але й сьогодні юним футболістам катастрофічно не вистачає м’ячів, форми, добрих футбольних полів. Якщо в Тернополі з м’ячами більш-менш нормально, то в райцентрах ситуація сумна. От недавно приїздив дитячий тренер з Чорткова Олександр Архипенко, він бідкався, що на 18-20 хлопців припадає лише 2 м’ячі. В ЗМІ описують, що “Київ закидав усю Україну м’ячами”, а насправді цих м’ячів (гумових) вистачає на 2-3 тренування, і все.

– Чи правильно, що від дитячих тренерів вимагають досягнення результату?

– Скажу так. Я зі своїми вихованцями побував на турнірах у Франції, Німеччині, Польщі, і приїжджі команди отримують задоволення від гри, на них не тисне відповідальність за результат. От недавно голландці приїхали в Польщу, програли всім по 8:0, 9:0, 11:0, і ніхто на них не кричав, усі веселі, ми б уже проводили з дітьми “виховну” роботу.

– Цікавих історій, пов’язаних з футболом, мабуть, було чимало?

– Остання з них сталася на турнірі в Німеччині. Тернополяни зіграли внічию з англійським “МЮ” (0:0), і ми розговорилися з їх тренером. Він дивувався, як можна за $20-25 на місяць працювати і досягати результату. А коли ми побідкалися на брак м’ячів, то наприкінці нашого перебування в Німеччині нашій команді подарували 12 “беушних” футбольних м’ячів, у яких лише в одному була пробитою камера, а рештою ми грали ще цілий рік.

– Що б Ви порекомендували сьогоднішнім молодим дитячим тренерам?

– У нашій школі молоді та амбітні тренери, всі пограли, хто більше, а хто менше, у футбол і передають свої знання дітям. Я, як найстарший, намагаюся їм щось підказати, чимось допомогти, та завжди повторюю, що діти – наше майбутнє, якщо вони не виростуть великими футболістами, то обов’язково мають стати хорошими людьми.

Віталій Попович

ДОСЬЄ:

Татаринов Валерій Семенович

Народився 9 березня 1944 року в Москві.

Перший тренер – Зіновій Петрович Савицький.

Амплуа – захисник.

Виступав за команди “Мотор” (Тернопіль), “Маяк” (Бережани), “Авангард” (Тернопіль, дубль), “Комбайнобудівник” (Тернопіль), “Зоря” (Хоростків,) “Ватра” (Тернопіль), “Меблевик” (Берегове).