Здавалося б, за 7 років після революції Гідності ми вже мали би давно й остаточно поховати слова «корупція», «хабар», «дзвінок згори», «договорняк» і «дерибан». Більше того, ми мали всі шанси викорінити ці поняття у своєму суспільстві, просто скориставшись успішним досвідом інших країн. Але ж ні – вони, наче бур’ян на незораному полі, ростуть собі, ніким не чіпані, і цвітуть буйним цвітом.
Знаєте, в яких країнах корупцію практично подолано? Там, де зловживати владою стало страшно, дорого і дуже невигідно. І їхній досвід не є таємницею, ним може скористатися будь-яка держава світу.
Як на мене, одна з найцікавіших і повчальних історій успіху – в сінгапурців.
Найперше там повністю переглянули чинне законодавство й усунули всі двозначності, які відкривали шлях до хабарництва. Тобто ліквідували умови, які створювали стимули і можливості здійснювати корумповані дії та уникати за це покарання.
За корупцію призначили дуже суворе кримінальне покарання, причому хабарником автоматично вважався той чиновник, чиї видатки перевищували доходи. І це йому потрібно було доводити в суді, що він не корупціонер, а не навпаки, як у нас.
У Сінгапурі також створили електронний уряд, відповідно запити в міністерства і відомства сінгапурці надсилають в електронному форматі, а суди працюють чітко і швидко. Всі системи відкриті й прозорі.
Бюро розслідувань у Сінгапурі має практично безмежні повноваження щодо перевірок чиновників, і вони знають, що за жодного підозрюваного до них не буде дзвінка «згори».
Зарплата чиновників державного апарату в цій країні напряму залежить від добробуту населення. Тобто чим краще живе суспільство, чим більше сплачує податків – тим більшою є зарплата держслужбовців. Кожен чиновник зобов’язаний проходити як мінімум 100 годин навчання з підвищення кваліфікації на рік, у тому числі з проблематики антикорупційної політики держави.
Дуже багато роботи було зробленою владою Сінгапуру для того, щоби забезпечити високий рівень довіри до себе з боку громадян. Їй вдалося викорінити ставлення до хабарництва як чогось звичайного. І суспільство почало сприймати корупцію як загрозу для народу.
… Щоби перетворитися з однієї із найбідніших (без власної прісної води і жодних корисних копалин) країн в одну з найбагатших і найрозвиненіших держав світу, Сінгапуру знадобилося лише 50 років. Тоді як Україна за 30 років незалежності зробила всього пару кроків у цьому напрямку.
Візьмемо, до прикладу, декларації чиновників, які щорічно викладають у відкритий доступ. Велику частину тих, що стосуються Тернопільщини, ми аналізуємо і публікуємо. І лише двоє із декларантів, у доходах котрих ми засумнівалися, зателефонували в редакцію і пояснили їхнє походження: то був, приміром, спадок, а це авто, яке продав, але ще мусив внести у декларацію… Повністю відмовчалися чиновники Тернопільської міської ради, статки котрих виявились надто великими, ніж можна собі дозволити на зарплату. І навіть шквал критики у соцмережах не зацікавив антикорупційні органи перевірити героїв публікацій.
Ще гірше – на рівні районів та сільських голів. Одразу до критичної публікації про задекларовані статки підтягувалась уся дорога родина з коментарями: «Не рахуйте чужі гроші», «Це замовна стаття, заказуха», «Всі журналісти продажні, їм би очорнити людину» і тому подібне. Решта здебільшого мовчали. Бо хтозна, що потім за той коментар буде, якщо стане питання взяти в того чиновника якусь довідку?…
Якщо в напрямку законодавчої протидії корупції нашою державою було зроблено хоч якісь кроки, то в плані психологічної роботи з людьми – жодного. У Сінгапурі найперше викорінили корупцію в головах. У нас же тим навіть ніхто не займався.
Усі європейські та американські реформи, які втілені в їхніх країнах, моментально обростають українським менталітетом, працюючи в нашій державі викривлено і майже безрезультатно. Абсолютна більшість українців поняття не мають про принцип дії досить ефективної системи «Прозорро», яку чиновники вже давно успішно освоїли і цілком законно виводять через неї бюджетні кошти до своїх кишень. І це їм сходить з рук, адже невтаємничений у механізм системи українець просто не бере у тендерах участі, відкриваючи дорогу до аукціонів підставним фірмам і ФОПам.
Не дуже то й вникають у ці процеси й правоохоронні органи, адже для того, щоби відкрити справу, хтось мусить тицьнути у тендер пальцем і написати заяву.
А ще українці ніяк не можуть зрозуміти: висока вартість виборів була і є прокляттям багатьох країн. Витративши значні кошти на виборчу кампанію, переможці повинні не тільки повернути витрачені гроші, а й накопичити нові для наступних виборів. І корупційна система відтворює себе знову й знову.
Тому нам, журналістам, недостатньо писати про корупцію – потрібна політична воля на її знищення.
Тетяна Вербицька, шеф-редактор «Номер один»
Джерело: Тижневик "Номер один"
37278