Скільки разів на день ви посміхаєтеся? Як часто зупиняєтеся, щоби помилуватись природою чи якимсь цікавим об’єктом? А що частіше відчуваєте – посмішку чи роздратування? Як швидко вас можна розвеселити? А рознервувати?…
…Коли народилася моя донька, я різко перетворилася із киплячої на роботі жінки в маму і домогосподарку. Чомусь прийшло усвідомлення того, що це дитинча вперше прийшло у наш світ, а моє головне завдання – розказати і показати, що тут, у нас, є і як це все працює. Це як ви показуєте своє помешкання гостям, які раніше у вас не були. Ця гра виявилась не просто захоплюючою, бо згодом вона перевернула мій світогляд.
Чи звертали ви увагу коли-небудь, як найменші діти реагують на свої успіхи і поразки? Дуже швидко минає плач від чергового синця, але як довго дитина сміється від веселої гри! І вже за кілька хвилин із негативної емоції переключається на нову –позитивну. Я це називаю просто: вміти бути щасливим.
А тепер подивимося на нас, дорослих. Як справи? – запитують один одного при зустрічі. У відповідь здебільшого починаються скарги: на здоров’я, сім’ю, роботу, погоду чи чергову проблему. Значно рідше – сухе «Все добре». У мене, до прикладу, є тільки один знайомий, який на це запитання завжди відповідає: «У мене все супер!»
Коли, в який момент і в якому віці ми робимо розворот на 180 градусів і починаємо на проблемах і негативних емоціях зациклюватися більше, ніж на радісних подіях та почуттях? Перестаємо помічати красиві квіти, чути компліменти, але по три дні нервуємо через чиєсь образливе слово?
…Нещодавно я розмовляла по телефону і пила каву у дворі чужої багатоповерхівки. Краєм ока помітила старшу жінку, яка з похмурим обличчям мила вікна на балконі і наче прислухалася до моєї розмови. Я підійшла до смітника коло під’їзду, щоби викинути спорожнілий стаканчик, і раптом почула згори: «Тут смітник тільки для наших мешканців!» Тітонька звісилася з балкона і всім своїм виглядом виражала готовність до сварки. «Пробачте, пані, Вам було би краще, якби я викинула його просто на землю, а не в смітник?» – посміхнулася я до жінки і додала: «Спробуйте бути добрішою, думаю, Вам буде личити!» Пані оторопіла, бо її надія на скандал щезла, як мій стаканчик у смітнику.
Насправді, мені шкода цю літню жінку. Напевне, її турбують проблеми зі здоров’ям, адже негатив, кажуть психосоматики, шкодить тому, хто його розповсюджує. Можливо, вона не відчуває любові близьких, а тому й сама відучилася любити. Думаю, вона дуже рідко посміхається, адже радісні люди похмурими не бувають. Вона не щаслива, бо не вміє, а головне – не хоче такою бути.
Звісно, я не закликаю радіти життю, коли хворіють близькі чи в сім’ї непоправне горе. Ви ж розумієте, що доля влаштовує усім нам інколи навіть нестерпні випробування. Я пишу про буденність, про ті всі дні, коли ми встаємо, йдемо на роботу, займаємося дітьми чи господаркою, спілкуємося з іншими людьми, знайомими і чужими. Коли їдемо в автобусі і замислюємось над якимись негараздами замість того, щоби милуватися краєвидом за вікном. Коли чужий дитячий плач викликає роздратування й осуд замість бажання запропонувати мамі свою допомогу. Коли успіх сусіда викликає заздрість замість стимулу досягнути такого ж результату…
Діти – вони справжні. І емоції у них справжні. Усього решта – злості, осуду, заздрості, пліткарства і вміння зациклюватися на негативі – вони вчаться у нас, дорослих. І непомітно для себе перетворюють своє вміння бути щасливими на здатність бути нещасними. Ну бо дорослі – вони ж такі, а всі діти хочуть швидше стати дорослими…
Як думаєте, що станеться, якщо ми раптом почнемо бути щасливими? Якщо проблемам і образам приділятимемо рівно стільки уваги, скільки вони того вартують і не більше? Якщо скажемо собі: а взагалі-то… не все у мене так погано! Почнемо більше радіти красивим речам і хорошим подіям, яких раніше не помічали. Навчимося посміхатися навіть першим сонячним промінчикам, які вранці нас будять зі сну… Навчимо своїх дітей власним прикладом вміти бути щасливими навіть у дорослому віці. І може, тоді наше життя зміниться на краще?
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: видання Номер один, власна думка, гезета, Тетяна Вербицька
9846