На Тернопільщині все більше дівчат займаюся футболом. Як повідомив голова комітету жіночого футболу асоціації футболу Тернопільщини Володимир Левчук, перший набір дівчат у футбольну секцію був проведений у 2013 році. Нині в області футболом займається 120 дівчат. Центрами підготовки є місто Тернопіль («Футбольна академія Тернопіль» та ДЮФК «Чемпіон») та дитячо-юнацькі спортивні школи у Бережанах, Підволочиську і Гусятині. У чемпіонатах України серед жіночих команд були представлені дві команди з Тернопільщини – «Тернополянка» та «Чемпіон». Нині шість вихованок тернопільського футбольного футболу виступають у вищій лізі українського футболу: Світлана Яруш та Юлія Зубар (обидві – «Колос» Ковалівка), Діана Кравчук («Шахтар» Донецьк), Олена Мандзюк («Металіст-1925» Харків), Катерина Юзва («Маріуполь»), Аліна Савка («Ворскла» Полтава). Ще дві футболістки з Тернопільщини – Лілія Головко (екс-«Динамо» Київ) та Аня Запоточна (екс-капітан «Чемпіона» Тернопіль) нині виступають у закордонних клубах.
Тернополянка Аліна Савка у свої 15 років уже встигла підписати контракт з кращим жіночим футбольний клубом України – полтавською «Ворсклою», виграти з цією командою дорослий кубок України. А ще вона капітан збірної України (WU-17) та, на думку футбольних експертів, є однією з найперспективніших молодих футболісток нашої країни. Про те, як цього вдалося досягти та яким був її шлях у ще донедавна суто «чоловічий» вид спорту, читайте в інтерв’ю з юною футболісткою.
«Спочатку тренер не хотів мене брати, адже в нього займалися на 3-4 роки старші дівчата»
– Аліно, хтось із твоєї родини мали стосунок до спорту?
– Батько колись грав футбол, навіть на професійному рівні, виступаючи за тернопільську «Ниву» та ФК «Тернопіль». Можливо, завдяки йому я зараз граю футбол.
– Футбол був твоєю першою любов’ю у спорті чи до цього займалася іншими видами?
– До пів року займалася гандболом, але він мені не «зайшов». До душі припав футбол, який грала у дворі зі старшим братом та хлопцями. А також тато брав мене на стадіон та навчав азів копаного м’яча.
– Коли і де почала займатися футболом?
– Тато привів мене до футбольного тренера Володимира Анатолійовича Левчука, розповів, як я ганяю футбол з пацанами, і просив записати мене до себе у футбольну секцію. Спочатку тренер не хотів мене брати, адже я була маленька, а в нього займалися дівчата 13-14 років, мені ж на той час було всього 8 років. Однак я прийшла на перше тренування на стадіон Західноукраїнського національного університету, тренер побачив, як я граю, і сказав, щоби я залишилася.
Аліна Савка з першим тренером Володимиром Анатолійовичем Левчуком
– Ти рано почала займатися футболом, тренувалася зі старшими від тебе дівчатами, як себе почувала у такі компанії?
– Спочатку навіть трішки боялася, адже дівчата були старші і вищі за мене. Однак згодом влилася в цей колектив, на рівні зі всіма тренувалася та стала своєю у нашій спортивній команді.
– Чув від тренерів, що на твоєму першому серйозному дорослому турнірі у Новояворівську, коли тобі було 12 років, вдалося «перекусити» старшу за тебе на 9 років Аню Петрик, яка вже на той час викликалася до національної збірної України і виступала за на той час найсильнішу жіночу команду України «Житлобуд-1» з Харкова…
– Приїхавши на цей турнір, організатори тернопільську команду назвали «дитячим садком», адже всі наші гравчині були дуже невисокі зростом. Вийшовши на перший матч, не сподівалися на позитивний результат, однак кожна гравчиня викладалася, намагаючись показати найкращу свою гру. У підсумку всі поєдинки ми виграли і стали переможницями турніру. Щодо Ані Петрик, то, мабуть, на той момент я навіть не знала, хто вона така грала, як вміла, і раділа, що вдавалося показали хороший футбол, виступаючи з серйозного рівня опонентками.
– Сьогодні Аліна Савка і Анна Петрик грають в одній команді – полтавській «Ворсклі». Чи згадує Аня те давнє протистояння з тобою?
– Ні, не згадує. Щодо мене, то нині з Ані я беру приклад. Це – чудова футболістка, яка мені дуже подобається як на полі, так і поза його межами. Аня Петрик – це топ!
«Мій дідусь грав футбол, тато грав, брат ще грає і я гратиму!»
– Свого часу у Києві відбувався передноворічний футбольний фестиваль. Після його завершення столичний репортер вирішив взяти коментар у найкращої гравчині з Тернополя і… підійшов до тебе. Маленька Аліна видала: «Мій дідусь грав у футбол, тато грав, брат ще грає і я гратиму!» Як виявилося, ті слова стали пророчими…
– Було таке (сміється – авт.). Це було перше інтерв’ю в моєму житті і я навіть трішки розгубилася та не знала, що говорити. А щодо мене і футболу, то, коли я обрала цей вид спорту, навіть не сподівалася, що можу так далеко зайти, просто грала задля свого задоволення. Хоча, підсвідомо, вже тоді у мене були великі цілі, а ті змагання в Києві фактично були тільки початком моєї футбольної кар’єри.
– Коли два роки тому у Тернополі була команда «Чемпіон», яка виступала у першій лізі чемпіонату України і в якій ти тренувалася та по рівню гри сміливо могла за неї грати, але не проходила за… віком. Тобі було прикро?
– Спершу поїхала на тренувальний збір збірної України (WU-15) і там дівчата сказали: «Та – ні, ти за клуб грати не будеш, ще замала». Я спочатку в це не повірила, тому що мій перший наставник і тоді головний тренер «Чемпіона» Володимир Левчук вірив у мене і ствердно говорив, що я буду грати. Дорогою додому він підтвердив, що у першій лізі можна грати лише з 15 років. Було прикро, адже я налаштовувалася, тренувалася. Тренер заспокоював, говорячи, що мій час ще прийде. Щоби мати можливість десь виступати, з батьками їздила навіть до Києва. І, як бачимо – цей час прийшов!
«Кубок України – це перший мій серйозний трофей у дорослому футболі, але у мене є значно вищі цілі»
– Як на тебе вийшли представники найсильнішої української жіночої команди «Ворскла» (Полтава), яка є чемпіоном країни та учасницею Ліги чемпіонів?
– Я була вдома. Зателефонував Володимир Левчук і повідомив, що мене запрошують на перегляд у кращу команду України – полтавську «Ворсклу». На той момент команда мала назву «Житлобуд-2», яка у Буську на Львівщині проводила тренувальний збір. На відбір приїхала я разом з іншими вихованками тернопільського футболу – Катериною Юзвою та Настею Гримак… На початках мене трішки «травили» за вік, адже на той момент мені було лише 13 років. Натомість головна тренерка команди Наталія Зінченко сказала, що вона теж у такому віці почала футбол грати і залишила мене на тиждень. Було важко, адже це команда топ-рівня, де були зібрані дуже досвідчені дівчата, а я вперше відчула, що таке дворазові тренування на день. На контрольну гру проти рівненського «Вересу» я вийшла на поле в другому таймі, під час якого добре себе зарекомендувала. Після матчу Наталія Миколаївна зустрілася з батьками, які приїхали до Рівного, щоби забрати мене додому, і запропонувала підписати з клубом контракт на два роки. Як бачите, зараз я за цю команду виступаю. Спершу на канікулах їздила у Полтаву на тренувальні збори, після чого поверталася до Тернополя на навчання. У лютому 2023 року вже їздила з командою на тренувальний збір до Туреччини. А від літа 2023-го на постійній основі живу та тренуюся у Полтаві.
– Як це – влитися в елітну футбольну команду України?
– Коли я лише на певний час їздила у Полтаву, то було важко після Тернополя витримувати навантаження. Однак два-три дні і я призвичаювалася та працювала на рівні зі всіма, поблажок на мій вік ніхто не робив. Щось подібне було на перших моїх закордонних зборах у Туреччині. Влітку минулого року переїхала у Полтаву на тренувальний збір і відтоді практично весь час із командою. Розуміла, що до 22 жовтня, коли мені виповниться 15 років і я вже зможу грати в офіційних поєдинках, мені потрібно набирати спортивну форму. Важко працювала, тренери це бачили і вже залучали восени до участі в кількох матчах чемпіонату і кубку України.
– Що тебе мотивувало?
– «Ворскла» – це команда чемпіонів і тренуватися з такими людьми, як Катя Корсун, Яна Калініна та іншими – це вже для мене був вищий рівень. Мене не мотивують гроші, я йду за ціллю і мрією!
– Якими були твої емоції після перемоги у фіналі дорослого кубку України, адже це – твоє перше серйозне досягнення у футболі?
– “Кривбас” для полтавської команди завжди був принциповим суперником, постійно у нас з ними були цікаві поєдинки. До фіналу кубка ми готувалися по-особливому, адже на кону стояв один з двох головних футбольних трофеїв України. І, як бачимо, зусилля марними не були, “Ворскла” перемогла 2:0 і здобула кубок. Емоції, звичайно, були позитивні, адже здобути кубок України – це круто! Водночас, хоча кубок – це перший мій серйозний трофей у дорослому футболі, у мене є значно вищі цілі!
Аліна Савка у складі полтавської “Ворскли” здобула кубок України
– Не засмутило тебе, що тренери надали тобі не багато ігрового часу в тому фінальному кубковому матчі?
– Аж ніяк не засмутило. Навпаки, змотивувало, що потрібно більше і наполегливіше працювати і тоді я обов’язково матиму більше ігрових хвилин в наступних матчах.
– Яких результатів плануєш досягти, виcтупаючи за «Ворсклу»?
– Хочеться перемогти у чемпіонаті України, де є багато сильних конкуренток – «Кривбас» (Кривий Ріг), «Колос» (Ковалівка), «Житлобуд-1» (Харків), «Шахтар» (Донецьк). А також потрапити до групового етапу Ліги чемпіонів УЄФА. На превеликий жаль, у європейських клубних турнірах можна виступати гравчиням із 16 років, тому в 2024-му я точно не зможу дебютувати у Лізі чемпіонів. Але я наполеглива і обов’язково дочекаюся свого шансу.
Капітаном збірної стала несподівано
– За яких умов тебе запросили до збірної України?
– Ще до повномасштабної війни мене запрошували на тренувальні збори збірної України (WU-15). У зв’язку з пандемією коронавірусу ця команда офіційних матчів не проводила. Наступним щаблем був виклик до збірної WU-17. Це був турнір розвитку в Румунії. Матчі носили статус більше товариських. Там я фактично дебютувала, провівши поєдинки проти одноліток з Азербайджану, Греції та Румунії. Два матчі українки перемогла, а в одному по пенальті поступилися гречанкам. Я відіграла всі три поєдинки в основному складні і, на мій погляд, зіграла досить непогано та отримала наступний виклик для участі в офіційних поєдинках відбіркового етапу до чемпіонату Європи. Там в суперечці зі чотирьома командами (Німеччина, Австрія та Румунія) наша збірна зайняла третє місце і залишилася в Лізі А. Останній матч грали проти австрійок, класно відіграли, навіть я мала можливість відзначитися, поціливши після дальнього удару зі штрафного у поперечину, але, на жаль, у підсумку, поступилися (1:2).
Потужний удар зі штрафного Аліни Савки у матчі зі збірною Австрії
– У відбірковому циклі ти виводила своїх партнерок по збірній з капітанською пов’язкою, хоча була за них молодша на 1-2 роки…
– Перед першим матчем з німкенями у нас була установка і наш тренер Сергій Сапронов оголосив, що я буду капітаном. Після цих слів у мене навіть мурашки пробігли по тілу, з’явився певне хвилювання, дуже переживала. Але коли вийшла на розминку, стала з дівчатами в коло, я відчувала команду, а вона мене і все було добре.
– На твій погляд, які найсильніші риси Аліни Савки як футболістки?
– Це, мабуть, сильний характер, боротьба у повітрі, точні передачі. Хоча, думаю, про це краще мав би сказати тренер та інші люди, яким з боку видніше і які можуть неупереджено висловити свою думку.
– До слова, твій перший тренер Володимир Левчук, звернув увагу, насамперед, на твою працелюбність. Багато працюєш над собою – як у тренажерному залі, так і на стадіоні. Зокрема, індивідуально займаєшся з тренером з фізпідготовки Олегом Данилюком з Тернополя. А ще пан Володимир вирізнив твою швидкість, витривалість і силу…
– До речі, на розмову з Вами прийшла після тренування під керівництвом Олега Данилюка (сміється – авт.).
– Аліно, твій батько Сергій Савка, граючи футбол у тому числі за тернопільську «Ниву», діяв винятково лівою ногою, права була, як кажуть у народі, для ходьби. Натомість ти грала тільки правою, а при ударах лівою навіть могла впасти. Як зараз з цим технічним і дуже важливим прийомом у тебе?
– У сучасному футболі одноногий футболіст нікому не потрібен, потрібно вміти сильно грати обома ногами. Над лівою ногою я дуже працюю, адже у збірній виступаю на місці центральної захисниці, зі зміщенням більше зліва, тому мені потрібно мати якісний винос м’яча від власного штрафного майданчика саме лівою ногою. Тому я багато працюю над ударами лівою.
– По завершенні тренувань часто у футболі грають так званий теніс-бол. І в цій вправі ти досягла хороших результатів, адже навіть переграєш свого першого тренера Володимира Левчука…
– Було таке (сміється – авт.). Теніс-бол граємо вже поза основним тренуванням, це своєрідне зняття фізичної втоми в ігровій манері. Водночас, як і в кожній спортивній грі, азарт бере своє і завжди хочеться перемогти. А моя улюблена вправа на тренуваннях, мабуть, – вихід віч-на-віч з воротарем або «дир-дир» (гра з обмеженою кількістю гравців).
– То правда, що у футболі гравці більше полюбляють грати, а не тренуватися?
– Мабуть, що так, але без тренувань не буде хорошої гри і позитивного результату.
«Хотілося б виступати у топовому чемпіонаті та в топовій команді»
– На якій позиції граєш на футбольному полі?
– Я можу зіграти будь-де, мені немає різниці, на якій позиції грати, головне – виходити на футбольне поле і показувати хорошу гру. Найчастіше і в збірній, і в клубі я граю на місці центрального захисника, хоча по кар’єрі діяла зліва в захисті, а також в опорній зоні півзахисту. Але з дитячих років, ще коли грала футзал і ми діяли «ромбом», то я постійно займала місце у центрі захисту і ця позиція закріпилася за мною і у великому футболі.
– Батько, з його величезним футбольним досвідом, не радив тобі змінити ігрову позицію?
– Тато хоче, щоби я грала піднападницею, голи забивала. Але мені там не подобається грати. Захисниці трішки важко відзначатися забитими голами, але я постійно підключаюся на кутові, беру участь в організації атаки команди та й у збірній штатна виконавиця стандартів, тому всі мої голи ще попереду.
– Які цілі ставиш перед собою у футболі?
– У мене найвищі цілі – грати за кордоном і потрапити до національної збірної України. Хотілося б виступати у топовому чемпіонаті та в топовій команді, де я б змогла показати свою найкращу гру. Мабуть, хотіла б спробувати себе в Англії, дуже подобається жіноча команда «Арсенал», до речі, чоловіча теж.
– Чи є в тебе кумири у футболі?
– Якщо брати до уваги жіночий футбол, то кумирами є мої колеги з команди – Яна Котик, Катя Корсун та Аня Петрик. Вони демонструють крутий рівень футболу, ти з ними тренуєшся і, дивлячись на них, можеш грати, як вони. Якщо брати до уваги чоловічий футбол, то, мабуть, кумиром можу назвати центрального півзахисника лондонського «Арсеналу» Мартіна Едгора. Він – капітан і на футбольному полі показує дуже хороші лідерські здібності.
– Чи є у тебе особлива дієта і які страви полюбляєш?
– Під час відпустки особливо себе ні в чому в харчуванні не обмежую. Натомість під час тренувальних зборів намагаюся менше їсти солодкого (хоча полюбляю солодощі), а також контролюю вагу, тому намагаюся брати менші порції. Улюблена страва – мабуть, мамина запіканка. Оскільки мешкаю на квартирі, то зобов’язана і сама щось готувати, зокрема, смачні виходять сирники.
– Між Полтавою і Тернополем – 800 км плюс Полтавщина значно ближче до лінії фронту, чи не маєш хвилювань з цього приводу?
– Мені 15 років. Переїхавши до Полтави, стала значно самостійнішою. Додому приїжджаю зрідка, бо відстань і справді значна. Однак нічого не поробиш, адже щоби грати у такому клубі як «Ворскла», треба постійно тренуватися і доводити, що ти гідна бути серед топових гравчинь. Щодо війни, то вона йде по всій Україні. Звичайно, Полтава ближче до фронту, маємо часті сигнали тривоги, але до них вже якось звиклося. Звичайно, дуже хочеться, щоби війна завершилася перемогою України і футбол в нашій державі ми могли грати під мирним небом.
Віталій Попович
Фото та відео з архіву Аліни Савки
Матеріал підготовлено за сприяння Волинського прес-клубу
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки: Аліна Савка, Володимир Левчук, Ворскла Полтава, тернопіль, футбол, чемпіон
13351