Сьогоднішня моя розповідь про легендарну жінку –тернополянку Стефанію Дмитрівну Захарків, яка народилася 9 квітня 1922 року у селі Кокошинці тоді Гусятинського, а нині Чортківського району. Усі її рідні завжди були палкими патріотами України.
Коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, жінці виповнилося 100 років. У такому поважному віці на її долю випало ще одне випробування – вона втратила свого внука Тараса.
Пройти через терни і випробування
«У 1941 році я вступила в УПА, – розповідає Стефанія Дмитрівна, – була зв’язковою, хлопці приносили сорочки з лісу прати, продукти їм передавала, різну інформацію. В сім’ї була наймолодшою, маленькою на зріст, але пруткою».
«7 жовтня 1945 року була в селі облава, – продовжує розповідь донька Надія. – Мама переховувалася, але її все одно арештували. Тюрма у Гримайлові, Чорткові. Людей було стільки, що доводилося в камері боком лягати. 6 травня 1946 року присудили 10 років каторги на Сибірі, сиділа у тюрмі у Воркуті, Мордовії. Відбула весь строк, все витримала моя матуся».
102-річна Стефанія Дмитрівна розповідає, що її завжди тримала на світі віра. Вона співала у церковному хорі. Коли була в Сибірі, свято берегла бабусин молитовник, і навіть святу Літургію, як могла, відправляла для дівчат. Її садили в карцер, але вона не здавалася. З образком Матері Божої Неустанної Помочі, який у Гримайлові передав хлопець з її села, коли її арештували, вона повернулася додому.
Звільнили Стефанію Дмитрівну Захарків у 1955 році, але не дозволили їхати в Україну, а відправили на поселення у Красноярський край. Там 33-річна Стефа зустріла свою долю – 34-річного Антона Степановича Величенка, родом з села Коцюбинчики Чортківського району, який також був на поселенні після 10 років каторги.
Одружилися молодята у липні, а шлюб взяли у грудні 1955 року. Коли Стефанія завагітніла, їм дозволили повернутися в Україну. 1 травня 1956 року приїхали на Тернопілля. 28 травня 1956 року у родині народилася дочка Марія, а 15 листопада 1959 року – Надія.
Гіркі долі патріотів-родичів
«Мої дідусі були у січових стрільцях, – розповідає Надія Антонівна. – Коли дідусь Дмитро повернувся додому, поляки його арештували, побили дуже сильно і везли на розстріл, але бабусі вдалося його врятувати і він прожив 93 роки.
Два брати бабусі Софії також були у січових стрільцях і їх арештували. Посадили у тюрму і тримали по пояс у воді тривалий період часу. Один там і помер, а інший отримав відкриту форму туберкульозу.
І по татовій лінії дідусь Степан був січовим стрільцем, в нього ще було 4 брати і вони всі воювали у січових стрільцях. Якось поляки прийшли у двір, коли прадід був на полі, то прабабусю побили за те, що вона відпустила синів воювати, і та до ранку померла. Коли її хоронили, то якраз повернувся з війни один з синів…
Щодо діяльності в УПА, то, окрім мами, там був бабусин рідний брат, його син і неповнолітня дочка. Усі троє загинули».
Тато пані Надії вступив в УПА у 1941 році, пораненим переховувався в криївці. Хтось його здав і родину прийшли виселяти в Сибір. Антон Степанович Величенко вирішив добровільно здатися. Так вдалося на деякий час уникнути тюрми та виселення. За ним нагляд закріпили, пішов на роботу, мав доступ до печатки. Допомагав робити довідки для хлопців-упівців замість паспорта і таки отримав 10 років тюрми. Прожив 88 років.
«Складне життя було у моїх прадідів, дідів та батьків, – продовжує Надія Антонівна. – Не менше бід випало і на нашу долю. Хоч тато з мамою і прагнули нам кращого життя, вивчили, виплекали двох дочок. Моя сестра Марія має двоє дітей, двоє онуків. Я вийшла заміж за Михайла Михайловича Щирбу. Народила дочку Оксану і сина Тараса, який позаторік загинув за Україну у 37-річному віці…»
Повторив долю прадіда
«Дідусь мого чоловіка Михайло Олексійович Смакоус був заарештований 6 червня 1941 року разом з 19 іншими патріотами України зі Смолянки Тернопільського району, – продовжує розповідь Надія Щирба. – Живим повернувся лише один неповнолітній. 5 січня 1942 року Михайло Олексійович помер у Сибірі. І тільки на початку 1990-х моя тоді 60-річна свекруха довідалася правду про долю свого батька, якого реабілітували.
Коли дід мого чоловіка загинув за Україну, йому було 37 років, бабуся залишилася вдовою у 35 років. Така ж доля спіткала сім’ю мого сина Тарасика. Він загинув у 37-річному віці, вдовою у 35 років залишилася його дружина, а моя невістка Ірина, яка стала нам рідною дочкою».
Подружжя Щирбів мають шестеро внуків. 21-річну Софію, 18-річну Віру, 12-річного Любомира, від дочки Оксани, та 14-річного Арсена, 10-річного Максима, 8-річного Назара, від сина Тараса, який загинув біля Бахмату 29 листопада 2022 року.
Тарас Щирба закінчив Тернопільський технічний університет, пройшов шлях від електрика до головного інженера. В армії не служив, але ще у 2014 році пішов добровольцем на війну. 24 лютого 2022 року зібрав все спорядження, склав речі, дружину Ірину з дітьми завіз в село і вирушив на війну.
28 лютого уже стояв на обороні Києва. Служив у розвідці, потім кулеметником під Бахмутом, загинув біля села Курдюмівка.
Тарас Щирба – почесний громадянин Тернополя, нагороджений орденом «За мужність 3 ступеня» посмертно.
Разом з побратимами напередодні загибелі перейшов через канал річки Сіверський Донець, замаскувався, де був фланг ворога, півтори доби не давав ворогу йти у наступ. 29 листопада Тарас Щирба брав участь у прямому бою, отримав поранення, але ще двом побратимам надав першу допомогу, евакуював, повернувся в бій і за пів години його вдруге поранило. Хлопці забрали його з поля бою, везли в лікарню у Дніпро, але через велику втрату крові дорогою він помер.
Незважаючи на те, що мав троє неповнолітніх дітей, вирішив, що не залишить побратимів і державу у небезпеці. І був Україні вірним до кінця.
Пані Надія розповідає, що коли син загинув, то вона боялася повідомити про це своїй матері. Сказала, що поранений, лікарі врятують. Але зрештою вирішили з сестрою таки розповісти правду. Коли обидві зайшли в її кімнату, то несподівано для них старенька сама заговорила: «Я знаю, що Тарасика вже нема. Я молилася за нього, як завжди, але якийсь невідомий голос сказав, щоб не молилася як за живого, бо його живого вже нема. Не плач, доню, ти мусиш жити, щоб берегти пам’ять про сина, тобі внуків піднімати, маєш Іринці допомогти…»
Галина Вандзеляк
Джерело: Свобода
37293