На Бахмутському напрямку Степан з побратимами пробиралися в саме лігво росіян, бійці облаштовувалися за кілька десятків метрів від ворога та атакували позиції ворога. На рахунку їхньої групи десятки успішно виконаних бойових завдань. Легендарних лютівців ворог неодноразово намагався знищити з повітря за допомогою дронів.
Звістка про повномасштабне вторгнення росіян в Україну застала Степана Гончарика за кордоном, де він працював та проживав з сім’єю. Чоловік не роздумуючи відразу повернувся на Батьківщину, аби боронити рідну землю від ворога: «Я побачив, що формується набір у штурмову бригаду «Лють» і вирішив будь-що долучитися до лав добровольців».
Степан успішно пройшов всі етапи відбору та невдовзі став бійцем штурмового полку “Луганськ – 1”. Перше бойове завдання він разом з побратимами виконував неподалік Бахмута.
«Ми штурмували позиції росіян, аби звільнити село Курдюмівку. Спочатку переживав, адреналін зашкалював, утім, підтримували хлопці, які йшли поруч. Нас постійно обстрілювала артилерія, на нас «полювали» дрони, а ми йшли вперед та гнали загарбників”.
Поліцейський говорить, що перший бій тривав майже десять годин:
«Було важко…Ми працювали позмінно з побратимами з полку “Сафарі”, “Цунамі” та колегами з інших підрозділів».
Степан переконаний, що успіх будь-яких штурмових операцій залежить від рівня підготовки та злагодженості колективу. Адже доводиться працювати в екстремальних умовах, на ходу переплановували деталі штурму.
«Ми заходили на позиції малими групами. Проходили по мінному полю. Вів нас дрон. Ми підходили так близько до росіян, що чули їхні розмови. В одному бліндажі сидимо, а за 20 метрів росіяни й чути, як сміються. Під час одного штурму я отримав поранення. Тоді ми саме поверталися, я вів групу. На мить зупинились, я запитав у хлопців, чи все добре. Далі роблю крок і наступаю на міну…».
За врятоване життя Степан понад усе вдячний своїм побратимам. Вони надали йому першу медичну допомогу, викликали евакуацію і вивезли з поля бою:
«Двоє моїх хлопців несли мене десь кілометрів зо два, поки не приїхав наш пікап. І увесь цей час над нами був російський дрон. Він висів і чекав поки нас стане більше, щоб скинути гранату. Але нам пощастило, сильний вітер завадив влучити росіянам в нас».
Степан Гончарик зізнається, для нього найважче – це втрата побратимів:
«Вже в лікарні я дізнався про загибель мого найкращого друга. Це дуже тяжко, коли гине людина з якою воюєш пліч-о-пліч із перших днів, з якою разом 24/7, і раптом людини немає».
Після поранення правоохоронець проходить реабілітацію та чекає на протезування.
«Я втратив стопу, але не втратив оптимізму та бажання повернутися на службу».
Джерело: ПЕРШИЙ онлайн
Мітки: Лють, Степан Гончарик
6171