Після майже годинної боротьби з ожеледицею пасажирам рейсового автобуса «Львів-Бучач» вдалося вибратися із погодної пастки — інакше не назвеш ділянку траси, яка нагадувала хокейний майданчик. Щоб добратися до посипаної піском асфальтівки люди, ковзаючись і падаючи, майже 400 метрів штовхали під гору свій «Еталон». Про це повідомив журналіст «Високого замку», уродженець Бережанщини Іван Фаріон.
Як розповідає чоловік, вчора, 29 грудня, перед виїздом з львівського автовокзалу на вулиці Стрийській ніщо не викликало тривоги. Автобус до Бучача відправився вчасно, не було великих проблем ні на об’їзній дорозі, ні на шляху до Перемишлян. Аж раптом почав падати дощ — і траса все більше почала нагадувати скло. Надзвичайною ситуація стала за селом Брюховичами (не плутати з околицею Львова), де поворот до сіл Іванівки, Болотні, а далі — в напрямку Бережан, Підгайців, Бучача. По слизькій дорозі наш автобус не їхав — просувався черепашачими кроками. На рівнині водій ще сяк-так давав собі раду. Але коли довелося долати підйом перед селом Шайбівка (кінець Львівської — початок Тернопільської області), наш автобус «вкляк».
Спочатку подумали, що треба викликати «надзвичайників» — бо вже темніє, а у салоні жінки, маленька дитина, дівчина-інвалід. Але потім, щоб зекономити час, вирішили зателефонувати знайомому фермеру, який живе за два кілометри від місця нашої пригоди і який має на своєму хазяйстві потужну техніку.
На наше здивування, аграрій у допомозі відмовив. Сказав, що нема сенсу витягувати нас, бо попереду, мовляв, ще одна гора, а він так далеко нас не потягне…
Дякуємо за роз’яснення, пане-господарю, воно дуже промовисте перед найбільшим християнським святом…
Люди не стали чекати підмоги — вийшли надвір і спробували штовхати автобус. На ковзкій дорозі — це була марна справа: «Еталон» крутив колесами — і стояв на місці.
Водій дістав з багажника шуфлю, щоб спробувати чимось підсипати дорогу — але піску на узбіччі не було ніде. Дякуємо і вам, перемишлянські шляховики!
Хтось із моїх сусідів подзвонив до знайомого у Бережани, який добре знає начальника тамтешнього дорожнього управління Нестора Колодку — і той дав команду відправити до нас трактор і машину з піском. Підмога квапилася за 22 кілометри. А люди тим часом взялись рятуватися іншим способом: ламали гілки придорожніх дерев і кидали їх під колеса. Якийсь хлопчина приволік великого патика — і теж використав його. Хтось лопатою робив на льодяному покритті карби, щоб колеса могли зачепитися за них. Автобус, перемоловши гілля, просунувся на кілька метрів уперед. А потім знову завмер.
Випихати його на гору разом з чоловіками вкотре пішли жінки. До них доєдналася дівчина, в якої були проблеми з мовою — видно, дуже їй хотілося якнайшвидше потрапити додому, боялася ночувати серед поля.
Врешті-решт, завдяки вдалим маневрам водія (на колеса він начіпляв якісь запасні тросики чи то від зчеплення, чи то від спідометра) нам вдалося вибратися на узбіччя, на надійну дорогу — на диво, з початку Тернопільської області вона щедро посипана піском. Запам’ятав обличчя хлопчини з перемазаними мастилом руками. Він, студент консерваторії (у салоні була його скрипка), переживав, як скоро зможе тепер, після цієї рятувальної акції, взяти до рук свій інструмент — бо людям його професії не можна фізично перенапружуватися. Зрештою, хлопець був щасливий — що зумів допомогти і комусь, і собі…
У дорозі ми затрималися майже на годину. Не пропали б — це точно. Незабаром зустріли підмогу з Бережан. Але якийсь осад у душі залишився. Я кажу про фермера, якому було шкода кілька літрів солярки для нашого порятунку.
Джерело: Тижневик "Номер один"
Мітки: Іван Фаріон, автобус, скляна дорога
3583