Зустріч Байдена та Путіна. Вашингтон та Москва обмінялися прямими та завуальованими загрозами

Від переговорів президентів США та Росії Джо Байдена та Володимира Путіна, як і від їх червневої зустрічі в Женеві, багато хто очікував конкретних і далекосяжних наслідків, як мінімум у контексті майбутнього України. Але фактично обидва саміти, в живому та дистанційному режимі, закінчилися передбачувано: Вашингтон та Москва обмінялися прямими та завуальованими загрозами, підтвердили свої колишні підходи до ситуації навколо України та “домовилися домовлятися” далі. Докладніше – нижче у матеріалі РБК-Україна. 

“Президент Байден подивився в очі президенту Путіну і сказав йому сьогодні, що те, що ми не зробили у 2014 році, ми готові зробити зараз”, – заявив на брифінгу після закінчення переговорів радник президента США з нацбезпеки Джейк Салліван.

Зараз Вашингтон декларує готовність діяти набагато жорсткіше. Останніми днями про можливі економічні санкції щодо Кремля західним журналістам розповідали на умовах анонімності. А 7 грудня, відразу після закінчення переговорів, заступник держсекретаря Вікторія Нуланд уже прямо заявила: США готові “повноцінно ізолювати Росію від світової фінансової системи”, що, очевидно, має на увазі відключення від системи міжнародних перекладів SWIFT.

У Кремлі ж повідомили, що Путін, вкотре звинувативши Україну у зриві Мінських домовленостей, хоче отримати від Заходу гарантії, що НАТО не розширюватиметься на Схід.

НАТО та Мінськ

За поточний рік Росія вже двічі намагалася перевірити реакцію Заходу насамперед нової американської адміністрації на можливе подальше вторгнення в Україну. Біля кордонів зібралося велике угруповання російських військ і вже обговорювалася дата можливого вторгнення – 21 квітня, на яке було призначено звернення Путіна до Федеральних зборів РФ.

Але тоді, після численних дипломатичних переговорів між Києвом, Москвою та західними столицями, вдалося досягти розрядки. США незабаром зняли останні обмеження на добудову Північного потоку-2. Про те, що команда Байдена не буде щосили перешкоджати будівництву газопроводу, йшлося ще до президентських виборів у США. Але цей крок Білого дому багатьма все одно сприйняли як поступку господарю Кремля.

Як і згоду Байдена провести особисту зустріч із Путіним – наочний доказ того, що про дипломатичну ізоляцію Москви говорити вже не доводиться.

Приблизно кілька місяців тому почалася ще одна, навіть масштабніша концентрація російських військ біля кордону і нові розмови про майбутнє вторгнення. Інформований співрозмовник видання в українській владі звернув увагу на те, що між цими двома хвилями ескалації трапилася чудова історія – провал із виведенням американських військ з Афганістану.

Безумовно, саме собою рішення Байдена закінчити двадцятиру війну без зрозумілих перспектив перемоги має свої резони. Але те, що реалізація цього плану була проведена дуже погано, як організаційно, так і медійно, визнають навіть прихильники демократів у США. А Москва ж могла сприйняти цю історію як ознаку слабкості та невпевненості Вашингтона у зовнішній політиці. І, звичайно, як привід ще раз випробувати американців на міцність.

Примітно, що, на відміну від перших років російської агресії, зараз Кремль уже навіть не намагається її хоч якось виправдовувати, просуваючи наративи про “геноцид російськомовних” або організовуючи якісь “самооборони”.

Звісно, ​​речник російського президента Дмитро Пєсков продовжує повторювати, що “Росія ні на кого ніколи не нападає”. Але, по суті, збираючи війська на кордоні із Сумщиною чи Чернігівщиною, росіяни відкрито дають зрозуміти Заходу: так, ми вважаємо Україну зоною наших інтересів, ми готові взяти її під контроль будь-якими коштами і нам для цього вже не треба вигадувати якісь “республіки” “. Випущена влітку цього року стаття Путіна з центральною тезою про “єдиний народ” дає той самий сигнал.

У повідомленні за підсумками останніх переговорів адміністрація Путіна прямо зазначила свій головний поточний інтерес – зірвати євроатлантичну інтеграцію України.

“Росія серйозно зацікавлена ​​у отриманні надійних, юридично зафіксованих гарантій, що виключають розширення НАТО у східному напрямку та розміщення у суміжних з Росією державах ударних наступальних систем озброєнь”, – йдеться на сайті Кремля.

Звичайно, аргументи про “наближення НАТО до кордонів Росії”, які так часто озвучували в Москві останнім часом, не витримують елементарної перевірки – адже РФ уже зараз межує з кількома державами-членами Альянсу. Тому справжня мета інша та очевидна – зафіксувати Україну у своїй зоні впливу, в ідеалі – з письмовими, “юридично закріпленими гарантіями”.

“Москва хоче підписати із заходом “Ялту-2″ або новий пакт Молотова-Ріббентропа, або як це не назви – знову поділити світ на зони впливу, де пострадянський простір, насамперед Україна – зона безумовного контролю Кремля”, – розмірковує співрозмовник РБК -Україна у владі.

Інша мета, так само прямо озвучена Путіним на вчорашніх переговорах – змусити Україну до виконання Мінських угод, принагідно звинувачуючи її у “провокаційних діях проти Донбасу”. Причому, звичайно, зробити це на російських умовах, коли політичні поступки (“особливий статус”, легалізація бандформувань під виглядом “народної міліції” тощо) йдуть перед пакетом безпеки. А “вибори” в ОРДЛО проводяться з непідконтрольним Україні кордоном із РФ.

Київ на такі умови, звісно, ​​не згоден. І вже тривалий час стримує зовнішній тиск. Цьому, звичайно, сприяє те, що сама Росія не виконує базової умови будь-якого врегулювання – припинення бойових дій на лінії розмежування. І вже більше року свідомо зриває будь-які переговори у політичній підгрупі Мінської ТКГ, як безпосередньо, так і через своїх маріонеток із ОРДЛО.

А для Парижа та Берліна, запевняють різні співрозмовники видання, використовується й інший, цілком зрозумілий у демократичних країнах аргумент. Про те, що реалізація політичної частини Мінських угод на умовах Росії категорично не буде сприйнята значною частиною українського суспільства та призведе до неминучої дестабілізації. І про що б не домовлялися дипломати у високих кабінетах, на думку “вулиці” доводиться рахуватися.

Заходи у відповідь

Що все це відповідають в адміністрації Байдена? Як підтвердила Вікторія Нуланд, жодних “гарантій” того, що Україна не вступить до НАТО, Путіну на переговорах не дали і не збираються давати.

“Байден кришталево ясно заявив Путіну, що питання про те, хто приєднається до НАТО – це питання, яке вирішує лише НАТО, питання, яке вирішують країни-кандидати. Жодна інша сила не буде і не може мати права вето або голосу при прийнятті цих рішень”, – заявила заступник держсекретаря США.

Крім того, у Білому домі пообіцяли Україні додаткову військову допомогу. А східноєвропейським країнам-членам НАТО – розгортання додаткових підрозділів у разі, якщо нове вторгнення в Україну все ж таки відбудеться. А чи ухвалили в Москві таке рішення чи ні, за словами американців, досі невідомо.

Радник Байдена Салліван у своїх ремарках наполегливо просував лінію, яку Вашингтон використовує ще з червневої зустрічі у Женеві. З одного боку, керівництву РФ кажуть, що агресія проти України спровокує різноманітні “жорсткі заходи у відповідь”. З іншого боку – пропонують добровільну деескалацію та подальшу співпрацю з питань, що становлять взаємний інтерес, на кшталт ядерної програми Ірану.

Але в особливу конкретику американські чиновники публічно, на камери, намагаються не вдаватися (за винятком заяви Нуланда про “фінансову ізоляцію”), ніби залишаючи собі максимум простору для маневру. Без відповіді залишилося і питання про те, що саме у Вашингтоні вважають ознакою того, що Кремль готовий піти на деескалацію.

Судячи зі слів прес-секретаря Білого дому Джен Псакі, якщо врешті-решт вдасться уникнути самого факту нового вторгнення російських військ в Україну, у Вашингтоні вважають це успішним результатом усіх переговорів. Про відведення військ від українського кордону, тим більше за якісь конкретні терміни, мова, судячи з усього, не йдеться. А тому є підстави вважати, що подальший шантаж України та всього Заходу масштабною агресією, напевно, продовжуватиметься.