Минув тиждень, а я ще досі перебуваю під враженням від спілкування з директором школи-ліцею №6 у Тернополі Олександром Остапчуком, інтерв’ю з яким було опубліковане у нашому минулому випуску. Особливо врізалися в пам’ять його слова: «З кожних 100 педагогів п’ять – це улюбленці дітей, п’ятнадцять – ті, які прекрасно знають свій предмет, а 80 просто ходять на роботу».
Якщо ви так само давно вже закінчили школу, то згадайте імена та по батькові своїх вчителів. І в більшості випадків одразу пам’ять підкине тих, хто і складав ту першу п’ятірку. Бо якщо тобі трапляється саме Вчитель, то його вже не забудеш ніколи.
За час мого школярства класних керівників у нас було декілька. Вчитель історії Устина Василівна, пригадую, була страшенно терплячою. Маючи клас, повний неймовірних бешкетників, які умудрялися при цьому добре вчитися, – ще те випробування. Щоразу, йдучи на засідання педради, Устина Василівна брала з собою таблетку валідолу. Вона знала: без розбору витівок її класу не обійдеться… Ми зовсім не боялися свого класного керівника, але при цьому дуже поважали. Історію справді вчили, знаннями та успіхами старалися потішити. Коли вона виймала із сумочки блістер із валідолом, клас притихав: ми розуміли, що на педраді вона все одно буде нас захищати, хто б там що не говорив. І від того ставало навіть трошки соромно…
А Ліну Гнатівну ми взагалі відверто любили. Вона була (і досі такою залишається) красивою та елегантною. «Як справжня леді», – казали ми поміж себе. Але найголовніше – ставилася до нас з якоюсь особливою теплотою. Наприклад, знала, що її предмет «хімія» ніколи не влізе в мій «гуманітарний» мозок, але при цьому садила мене після уроку в лаборантській і довго й терпляче пояснювала. Бо не хотіла псувати мою успішність у табелі низькою оцінкою. Робила вигляд, що не помічає, як списують менш успішні учні, а сильних знаннями ніколи привселюдно не ставила у приклад.
Десь у класі 10-му ми дізналися, що в Ліни Гнатівни у червні день народження. Роздобули її домашній телефон і адресу. Зібралися усім класом, нарвали квітів (каюся!) з клумб і прийшли до неї додому вітати. Вона була така рада! Запросила всю юрбу до себе на кухню і довго пригощала чаєм із цукерками…
У моїй школі було багато прекрасних вчителів, але я не просто так згадала саме цих класних керівників. Знаєте, чому про них у мене найкращі спогади? Тому що, незважаючи на мої витівки, пустощі й складнощі перехідного віку, вони жодного разу не пожалілися моїм батькам. Ні разу не завели «на килим» до директора. І жодного разу ані словом, ані діями не образили й не принизили. Вони намагалися знаходити порозуміння зі школярем без зайвих свідків і без стороннього осуду. Вони вміли у дітях бачити і поважати особистість.
Скажу чесно, що мене дивує, коли сьогодні всі негативні явища в освітньому процесі пов’язують із «совковими пережитками». І хоча частина мого шкільного життя припала і на час перебудови, і на перші роки незалежності, я не пам’ятаю такого, щоби наші батьки задаровували вчителів дорогими подарунками. Більше того, ми й не знали, коли у наших педагогів день народження. На День вчителя приходили із простими букетами – не вразити, а щиро привітати. Старалися вчитися, а не жалітися на навантаження. А зі своїх шкільних конфліктів не робили проблему державного значення – давали собі раду самі. Нікому з нас навіть у голову не прийшло би обізвати вчителя. Вже мовчу про те, щоби накинутися з кулаками, як це сталося нещодавно в одній зі шкіл іншої області. Не тому, що боялися, ми своїх вчителів поважали…
Мені здається, що сьогодні освітній процес перебуває у не менш складному становищі, ніж медицина. Знівельоване поняття поваги до педагогів, стосунки «батьки – вчителі» загрузли у площині «гроші – ремонти», а булінг став звичним явищем. При цьому цькують і дітей, і педагогів, і батьків із власною думкою. Але що цікаво, у педагогів із названих 5% таких проблем практично немає – вони якось вміють знаходити порозуміння і золоту середину. І не важливо: за зарплату 6 тисяч гривень чи обіцяну президентом у 4 тис. доларів. Напевне тому, що справжній вчитель – це талант від Бога, а не просто професія.
Джерело: Тижневик "Номер один"
5293