Він стриманий, із привітною посмішкою на обличчі, та попри це в очах помітно металічний блиск. А коли він говорить про своїх дітей – погляд тепліє. Дмитро Гайдуцький відомий не лише на Тернопільщині, а й за її межами волонтер та доброволець. Коли його країна потребувала допомоги, він, не роздумуючи, взявся їй допомагати. Війна зруйнувала його шлюб, забрала близьких друзів, але він не здався. В ексклюзивному інтерв’ю читачам нашої газети Дмитро розповів про війну, політику та поділився інформацією про те, що допомагає йому жити, рухатися далі й не опускати рук.
«Ніколи не повірю тим, хто говорить, що їм на війні не страшно»
– З чого розпочалася Ваша активна громадська діяльність і які події їй передували?
– Ще до Майдану я був членом громадського об’єднання «Дорожній контроль Тернопіль». На той момент, як почалася революція, у нас була група автомобілістів Файного міста, ми їздили колонами по місту, влаштовували автопробіги та закликали людей на Майдан. Тоді прийшло таке розуміння, що я там потрібен, ніби внутрішнє моє «я» сказало «Треба». Пішов у штаб національного супротиву і запропонував свою допомогу. Ми люстрували «регіоналів», мали свій список людей режиму, допомагали охороняти ОДА від мародерства, чергували по ночах.
– А на війну як потрапили, адже Ви відомі не лише як волонтер, а й як і доброволець?
– На війну я просився ще з самого початку, але мені відповідали, що я там не потрібен, адже якщо волонтери підуть воювати, то хто тоді буде займатися питанням забезпечення військових. У той час ми допомагали корвету «Тернопіль», кримським татарам, переселенцям, воїнам. Тоді саме формувався потужний волонтерський рух. Ми відправляли по 3-4 буси з волонтерською допомогою в місяць, я фактично жив у дорозі. Нас зібралася дуже хороша команда. Пригадую, був випадок, коли ми їхали у Дебальцеве, а нам телефонують і кажуть: «Не їдьте туди, бо так гатять, що не проїдете». Але у нас було розуміння того, що ця допомога потрібна. Я сідав за кермо, зціпивши зуби, і їхав, а хлопці – зі мною, ніхто не відмовився, хоча була реальна загроза. Бувало й таке, коли ми під’їздили до блокпоста, брали мобільні телефони і через камеру зближували, аби знати, вороги це чи ні. Тоді працювалося легше, бо люди відчували загрозу і допомагали, а зараз уже збайдужіли. Переломним моментом стало те, що…
Детальніше читайте у свіжому випуску газети “Номер Один” від 10 липня 2019р.
Газета «Номер один» щосереди – у всіх точках продажу преси Тернопільської області!
Джерело: Тижневик "Номер один"
4047