Якби я проводила хіт-парад запитань, з якими до мене на консультацію звертаються батьки як зовсім маленьких діток, так і підлітків, то, однозначно, у трійці лідерів було б запитання: “Чому моя дитина така неслухняна? Чому до неї ніяк не дійде те, що я намагаюся донести? Може, з нею щось не так?”
Тож давайте спробуємо розібратись, у чому справа. На мою думку, взагалі ідея, що дитина повинна мене слухатися, здається мені настільки ж абсурдною, як і ідея про те, що, скажімо, людина старшого віку також повинна мене слухатися, адже в мене стільки досвіду і знань, досягнень і здобутків, та й взагалі «я знаю краще»!
З якого дива хтось повинен мене слухатися? Я ж нікого не слухаюсь. Прислухаюся, роблю власні висновки – так, але не стовідсотково “слідую інструкціям” когось, хто, можливо, вважає себе більш компетентним та обізнаним.
Часто батьки сприймають своїх дітей, як своїх. Вони говорять: «Моя дитина», маючи на увазі – моя власність. “Чому моя дитина мене не слухається?” Тому що дитина насамперед повністю окрема від вас особистість. Вона не ваша.
Не ваша річ, яка має бути зручною і комфортною для вас. Не ваше продовження, яке зобов’язане закінчити медінститут, бо у свій час цього не вдалося вам. Це людина.
Це інша людина, окрема від вас, нехай навіть в неї ваш колір очей, ваша звичка закидати ногу на ногу і робити паузи між словами.
Потрібно вчитися ставитись до своїх дітей просто як до ближніх, які нічого вам не зобов’язані. Потрібно намагатися бути настільки ж педантичними, вимогливими, привітними, тактовними і делікатними, як у стосунках з малознайомими людьми. Навряд чи комусь прийде в голову кричати, а то й підіймати руку на малознайому людину лише через те, що вона неправильно вас зрозуміла чи поставила свої речі не туди, де, на нашу думку, вони мали би бути! Чому ж до власних дітей ми дозволяємо собі таке ставлення?
І ще один важливий момент. Слухняність була і метою, і засобом виховання протягом багатьох років. Та за останнє сторіччя людське суспільство і виховання разом з ним кардинально змінилося. Світ у наш час настільки стрімко змінюється, що слухняність уже не є адаптивною стратегією, як це було колись.
Сьогодні метою виховання є швидше не слухняність і лояльність до загально прийнятих норм поведінки, а самовизначення і самореалізація дитини.
Тож перед тим як нарікати, що моя дитина не слухається мене, поставте собі кілька запитань: а для чого ЇЙ ця слухняність? Чим допоможе це їй у майбутньому житті? Виконання моїх вимог для кого є більш важливішим: для мене чи для дитини? І дайте собі на них відверту відповідь.
Наталія Гаєвська, сімейний психолог, кандидат психологічних наук
Джерело: Тижневик "Номер один"
4141