Будучи ще маленькою, надивившись фільмів про абсолютно фантастичні технології, які, на думку режисерів, чекають на нас за кілька сотень років, мені навіть було дещо сумно, бо не зможу їх побачити. Погодьтеся, це ж так цікаво, дізнатися, яким буде світ після тебе. Якими будуть автомобілі, телефони, будинки, вулиці та й люди врешті-решт. Можливо, буквально на початку 3-тисячних Земля налагодить контакт із жителями інших планет. Чому б і ні?
Тут і зараз
Усе це навіть породжувало певну заздрість до тих, хто народиться трішки пізніше. Кому пощастить дочекатися днів, коли сценарії фантастів стануть реальністю. І таки стануть, адже де моя, і, мабуть, ваша бабусі могли уявити, що зможуть говорити з онуками в реальному часі та ще й бачачи їхнє зображення на екрані. У розквіт їх життя телевізор здавався розкішшю. Що тут говорити вже про комп’ютери? Веду до того, що якби зараз хтось із XVII-го століття містичним чином транспортувався до нас, йому б здавалося, що світ змінився кардинально. І це було б правдою. Все змінюється, тільки, можливо, не в такому швидкому темпі, як нам би того хотілося. Та якщо зупинитися і почати пригадувати, то ми з вами живемо у досить швидкому темпі змін.
Ось пригадалося, як батько привіз із Португалії мені перший мобільний телефон. Тоді це була добряча «цеглина», хоч коштувала, навіть на сьогодні, великі гроші. Кнопки, чорно-білий екран. Користі від неї тоді, чесно кажучи, було мало, бо в селі елементарно не облаштували мережевого покриття. Та й дзвонити було нікому, адже більшість користувалася стаціонарними телефонами. Врешті батько тоді продав його. І хто б міг подумати, що буквально за рік-два телефони стануть частиною життя практично кожного. Навіть мій дідусь у свої вісімдесят із хвостиком навчився робити фото та відправляти їх онукам.
Комп’ютери – це взагалі окрема каста. Зараз важко їх навіть уявити без інтернету. Та колись, пригадую, новини на екрані через повільну швидкість з’являлися цілу вічність. Чого вартувало тільки підключитися до інтернету. Ті, хто пожив трохи у селі, точно пам’ятають, як з’єднувались із всесвітньою павутиною через стаціонарний телефон. Ці звуки, які видавав комп’ютер у той момент, нагадували зв’язок із космосом: якісь вигуки, піски, шум. При цьому з’єднання з такими потугами не гарантувало, що тобі вдасться довго погортати навіть сторінки новин. Зараз, розповідаючи все це, приміром, своїй сестрі, молодшій на двадцять років, бачу в неї на обличчі неприхований подив. Вона народилася, коли всі ці колись диковинки стали абсолютно звичними і легкими у користуванні.
Все стає значно чіткішим, коли ти зупиняєшся і розглядаєш деталі. Я шкодую, що не народилась у 3-тисячних, а уявіть, як сумно людям, що жили, приміром, у дванадцятому та й навіть дев’ятнадцятому століттях. Вони тоді елементарно вмирали від простуди. Зараз достатньо купити таблетки, навіть без лікаря, і вже за кілька днів бути цілком здоровим.
Головне – побачити
Та й не лише у технологіях виявляються зміни. Я за свої двадцять п’ять років встигла пожити у двох революціях, за кількох Президентів і досі живу в час війни. Звісно, хизуватися цим рука не піднімається. Та з іншого боку, ці факти потягнули за собою ряд змін. Той же безвізовий режим. Де б ми могли уявити, що колись перетинатимемо кордон без перешкод. Де б ми могли уявити, що на вихідні обиратимемо квитки не лише в межах України, а й Європи.
Не так вже й мені не пощастило, як здається. Реформи, які б вони не були недосконалі, але відбуваються. Все навколо змінюється.
Кажуть, що найбільша біда для суспільства – це, як не парадоксально, стабільність. Її принаймні я не відчуваю взагалі. А два місяці без гарячої води у крані ще більше навчили цінувати речі, які здавалися звичними. Попри все, ми з вами живемо у чудовий час можливостей. Не виключено, що фантастичні теології взагалі не відбудуть, якщо врешті справдяться прогнози про грядущий кінець світу. Іронізую, звісно. Якщо без жартів, то ми зараз десь на периферії змін. Головне, навчитися їх бачити.
Джерело: Тижневик "Номер один"
5714