РЕДАКЦІЙНА КОЛОНКА
Щоби розгледіти проблему, варто відступити від неї кілька кроків, зупинитися, присісти та зважено роздивитися деталі. Погодьтеся, будучи в епіцентрі, приміром, виверження вулкану, важко зібратися з думками. У такі хвилини, мабуть, єдине, про що мислиш, – як вижити.
Сліпа політика
Так збіглося, що я переїхала до Тернополя у розпал виборів до міської ради. Як сьогодні пам’ятаю: проїжджаю повз озеро і бачу на кожному другому рекламному щиті обличчя тоді ще невідомого мені чоловіка, який за місяць-два стане міським головою. Тому мені важко судити, яким було Файне місто раніше. Як тут жилося людям за попередньої влади. Можу аналізувати ситуацію лише зі слів знайомих. Знаю, зокрема, що тут, у вас, як сьогодні у Львові, мала місце «сміттєва блокада». А ще стелили менше бруківки на тротуарах. Так, з 2010 року місто змінилося. Принаймні візуально. От тільки за картинками залишилося мало змісту.
Склалося так, що з партією, яка сьогодні має чималий ресурс впливів як на місто, так і на область, я познайомилась на другому курсі університету. Мені було цікаво споглядати за тією «кухнею» із середини. Тоді ще політика не видавалась для мене брудною. Швидше – «невідомою».
Тому я радо погоджувалась брати участь навіть у таких авантюрах, як поїздки вночі районами та «пакування» в багажник машини зірваної агітації конкуруючих партій, ставати інертним свідком «утоплення» документів із виборчкомів. Загалом сумно не було. Мені здавалося, що так правильно, що ми боремося за правду у всіх її проявах. Тим паче, що поруч були такі ж максималісти, які могли віддати задарма кілька місяців своєї молодості, аби допомогти під час виборчої кампанії.
Тоді я не бачила там вигоди. Лише ідею, яку повністю розділяла. Ті молоді хлопці та дівчата не спали тижнями – готували агітки, газети, плакати. Потім самі ж їздили їх роздавати по селах області. При цьому вони не просили ні копійки. А як просити? Ми ж не за гроші – ми за справедливість.
Вибори до Верховної Ради у 2012 році я пам’ятаю як сьогодні. Пізня осінь. Ніч. Ми в нервовому очікуванні сидимо пліч-о-пліч та бурмочемо під ніс, щоб «наш кандидат» виграв ті парламентські… З яким ми трепетом брали до рук протоколи з виборчих комісій, рахували голоси, кричали від радості, бо більшість із них тоді була на нашу користь. «Ми виграли!» тоді звучало, як перемога над усім лихим, що могло з нами, юними, статися. І було абсолютно все одно, якою ціною…
Тоді я не до кінця усвідомлювала, що «втягнулася» у завідомо нечесну гру. Вже тепер, відступивши від тих подій на кілька кроків, розумію, що ми були нічим не ліпші за конкурентів. Адже за нашою світлою ідеєю стояли тоді «брудні технології», обман, популізм і т.д.
«Врятована» свобода
Той, хто слідкує за політичним життям Тернополя, мабуть, пригадає інцидент з «підпалом» готелю «Україна». Я тоді була там. Пригадую, що в готель нікого не пускали, крім «своїх». Під приміщенням стояла пожежна машина, поруч – представники партії опонента, які звинувачували «нашого» кандидата у поширенні «чорнухи». Не передати словами, наскільки напруженою була обстановка всередині готелю. А все тому, що та «чорнуха» дійсно була. Вона і горіла. Не сама, звісно. Її ліквідовували наші хлопці. Про те, що її надрукували,хтось «злив» опонентам, і вони вирішили, так би мовити, зловити «на гарячому». Не вдалося. Поки опоненти намагалися прорватись у приміщення, від газет залишився хіба що попіл. І таких історій під час тих виборів було чимало. Просто я тоді не надавала їм особливого значення. Все це нагадувало гру на грані з законом.
Зараз, порівнюючи все це, розумію, що навіть після п’яти роківчасу методи цієї партії залишилися такими ж: нищити, підставляти, обливати брудом… Тільки для мене це вже не видається грою, а цілком спланованою стратегією «ламати» усім «неугодним» життя. Я десь відчуваю провину в тому, що не одному знайомому, (не зі зла, звісно,) «промивала» мозок «нашим кандидатом» і партією, яку він і досі представляє. Проте на те вони й помилки, щоб на них вчитися.
Хоча в дечому мені таки пощастило. Я не стала частиною «тієї системи», хоча й мала таку нагоду. Вірите чи ні, але мій вступ до лав партії забракував той самий чоловік, якого я вперше побачила на білбордах у 2010 році, будучи студенткою першого курсу ВНЗ. Можливо, зараз він і шкодує про своє рішення, я ж йому за це щиро дякую… Хто зна, може, зараз і я стояла б десь на сходах до мерії і захищала того, хто досі сміє називати себе націоналістом…
Джерело: Тижневик "Номер один"
3584